Він ходив насуплений з кутка в куток, втупившись поперед себе очима, мурмотів щось нерозбірливе, відмахувався руками, наче боронився від якогось ворога, ніби його мучили недобрі думки. Одного разу так було цілий ранок. Нарешті він сів до свого верстата, знов сердито схопився, подививсь у вікно й понуро, невдоволено сказав: "Хай би краще мої оздоби носила Генрієта Англійська!" Ці слова вжахнули мене. Я збагнув, що його хворий мозок знов опанували моторошні криваві марення, що в його вуха знов нашіптує голос сатани. Я бачив, що мерзенний убивця загрожує вашому життю, а якби він отримав свої оздоби назад, ви були б урятовані. З кожною хвилиною небезпека зростала. Саме тоді я зустрів вас на Новому мості, доштовхався до карети і вкинув вам записку, в якій благав вас негайно повернути Кардільякові коштовності, які ви отримали від нього. Ви не приїхали. Другого дня мій страх перейшов у відчай, бо Кардільяк тільки те й робив, що балакав про коштовності, які снилися йому вночі. Він мав на увазі тільки ваші оздоби, не якісь інші, і я був певен, що в ньому вже визріває якийсь кривавий задум і, можливо, він має намір здійснити його тієї ж таки ночі. Я повинен був урятувати вас, навіть ціною Кардільякового життя. Тільки-но після вечірньої молитви він, як завжди, замкнув сінешні двері, я вибрався крізь вікно на подвір'я, проліз крізь отвір в огорожі і сховався неподалік у густому затінку. Незабаром з'явився Кардільяк і, скрадаючись, пішов вулицею. Я подався назирці за ним. Він брався до вулиці Сент-Оноре, і я весь похолов. Раптом Кардільяк десь дівся. Я вирішив побігти наперед і стати біля дверей до вашого дому. Аж ось повз мене, не глянувши [51] в мій бік, весело наспівуючи й подзенькуючи острогами, пройшов якийсь офіцер, як і того разу, коли я став випадковим свідком Кардільякового злочину. Тієї ж миті з якогось сховку вискочила темна постать і кинулась до нього. То був Кардільяк. Щоб знов не дійшло до вбивства, я голосно крикнув і двома-трьома стрибками опинився біля них. Але впав не офіцер, а смертельно поранений Кардільяк. А офіцер шпурнув кинджал, витяг з піхов шпагу і, гадаючи, що я спільник того, хто на нього нападав, приготувався до захисту. Та побачивши, що я не звертаю на нього уваги, а нахилився над поваленим, швидко пішов геть. Кардільяк був ще живий. Я підняв із землі офіцерів кинджал, завдав на плечі пораненого й насилу доніс його до будинку, а далі крізь потаємний прохід до майстерні.
Решту ви знаєте самі. Ви бачите, шановна панно, моя єдина вина в тому, що я не виказав судові батька Мадлон і не поклав краю його злочинам. Я не пролив жодної краплі крові, а проте ніякі тортури не змусять мене зрадити Карді-льякову таємницю. Я не хочу, щоб усупереч долі, яка приховала від невинної дочки криваві батькові вчинки, тепер на неї впав увесь тягар минулого і знищив усе, що досі її оточувало, щоб людська помста викопала з землі батькове тіло й щоб катова рука позначила його ганебним тавром... Ні!.. Нехай кохана оплаче мене як невинну жертву, час загоїть рану в її серці, а думка про сатанинські вчинки улюбленого батька мучила б її довіку!
Олів'е замовк, але раптом з очей у нього полилися рясні сльози, він кинувся в ноги Скюдері і простогнав:
— Ви тепер упевнені, що я невинний... Упевнені, я знаю! Але згляньтеся наді мною, скажіть, що з Мадлон?
Скюдері погукала Мартіньєр, і за мить Мадлон уже кинулась Олів'є на шию.
