Це він так химерно грав, то співаючи, то промовляючи якісь слова.
Тепер саме він перестроїв гітару на якийсь незвичайний лад і, беручи на ній акорди, вигукував:
— Знов не те!.. Немає чистоти... То занизько, то зависоко!
Він відв'язав інструмент від голубої стрічки, на якій носив його через плече, узяв обома руками і, тримаючи перед собою, мовив:
— Скажи мені, вередухо, де ділась твоя милозвучність, у якому куточку твого нутра сховалась чиста гама? Чи, може, ти хочеш повстати проти свого господаря, хочеш сказати, що йому цілком заклало вуха від темперованих ладів і його енгармонізм — просто дитяча забавка? Ти, здається мені, глузуєш з мене, хоч у мене багато краще підстрижена борода, ніж у майстра Стефано Пачіні, detto il Venetiano(1), що вдихнув у тебе хист милозвучності, який і досі лишається для мене незбагненною таємницею. Знай же, голубонько, якщо ти не дозволиш мені взяти в унісон соль-дієз і ля-бемоль, чи соль-дієз і ре-бемоль, чи всі інші звуки, то я нацькую на тебе дев'ять ретельних німецьких майстрів, хай вони уговкають тебе, хай вилають як слід енгармонійними словами. І не кидайся в обійми своєму Стефано Пачіні, не старайся, немов сварлива баба, щоб за тобою було останнє слово. Чи, може, ти така зухвала й пихата, що вважаєш, буцімто всі ті прекрасні звуки, які живуть у тобі, скоряються лише могутнім чарам характерників, які давно пішли з цього світу, а в руках неука...
(1) Прозваний венеціанцем (італ.).
Зненацька він замовк, звівся на ноги й замислено втупив очі в озеро. Дівчата, вражені його дивною поведінкою, стояли в кущах, наче прикипівши до місця, і ледве зважувались дихнути.
— Таж гітара, — нарешті озвався чоловік, — найнедолугіший, найнедовершеніший інструмент, тільки й вартий того, [343] щоб на ньому бренькали закохані пастухи, коли загублять мундштук від дудки, бо взагалі вони воліють грати на дудках, та ще й так грати, щоб їхні тужливі мелодії, ніжні пісні докочувались луною аж у далекі гори, до їхніх Емелін, що завертають овець, весело поляскуючи своїми дошкульними нагайками. О боже! Пастухи, які "зітхають, мов ті печі, в тужливій пісні славлячи любов", навчіть їх, що тризвук складається з трьох звуків, та й годі, і його вражають на смерть кинджалом септими, а тоді дайте їм у руки гітару! Та що до тих зітхань і до того бренькання поважним добродіям, які мають непогану освіту і блискучу ерудицію, розуміються на грецьких премудрощах і добре знають, що робиться при пекінському чи нанкінському дворі, але нічогісінько не тямлять у вівчарстві й у вівчарях? Дурню, що ти затіяв? Згадай про небіжчика Гіппеля, який запевняв, що коли він бачить, як учитель дає урок гри на піаніно, йому здається, ніби той товче воду в ступі. А тепер бренькають гітари... Йолоп!.. Тьху, хай йому чорт! — На цьому слові невідомий шпурнув гітару в кущі і швидко пішов геть, так і не помітивши дівчат.
— Ну, що ти скажеш, Гедвіго, — мовила, сміючись, по хвилі Юлія, — що ти скажеш про цю дивовижну з'яву? Звідки тут узявся цей чудний чоловік, що спершу так гарно розмовляв зі своїм інструментом, а потім так зневажливо викинув його, наче поламану коробку?
— Погано, — сказала Гедвіга, і її бліді щоки враз почервоніли, немов у нападі раптового гніву, — погано, що парк не замикають і кожен чужинець може зайти в нього.
— Як, — здивувалась Юлія, — ти вважаєш, що князь повинен так бездушно вчинити — замкнути від зіггартсвайлерців, та й не тільки від них, а від кожного, хто йде дорогою, найкраще місце в цілій околиці? Невже ти справді так гадаєш?
— Ти не уявляєш собі, яку це для нас створює небезпеку. Ми так часто гуляємо тут самі, як оце сьогодні, далеко від челяді, найглухішими доріжками парку! Ану ж якийсь лиходій...
— Ох! — перебила Юлія князівну. — Ти наче боїшся, що з цього чи он із того куща вискочить якийсь незграбний казковий велетень або лицар-розбійник і забере нас у свій замок! Ні, боронь боже! Але взагалі мушу признатися, що мені хотілося б, навіть дуже хотілося б пережити якусь невеличку пригоду в цьому відлюдному романтичному лісі. Я саме пригадала шекспірівське "Як вам це сподобається", [344] яке мати так довго не давала нам читати і яке нам урешті прочитав Лотаріо. Ну що скажеш, адже ти також залюбки побула б трішки Селією, а я б стала твоєю вірною Розаліндою. А яку роль ми дамо нашому таємничому віртуозові?
— Ото ж бо й воно, — відповіла їй князівна. — Чи повіриш, Юліє, що постать того незнайомця, його чудна мова сповнили моє серце жахом, самій мені незрозумілим? Ще й досі я тремчу, всю мене сковує якесь дивне й моторошне водночас почуття. В найглибших, найпотаємніших глибинах моєї душі зринає невиразний спогад і даремно силкується прибрати чіткі обриси. Я вже десь бачила цього чоловіка, образ його пов'язаний у моїй пам'яті з якоюсь страхітливою подією, що зранила моє серце... Може, то був тільки примарний сон, що лишився в моїй пам'яті... Так чи так, а той чоловік з дивними манерами й плутаною мовою здається мені небезпечною, таємничою істотою, яка, може, хоче заманити нас у згубні магічні кола.
