Але разом із тим попередила, погрожуючи смертельною помстою в разі непослуху, щоб дівчинка не сміла розмовляти з перехожими, щоб ішла не додому, бо дім її, гадала місіс Браун, може бути десь близько, а тільки до батькової контори, та щоб, коли її покинуть на розі вулиці, чекала там, аж виб'є третя година. Усі ці вказівки місіс Браун підсилила запевненням, що має в своєму розпорядженні недремні очі та вуха, які слідкуватимуть за кожним кроком дівчинки, і настрахана Флоренс пообіцяла чесно та сумлінно виконати все.
Нарешті місіс Браун вийшла з халупи і довго вела свою обшарпану маленьку приятельку лабіринтом вузьких вулиць, провулків та різних закамарків, аж поки вивела в кінний двір з ворітьми на протилежному боці, звідки долинав гамір вуличного руху. Показавши Флоренс на ті ворота й пояснивши, що після третьої їй треба буде звернути ліворуч, місіс Браун востаннє — здавалось, це був цілком мимовільний рух — мацнула її за волосся і сказала, що далі вона знає, що і як їй робити, тож хай іде і робить усе як слід, не забуваючи, що за нею стежать.
Все ще налякана, але вже з певним полегшенням на серці, Флоренс подріботіла до воріт. Звідти вона озирнулася й угледіла голову доброї місіс Браун, що виглядала з-за паркана, коло якого вони розлучилися: угледіла й кулак цієї доброї місіс, яким та сварилася на неї. Правда, потім, скільки вона не озиралася (щохвилини, принаймні,— на кожну згадку про стару) — більше вона її не бачила.
Флоренс стояла і стояла на розі, дивлячись на вуличну метушню, від якої вже починало паморочитися у голові, а дзигарі наче змовились ніколи не бити третьої. Нарешті на вежі продзвонило три. Вежа була зовсім близько, тож помилитись вона не могла. І, затиснувши кролячу шкірку, раз по раз оглядаючись і раз по раз, припустивши вперед, повертаючи кілька кроків назад, щоб не образити всемогутніх наглядачів місіс Браун, дівчинка кинулася бігти так хутко, як дозволяли стоптані черевики.
Про контору батька Флоренс знала лише те, що вона належить Домбі й Синові і що має неабияку вагу в Сіті. Отже, їй треба шукати контору Домбі і Сина в Сіті. А що, боячись звертатися до дорослих, вона розпитувала виключно дітей, то наслідки, звичайно, були маловтішні. Проте, щохвилини напитуючи дорогу до Сіті і поки що уникаючи другої половини питання, вона поволі наближалась до самого серця того величезного обшару, що ним правує грізний лорд-мер.
Натомлена ходінням, штовханиною, приголомшена гамором і метушнею, стривожена долею брата і няньок, налякана тим, що допіру пережила, і тим, як її, в такому вигляді зустріне завжди сердитий батько, — одне слово, розгублена й перепуджена всім, що? нею було і ще мало відбутися, Флоренс верстала свій нелегкий шлях зі сльозами на очах, і двічі чи тричі мусила спинитися, щоб ревним риданням полегшити тягар на серці. Та в ці хвилини мало хто звертав увагу на дівчинку в лахмітті, а хто й звернув, то подумав, що це так її навчено — викликати жаль, та й ішов собі далі. Флоренс же, прикликаючи собі на допомогу всю твердість і самостійність характеру, так передчасно розвинені в ній життям, неухильно простувала до поставленої мети.
Через добрих дві години після того як почалися ці незвичайні мандри, Флоренс, прослизнувши вузькою галасливою вулицею, що була повна карет та фургонів, вийшла до якоїсь корабельні чи то пристані на березі річки, де валялася сила-силенна різних пак, скринь і бочок, височіла величезна дерев'яна вага і тулився дерев'яний дімок на колесах, біля якого, роздивляючись щогли та човни по сусідству, стояв, посвистуючи, кремезний чоловік з пером за вухом та руками в кишенях і з таким виглядом, наче на сьогодні його робота скінчена.