— Тепер усе добре, бо ти тут... Я знала, що ця найшляхетніша на світі дама тебе врятує!
Так вигукувала Мадлон, а Олів'є, забувши про свою долю, про те, що йому загрожує, відчував себе вільним і щасливим. Вони зворушливо скаржились одне одному, скільки їм довелося витерпіти, знов обіймалися і знов плакали з радощів, що нарешті зустрілися.
Якби Скюдері вже не була впевнена, що Олів'є невинний, вона б повірила в це тепер, коли дивилася на закоханих, які, так несподівано зустрівшись, забули про весь світ, про своє лихо й невимовні муки.
— Ні! — вигукнула вона.— Тільки чисті й невинні серця здатні в щасті так про все забути! [52]
У вікна заглядав ранок. Дегре тихо постукав у двері й нагадав, що Олів'є треба повертатися до в'язниці, бо пізніше вже не можна буде провести його містом непомітно. Закоханим довелось розлучитися.
Похмурі передчуття, що опанували душу Скюдері, коли Брюсон тільки-но переступив поріг її дому, обернулися тепер у страшну дійсність. Вона побачила сина своєї коханої Анни, хоч і невинного, в таких тенетах, що врятувати його від ганебної смерті, здавалося, було неможливо. Вона схилялася перед мужністю юнака, який волів прийняти ганебну смерть, а не зрадити таємниці, що вбила б його Мадлон. Подумки зважуючи всі можливості, вона не знаходила способу вирвати бідолаху з рук жорстоких суддів. А проте в душі вона твердо вирішила, що піде на будь-яку жертву, аби тільки запобігти кричущій несправедливості, яку мають вчинити над Олів'є. В голові в неї зринали різні плани, аж до найфантастичніших, та вона так само швидко відкидала їх, як і придумувала. Промінь надії дедалі пригасав, і її пойняв розпач. Але безмежна, по-дитячому чиста довіра Мадлон, захват, з яким вона говорила про коханого, про те, як із нього скоро знімуть усі звинувачення і як він обійме її, вже свою дружину, глибоко зворушували Скюдері і знов додавали їй сили.
Аби не сидіти згорнувши руки, Скюдері склала довгого листа до Ларені. В ньому вона писала, що Олів'є Брюсон дуже переконливо довів їй свою цілковиту непричетність до Кардільякової смерті й що тільки мужня ухвала забрати з собою в могилу таємницю, яка могла б довести до загибелі невинну людину, втілення всіх чеснот, не дозволяє йому зробити судові зізнання, що зняли б із нього страшне звинувачення не лише в убивстві Кардільяка, але й у приналежності до зграї мерзенних злочинців. Скюдері вклала в цей лист увесь свій запал, усю силу своєї мудрої красномовності, аби тільки злагіднити черстве серце Ларені. Через кілька годин від Ларені надійшла відповідь: він, мовляв, щиро радий, що Олів'є Брюсон зумів виправдати себе в очах своєї високої, шановної заступниці. Та щодо його мужньої ухвали забрати з собою в могилу таємницю, яка стосується злочину, то, на жаль, chambre ardente не вельми тішить така мужність, їй навіть доведеться вдатись до дійовіших засобів, щоб її зломити. Він сподівається, що через три дні вже матиме в руках ту дивну таємницю, яка, може, проллє світло на загадкові злочини.
Скюдері дуже добре знала, які дійовіші засоби має на думці Ларені. Бідолашного юнака напевне чекали тортури. [53]
Нарешті охопленій смертельним жахом старій дамі снало на думку, що найперше треба домогтися, щоб їх бодай відклали, а для цього добре було б порадитися з людиною, яка знає закони. На той час найвідомішим адвокатом у Парижі був П'єр Арно д'Андільї. Він мав славу не тільки глибоко освіченого, чудового знавця законів, а й справедливої, чесної людини. Панна Скюдері поїхала до нього й розповіла йому все, що можна було розповісти, не зраджуючи Брюсонової таємниці. Вона сподівалася, що д'Андільї радо візьметься боронити невинного, але гірко розчарувалась. Адвокат, спокійно все вислухавши, усміхнувся й відповів їй словами Буало:
Le vrai peut quelque fois n'être pas vraisemblable *.
