Тяжкі часи

Чарлз Діккенс

Чарльз Діккенс

ТЯЖКІ ЧАСИ

Книга перша. ЗАСІВ

Розділ I. ОДНО ПОТРІБНЕ1

— Отже, я хочу від вас одного — фактів. Навчайте оцих хлопців і дівчат самих фактів. Бо тільки факти потрібні в житті.2 Не насаджуйте більше нічого, виривайте все інше з корінням. Розум мислездатної тварини можна сформувати лише на фактах, більше ніщо не піде їй на пожиток. На такій засаді виховую я своїх власних дітей, на тій самій засаді хочу виховати й оцих. Дотримуйтеся фактів, пане вчителю!

Діялось те в нудному класі з голими стінами, непривітному, мовби склеп. Задля більшої ваги промовець іще підкреслював кожну свою фразу, черкаючи квадратовим пальцем по вчителевому рукаві. Додавало ваги тим словам і промовцеве чоло, що квадратовим муром здіймалося на підмурку з брів, під яким, у двох темних западинах, ніби в підвалах, вигідно поміщались затінені муром очі. Додавав їм ваги й промовців рот — великий, тонкогубий та суворий. Додавав їм ваги й голос його — рівний, сухий і владний. Додавала їм ваги й лисина його з вінчиком настовбурченого волосся, неначе обсаджена ялинками, щоб захистити від вітру лискучу її поверхню, всю гудзувату, як шкуринка на пирогу з сливами, — ніби в тій голові вже тісно було нагромадженим там, як у коморі, невідпорним фактам. І його несхитна постава, квадратовий сурдут, квадратові ноги, квадратові плечі — ба навіть сама краватка, привчена цупко стискати йому горлянку, мов невблаганний факт, — усе те додавало ваги його словам.

— В цьому житті, добродію, нам потрібні тільки факти, самі тільки факти!

І сам промовець, і вчитель, і третій чоловік, що був у класі, — всі відступили трохи назад і обвели очима розміщені рівними рядами на похилій площині малі посудинки, готові прийняти в себе галони й галони фактів, що ними їх наливатимуть аж по вінця.

Розділ II. ВИГУБЛЕННЯ НЕМОВЛЯТ3

Томас Товкматч, пане добродію. Людина здорової думки. Людина фактів і розрахунку. Людина, яка завжди керується правилом, що два плюс два — чотири і ні на крихту не більше, і якої ніхто в світі не переконав, ніби може бути й не так. Томас Товкматч, пане добродію, — Томас, затямте!4 — Томас Товкматч. Завжди з лінійкою й терезами в руках, пане добродію, і з таблицею множення в кишені, завжди готовий зважити й виміряти будь-який вияв людської натури й сказати вам достоту, чому він дорівнює. Бо все воно зводиться до цифр, до звичайнісінької арифметики. Може, вам і пощастило б накинути якісь інакші, безглузді уявлення Джорджеві Товкматчеві, або Огастесові Товкматчеві, або Джонові Томкматчеві, або Джозефові Товкматчеві (все це особи уявні, вигадані), але Томасові Товкматчеві — вибачайте, пане добродію!

Такими словами пан Товкматч завжди рекомендувався подумки й вузькому колові своїх знайомих, і широкому загалові. І такими ж самими словами, тільки замінивши "пане добродію" на "діти", Томас Товкматч, напевне, подумки рекомендував себе оцим малим збанкам, що їх малося вщерть наповнити фактами.

Завзято блискаючи на них очима із згаданих вище підвалів, він був схожий на якусь немовби гармату, по саме горло набиту фактами й готову одним випалом вибити їх із царини дитинства. Або ж на якийсь гальванічний пристрій, наснажений байдужою механічною силою, що мала заступити в їхніх душах геть виметену ніжну дитячу уяву.

— Учениця номер двадцять, — промовив пан Товкматч і тицьнув просто себе квадратовим своїм пальцем. — Я цієї учениці не знаю. Що це за дівчина?

— Сесі Джуп, пане, — спаленівши, відповіла учениця номер двадцять, підвелася й присіла, вклоняючись.