— А тобі чого? — мовив цей чоловік, випадково обернувшись. — Для тебе тут нема нічого, дівчинко. Іди собі звідси.
— Скажіть, будь ласка, — це часом не Сіті? — вся тремтячи, спитала Домбієва донька.
— Чи це часом не Сіті? Думаю, ти й сама це добре знаєш. Забирайся! Тут для тебе нічого немає.
— Та мені нічого й не треба, дякую вам. Лише знайти дорогу до Домбі й Сина.
Чоловіка, що недбалим кроком підійшов був до неї, здивувала ця відповідь, і, пильно дивлячись на Флоренс, він сказав:
— Отакої! А чого це тебе цікавить Домбі і Син?
— Я хочу знати, як туди пройти, будьте ласкаві.
Чоловік глянув на неї ще з більшим інтересом: і, вразившись, так енергійно почухав собі потилицю, що скинув з голови капелюха.
— Джо! — гукнув він до іншого чоловіка, робітника, піднімаючи свій капелюх і повертаючи його на місце.
— Я Джо! — відповів Джо.
— Де отой франтик од Домбі, що доглядав, як їхній крам вантажили?
— Тільки-но пішов, через другі ворота.
— Біжи, поклич його назад!
Джо, гукаючи на повен голос, зник у брамі й незабаром повернувся з життєрадісним на вигляд хлопцем.
— Ви служите в Домбі, чи не так? — спитав той перший чоловік.
— В конторі Домбі, містере Клерке, — одказав хлопець.
— Ну, то прошу, — сказав містер Клерк.
Скорившися вказівному пальцеві містера Клерка, хлопець рушив до Флоренс, уявлення не маючи, що йому з нею робити. Але Флоренс, якій відлягло від серця, коли вона збагнула з розмови, що кінець її пригод уже близько, і яка й зовсім заспокоїлась, глянувши на те веселе молоде обличчя, підбігла до хлопця, позбувшись дорогою одного черевика, і обіруч схопила його за руку
— Мене загубили, — сказала Флоренс.
— Загубили!? — вигукнув хлопець.
— Так. Мене загубили сьогодні вранці далеко звідси… позабирали моє вбрання… все, що на мені, те все не моє… я звуся Флоренс Домбі… я єдина сестра свого маленького брата… і… о, прошу, прошу, поможіть мені — вибухнула плачем Флоренс, даючи цілковиту волю своїм дитячим почуттям, які стримувала так довго. Нужденний її капелюшок зсунувся з голови, і волосся розсипалося довкола обличчя, викликаючи німе захоплення і жаль у юного Уолтера, що доводився небожем Соломону Джілсу, майстрові корабельних інструментів.
Містер Клерк остовпів з подиву, промимривши: "Ну, таке я на цій пристані бачу вперше", а Уолтер підняв черевика і взув його на маленьку ніжку, наче принц Попелюшці. Потім він перекинув кролячу шкірку через ліву руку, подав праву дівчинці й відчув себе не те що Діком Уїттінгтоном — це занадто бліде порівняння, — а святим Георгом Англійським з мертвим драконом біля ніг.
— Не плачте, міс Домбі! — сказав Уолтер із запалом. — Це ж просто диво, що я нагодився тут. Тепер ви в такій безпеці, якби вас охороняв цілий загін найдобірніших військових матросів. Не плачте ж бо!
— Більше не буду, — сказала Флоренс. — Це я з радощів плачу.
"З радощів плаче! — подумав Уолтер. — І причина тому — я".
— Ходімо, міс Домбі,— сказав він уголос. — О, й другий черевичок загубили! Візьміть-но мої, міс Домбі.
— Ні, ні, ні,— спинила його Флоренс у процесі гарячкового стягування черевика. — У цих мені краще. Вони цілком добрі.