[* Правда часом може бути не схожою на правду (фр.).]
Він пояснив Скюдері, що проти Брюсона є докази, яким важко не повірити, й Ларені не можна назвати ні жорстоким, ні надто квапливим, навпаки, він усе робить згідно з законом і якби робив інакше, то порушив би свої суддівські обов'язки. Д'Андільї сказав, що хоч би як спритно він захищав Брюсона, однаково не зміг би врятувати його від тортур. Тільки сам Брюсон здатен урятуватися від них, коли щиро признається в усьому або принаймні докладно розкаже, за яких обставин убито Кардільяка, бо, може, це спрямує пошуки суддів у інший бік.
— То я впаду в ноги королю і проситиму в нього помилування! — розпачливо вигукнула Скюдері, обливаючись слізьми.
— Ради бога! — злякано мовив д'Андільї.— Ради бога, не робіть цього, панно! Це вже останній засіб, і нехай він лишиться на кінець, бо якщо король тепер не послухає вас, ви більше ніколи не зможете звернутись до нього. А він нізащо не помилує такого злочинця, а то накличе на себе гіркий докір народу, якому набридло жити під щоденною загрозою. Може, Брюсон таки зрадить свою таємницю або знайде якийсь інший спосіб зняти з себе підозру. Отоді й настане час просити в короля помилування. Він не доскіпуватиметься, що доведено в суді, а що ні, послуха тільки свого внутрішнього голосу.
Окюдері хоч-не-хоч довелось погодитися з досвідченим д'Андільї. Тяжко пригнічена, все думаючи, як би ще врятувати бідолашного Брюсона, вона сиділа пізно ввечері у своїй кімнаті, коли це зайшла Мартіньєр і доповіла, що граф Міосан, полковник королівської гвардії, хоче неодмінно поговорити з нею.
[54]
— Вибачте, панно, що я так пізно, невчасно турбую вас,— мовив Міосан, по-військовому вклонившись господині.— Але для нас, солдатів, нема ні пізньої години, ні ранньої. А крім того, в мене є виправдання. Я прийшов до вас задля Олів'є Брюсона.
Скюдері, напружено очікуючи, що вона зараз почує, вигукнула:
— Олів'є Брюсона? Того найнещаснішого з людей? Що ви про нього знаєте?
— Я так і думав, що досить буде згадати його ім'я, і ви прихильно вислухаєте мене,— всміхаючись, мовив Міосан.— Усі переконані, що Брюсон винен. Я знаю, що ви дотримуєтесь іншої думки, хоч, кажуть, ця ваша думка спирається тільки на слова самого Брюсона. Інша річ я. Ніхто краще за мене не знає, що Брюсон не винний у Кардільяковій смерті.
— Кажіть, о кажіть! — вигукнула Скюдері, і очі в неї заблищали з радості.
— Це я вбив старого золотаря на вулиці Сент-Оноре неподалік від вашого дому,— твердо сказав Міосан.
— Господи боже! Як! Ви? — закричала Скюдері.
— Так, і присягаюсь вам, пані,— повів далі Міосан,— що я пишаюся своїм вчинком. Знайте, що Кардільяк — мерзотник з мерзотників, найпідліший і найлицемірніший серед них. Це він ночами підступно грабував і вбивав людей, довго уникаючи всіх пасток, поставлених на нього. Сам не знаю чому, але в мене в душі виникла підозра на того поганця, коли він, віддаючи мені замовлену оздобу, захвилювався й почав докладно розпитувати, кому вона призначена, а потім хитро вивідав у мого служника, в яку пору я звичайно навідуюсь до тієї дами.