— Сесі? Такого ім’я немає, — сказав пан Товкматч. — Не називай себе так. Називай себе Сесілія.

— Це мій тато назива мене Сесі, — тремтячим голосом відповіло дівча, знову присівши.

— Ну, то й він не гаразд робить, — сказав пан Товкматч. — Скажи йому, хай більше так тебе не називає. Сесілія Джуп. Ага… Хто твій батько?

— Він у кінному цирку робить.

Пан Товкматч насупився й махнув рукою, ніби відмахнувся від такого негожого діла.

— Про це ми нічого не хочемо знати. І більше тут про це не кажи. Твій батько виїжджає коней, еге?

— Авжеж, пане, як дістануть нових коней, то їх виїжджають на арені.

— Про арену нам тут не згадуй ніколи! Ну, гаразд. Називай свого батька виїжджачем коней. Він, напевне, й лікує слабих коней, еге?

— О, аякже!

— От і гаразд. Значить, твій батько коновал, себто ветеринар, і виїжджач коней. Ану скажи нам, що таке кінь.

(Та вимога вкрай збентежила Сесі Джуп).

— Учениця номер двадцять не може сказати, що таке кінь! — оголосив пан Товкматч до відома всіх посудинок. — Учениця номер двадцять не знає ніяких фактів про одну з найзвичайніших тварин! Ану, хто-небудь із хлопців, визначте, що таке кінь. Ось ти, Бітцере!

Квадратовий палець, обводячи ряд за рядом, раптом спинився на Бітцері — либонь, просто тому, що на хлопця надав той самий сонячний промінь, який, пробившись у густо побілений клас незавішеним вікном, освітив Сесі Джуп. Бо похилу площину класу вузький прохід поділяв на дві половини: по один бік, під вікнами, сиділи дівчата, а по другий — хлопці; і сонячне пасмо, одним краєм зачепивши Сесі, першу в своєму ряду, другим досягало до Бітцера, що сидів теж кінець лави, тільки з другого боку й на кілька рядів попереду. Та коли темні кучері й карі очі дівчинині видавалися на сойці ще темніші й блискучіші, з білявого, світлоокого хлопця те саме сонце неначе злизувало й ту мізерну дрібку барви, що вділила йому природа. Водяві його очі, либонь, зовсім не вирізнялись би на обличчі, якби їх не окреслювала куценька щетинка вій, ще біластіших за самі очі. Коротко обстрижений чуб зливався кольором з рудуватим ластовинням на лобі й на щоках. І цера в хлопця була така нездорово-бліда й безбарвна, що здавалось — як він уріжеться, то й кров потече біла.

— Бітцере, — промовив пан Товкматч, — скажи нам ти, що таке кінь.

— Тварина. Чотиринога. Травоїдна. Зубів сорок, а саме: двадцять чотири кутніх, чотири очних, дванадцять різаків. Навесні линяє, в мочаристих краях скидає й копита. Копита тверді, але потребують залізних підків. Вік визначають по зубах. — Усе те (і ще багато дечого) Бітцер висипав без передиху.

— Тепер, ученице номер двадцять, ти знаєш, що таке кінь, — сказав пан Товкматч.

загрузка...

Сесі знову присіла і спаленіла б ще дужче, якби не була вже й так червона як жар. А Бітцер кліпнув на Тома Товкматча обома очима зразу, аж білі вії його замигтіли на сонці, мов вусики метушливих комашок, стукнув себе щиколодками по лобі й сів.