— Ай правда, — погодився Уолтер, зиркнувши на її стопу, — мої ж на цілу милю довші. І що це я придумав? У моїх ви б і кроку не ступили. Ходімо, міс Домбі. І хай-но якийсь негідник посміє скривдити вас!
Отож Уолтер, вельми грізний на виду, повів за собою вельми щасливу Флоренс, і, взявшися під руки, йшли вони вулицями, цілковито байдужі до здивованих поглядів, що їх вони викликали або могли викликати по дорозі.
Сутеніло; спустився туман і почало накрапати. Та вони не звертали на це ніякої уваги, поринувши уявою в останні пригоди дівчинки, про які та оповідала із властивою її вікові щирістю й довір'ям, а Уолтер слухав так, ніби з брудної, заболоченої набережної Темзи вони перенеслися під лапате листя крислатих дерев якогось тропічного острова. Так принаймні йому видавалося.
— А далеко ще нам іти? — спитала нарешті Флоренс звівши очі на свого супутника.
— А! — мовив Уолтер, спиняючись. — Чекайте, — де це ми? О, знаю! Тільки ж контора зараз зачинена, міс Домбі. Там нікого немає. Містер Домбі давно вже пішов додому. Я думаю, нам теж треба йти додому… або стривайте. Може, зайдемо до мого дядька, де я живу?.. Це зовсім близько… а я візьму кеб і поїду до вас, — скажу, що ви здорові й привезу щось одягтися. Хіба так не буде краще?
— Я думаю, буде, — відповіла Флоренс. — А ви? Як ви думаєте?
Поки вони отак гадали, стоячи на вулиці, повз них пройшов якийсь чоловік. Він кинув оком на Уолтера і, здавалося, впізнав його, але потім, видно, вирішив, що помилився, і пішов собі далі.
— По-моєму, це містер Турбот, — сказав Уолтер, — з нашої фірми. Тільки не той Турбот, що завідує, міс Домбі, а другий — молодший. Гей! Містере Турбот!
— Уолтере Гей? — спинився той, обертаючись. — Я був очам не повірив, уздрівши вас у такій чудній компанії.
Чоловік цей, стоячи під ліхтарем і здивовано прислухаючись до квапливої Уолтерової розповіді, становив разючий контраст з двома юними особами навпроти, що трималися попід руки. Він був не старий, але волосся мав зовсім сиве, плечі згорблені, наче його гнув додолу якийсь тягар, а виснажене журне обличчя поорали глибокі борозни. Блиск очей, вираз лиця, самий голос його були якісь притлумлені, пригаслі, немов душа його спопеліла. На ньому був пристойний, хоч і скромний чорний костюм, але й вбрання його, вписуючись у загальний образ, здавалося, знічено тулиться до тіла у вияві тужного благання, яким з голови до п'ят просяк цей самотній чоловік, — благання, щоб ніхто не бачив і не поділяв його принижень.
Усе ж інтерес до юності та її сподівань не загас у нім разом із іншими жаринками душі. Він з неабиякою симпатією дивився на чесне обличчя хлопця, поки той говорив, хоч у погляді його мигтіли співчуття та неспокій, дарма що він намагався приховати їх. Коли, наостанці, Уолтер поставив йому те саме запитання, що й Флоренс, Турбот і далі не зводив з нього співчутливого погляду, ніби читав на обличчі хлопця долю, що ніяк не в'язалася з теперішнім його веселим настроєм.
— Що ж ви радите, містере Турбот? — напосідав, посміхаючись, Уолтер. — Ви ж бо завжди даєте мені добрі поради, коли говорите зі мною. Правда, таке буває нечасто.
— Я вважаю, що ваш план — найкращий, — відповів той, перебігаючи очима з Уолтера на Флоренс і назад.
— Містере Турбот! — прояснів раптом Уолтер, якому прийшла в голову розкішна ідея. — Знаєте що? Це ж і вам може придатися.