— Що за химери! — вигукнула Юлія. — А мені той чорний привид з гітарою швидше нагадує мосьє Жака чи навіть щиросердого Мантачку, філософія якого не дуже далеко відбігає від дивних висловлювань незнайомця. Але тепер нам треба найперше врятувати бідолашний інструмент, якого той варвар так жорстоко пошпурив у кущі.
— Юліє, ради бога, що ти робиш? — крикнула князівна. Проте Юлія, не зважаючи на неї, кинулась у гущавину і за якусь хвилину переможно вернулася звідти, тримаючи в руках гітару, яку викинув незнайомець.
Князівна переборола свій страх і почала дуже уважно розглядати інструмент, незвичайна форма якого вже сама собою свідчила про його старовинність, якби навіть її не підтверджували дата й ім'я майстра, що їх видно було на днищі крізь отвір у деці. Там чорним по білому стояло: "Stefano Pacini fee. Venet. 1532" (1).
(1) Зробив Стефано Пачіні у Венеції 1532 (італ.).
Юлія не втрималась, узяла акорд на своїй прегарній знахідці і аж злякалась, почувши, який сильний і повний звук має той невеличкий інструмент.
— О, чудово!.. Чудово! — вигукнула вона і, не перестаючи грати, рушила доріжкою.
Але вона звикла, що гітара служить тільки для акомпанементу співові, тому невдовзі почала мимоволі співати. Князівна мовчки йшла за нею. Та ось Юлія урвала гру, і Гедвіга озвалася: [345]
— Співай, грай далі на цьому чарівному інструменті, може, тобі пощастить загнати назад у пекло тих лихих, ворожих духів, що хочуть опанувати мене.
— Тобі все на думці ті лихі духи, — відповіла Юлія. — Вони нам і були чужі, і будуть чужі. Але я співатиму й гратиму, бо зроду не думала, що мені колись трапиться інструмент, який би так давався в руки і взагалі так лежав мені до серця, як цей. Мені навіть здається, що й голос мій під його акомпанемент звучить багато краще, ніж звичайно.
Вона заспівала відому італійську канцонету й захопилась різними вишуканими мелізмами, карколомними пасажами й каприччо, даючи волю силі-силенній звуків, що таїлися в її грудях.
Якщо князівну злякала перша поява незнайомця, то Юлія просто закам'яніла, коли, наміряючись звернути на іншу стежку, раптом побачила його перед собою.
Чужинець мав десь років тридцять. Він був у чорному костюмі, пошитому за останньою модою. В його вбранні ніхто б не знайшов нічого особливого, незвичайного, а проте він справляв враження якогось дивного, не такого, як усі. Вбрання те, хоч яке було ошатне, здавалось трохи неохайним, не стільки через недбальство незнайомця, скільки через те, що йому довелося здолати шлях, яким не ходять у такому одязі. Жилет на ньому був розхристаний, краватка розпущена, черевики так товсто вкриті порохом, що крізь нього майже не проглядали золоті пряжки, а найсмішніше, що він відкотив ззаду, щоб захистити потилицю від сонця, трикутну шапочку, яку носять тільки під пахвою. Мабуть, він пробирався крізь найгустіші зарості парку, бо в його густий чорний чуб набилося повно чатиння. Мигцем позирнувши на князівну, він звернув виразний, променистий погляд своїх великих чорних очей на Юлію. Від того вона ще дужче збентежилась, і на очах у неї, як завжди в таких випадках, виступили сльози.
— І ці небесні звуки, — озвався врешті незнайомець лагідним, ніжним голосом, — і ці небесні звуки уриваються при моїй появі й тонуть у сльозах?
Князівна, намагаючись не піддатись першому враженню, яке на неї справив незнайомець, гордо глянула на нього і майже гостро мовила:
— В кожному разі нас здивувала ваша раптова поява, добродію! В таку пору в князівському парку ніхто вже не сподівається зустріти сторонніх. Я князівна Гедвіга! [346]
Тільки-но князівна озвалася, незнайомець миттю обернувся до неї і глянув їй у вічі, але всього його наче підмінили. Де й дівся сумний, тужливий вираз, замість слідів глибокого душевного хвилювання на обличчі відбилась гірка іронія, а несамовита посмішка, що скривила уста, надавала йому майже блазенського вигляду. Князівна затнулась, наче громом уражена, вся спаленіла й опустила очі.
Незнайомець немов хотів щось сказати, та тієї миті озвалась Юлія:
— Ну яка ж я дурна: злякалась і плачу, немов мала бешкетниця, що її застукали, коли вона ласувала варенням! Так, добродію, я ласувала, і моїми ласощами були чудові звуки вашої гітари. Отже, як бачите, винні наша цікавість і гітара! Ми чули, як мило ви розмовляли з нею, і бачили також, як ви потім, розгнівавшись, викинули її в кущі, аж вона жалібно зойкнула. А інструмент же такий гарний і милозвучний! Мені стало так шкода його, що я не витерпіла й кинулась по нього в зарості. Ну, а ви ж знаєте нас, дівчат: я трохи бренькаю на гітарі, і як вона мені потрапила до рук, то я вже не могла її випустити. Пробачте мені, добродію, і візьміть назад свій інструмент.
І Юлія подала гітару незнайомцеві.
— Це, — сказав незнайомець, — інструмент рідкісної милозвучності, ще з добрих давніх часів, і тільки в моїх незграбних руках... та що руки... що там руки! Чарівний дух гармонії, споріднений з цим дивовижним витвором давнього майстра, живе і в моїх грудях, але сповитий, не здатний розпростати крила, а в вашій душі, панно, він ширяє вгору, До осяйної небесної високості, виграючи тисячами барв, немов прекрасний метелик.