Тоді виступив наперед третій чоловік. То був великий мастак на готові рецепти; урядовець посадою і фаховий боксер натурою (та й статурою), завжди з кулаками напоготові, завжди з якимсь прожектом напохваті, ладний запихати його в горлянку суспільству, мов здоровецьку пігулку, він зі своєї канцелярійки, наче з рингу, весь час викликав на бій цілу Англію. Уживаючи й далі боксерських термінів, він завжди бував у чудовій формі й показував себе чіпким та технічним бійцем. Він зразу кидався в наступ, сипав ударами і правою рукою, й лівою, і клінчував, і закривався, й відступав, і відбивав удари, й контратакував, і притискав партнера (а бився він завжди з цілою Англією) до линв, і здобував перемогу чистим нокаутом. Він умів так певно вибивати дух із здорового глузду, що той його нещасливий супротивник падав крижем і не чув уже голосу великого судді — Часу. Ось на такого добродія найвища влада й поклала велику місію — приспішувати настання на землі Тисячолітнього царства канцелярій, 5коли світом правитимуть урядовці.

— Чудово, — промовив він, усміхнувшись зраділо, і згорнув на грудях руки. — Ось що таке кінь. А тепер, діти, я спитаю вас: чи ви б обклеїли кімнату шпалерами, де зображено коней?

Хвилинку школярі мовчали, тоді половина їх вигукнула хором: "Так!" А друга половина, постерігши з його обличчя, що перша схибила, закричала теж хором: "Ні!" — як то звичайно й буває в таких випадках.

— Авжеж, що ні. А чому?

Мовчанка тривала довгенько. Аж ось один гладкий, длявий хлопчак, що ядушливо хрипів, зважився відповісти: бо він, мовляв, узагалі не обклеював би кімнати шпалерами, а радніш побілив би.

— Але ти повинен її обклеїти! — сказав урядовець уже досить сердито.

— Ти повинен її обклеїти, хоч-не-хоч, — докинув і Томас Товкматч. — І не кажи нам, що ти б її не обклеював. Це що за витівки?

Цей раз мовчанка прикро затяглась, і урядовець нарешті сказав сам:

— Ну, то я вам поясню, чому б ви не обклеювали кімнати зображеннями коней. Бачили ви коли-небудь, щоб справдешні живі коні ходили по стінах у кімнаті? Бачили ви такий факт? Га?

— Так! — знов закричала половина школярів. — Ні! — гукнула хором друга.

— Авжеж, що ні, — сказав урядовець, гнівно глипнувши на ту половину, що схибила. — То навіщо ж вам бачити будь-де те, чого ви не бачите насправді? Чого нема в житті, того не повинно бути ніде. Виявити так званий смак — це означає просто визнати факт.

Томас Товкматч схвально закивав головою.

— Це новий принцип, це відкриття, велике відкриття, — провадив урядовець. — Ану спитаймо вас ще раз. Ось, приміром, ви надумали застелити кімнату килимом. Чи вибрали б ви для цього килим, де зображено квіти?

Школярі вже встигли збагнути, що цьому панові треба завжди відповідати "ні", отож цього разу "Ні!" дружно закричав майже ввесь клас. Лиш декілька голосів озвалося нерішуче й запізнено: "Так", — поміж них і голос Сесі Джуп.

— Ученице номер двадцять, — промовив урядовець, осміхаючись упевнено з височини свого всевідания.

Сесі підвелася, знову спаленівши.

— Отже, ти б застелила свою кімнату — чи чоловікову кімнату, якби ти була доросла жінка й мала чоловіка, — килимом, на якому зображено квіти? — спитав урядовець. — А чому?

— Бо я дуже люблю квіти, пане, — відказало дівча.

— І через те ти поставила б на них столи та стільці, і щоб люди топтали їх важкими чобітьми?

— А яка ж їм з того шкода, пане? Вони б же не пом’ялись і не пов’янули. Вони ж не живі, а виткані; а я б дивилась на них, милувалася та уявляла…

— О, о, о! А уявляти якраз і не слід! — вигукнув урядовець, вельми радий, що так швидко добився, чого хотів. — Ото ж бо й уся річ! Ніколи нічого не уявляй!

— Ніколи більше цього не роби, Сесіліє Джуп! — поважно проказав і Томас Товкматч.

— Тільки факти, тільки діло! — оголосив урядовець.

— Тільки факти, тільки діло! — відгукнувся слідом і Томас Товкматч.

— Ви маєте завжди й у всьому керуватися фактами й звірятися на факти, — сказав урядовець.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...