Дев'яносто третій рік

Віктор Гюго

Сторінка 10 з 60

Ти побачишся з Жаном Третоном у парафії Веж, з Сан-Регре в Біньйоні, з Шамбором у Бошані, з братами Корбен у Мезонселі, з Пті-Сан-Пером у Сен-Жан-сюр-Ерві. Це той самий, що зветься Бурдуазо. Зробивши це і подавши скрізь гасло: "Повставайте. Ніякого милосердя", ти приєднаєшся до великої армії, армії католицької і королівської, там, де вона буде. Ти побачишся з панами д’Ельбе, де-Лескюром, де-Ларошжакленом, з усіма тими ватажками, які ще живі. Ти їм покажеш мій командирський бант. Вони знають, що це значить. Ти тільки матрос, але ж і Катліно тільки биндюжник. Ти їм скажеш від мого імені: настав час провадити обидві війни разом — велику і малу. Вандейська війна добра, Шуанська — гірша. А в громадянській війні чим гірше, тим краще. Про добрість війни судять з кількості зла, яке вона завдає.

Він на мить спинився.

— Гальмало, ти не розумієш слів, але ти розумієш суть, то я й кажу тобі це все. Я сповнився довір’я до тебе, бачачи, як ти вправляєшся з човном. Ти не знаєш геометрії, проте надзвичайно добре маневруєш на морі. Хто вміє вести човен, зможе керувати повстанням. З того, як ти обходив підступи моря, я пересвідчився, що ти виконаєш усі мої доручення. Я продовжую. Отже, ти скажеш усім ватажкам, — приблизно, як зможеш, — таке. Про мене краще лісова війна, ніж війна на рівнинах. Я зовсім не хочу підставляти сто тисяч селян під кулі синіх солдатів та артилерію пана Карно[20]. Через місяць я хочу мати п’ятсот тисяч убивць, що ховаються в лісах. Республіканська армія — моя дичина. Браконьєрствувати — це і є воювати. Я стратег чагарів. А, от іще слово, якого ти не розумієш. Та це байдуже, ти розумієш, що значить: ніякої пощади! І всюди засідки. Головне — мала війна, велика — на другому плані. Ти ще скажеш, що англійці з нами. Візьмемо республіку між два огні. Європа нам допоможе. Покінчимо з революцією. Королі провадять з нею війну королівств, ми провадитимемо війну парафій. Ти скажи їм це. Ти зрозумів?

— Зрозумів. Треба все віддати вогню і залити кров’ю.

— Саме так.

— Ніякої пощади.

— Нікому. Саме так.

— Я пройду скрізь.

— Але май обачність. В цьому краї легко наразитись на смерть.

— Смерть мене не турбує. Хто робить перший крок, той, може, стоптує останні свої черевики.

— Ти хоробрий.

— А якщо питатимуть ім’я монсеньйора?

— Його не треба поки що знати. Ти скажеш, що не знаєш, і це буде правда.

— Де я побачу монсеньйора?

— Де я буду.

— Як я дізнаюся про це?

— Усі про це знатимуть. Через тиждень про мене говоритимуть. Я покажу приклад усім, я помщусь за короля й релігію, і ти догадаєшся, що це про мене говорять.

— Розумію.

— Не забувай нічого.

— Будьте певні.

— Іди тепер. Хай боронить тебе бог. Рушай.

— Я зроблю все, що ви мені казали. Я піду. Я говоритиму. Я передам наказ.

— Добре.

— І якщо я виконаю…

— Ти будеш кавалером святого Людовіка.

— Як мій брат. А коли не виконаю, ви мене розстріляєте.

— Як твого брата.

— Гаразд, монсеньйор.

Старий похилив голову, його, здавалось, охопила глибока задума. Коли він підвів очі, то вже був сам. Постать Гальмало чорною крапкою зникала на обрії.

Сонце зайшло.

Чайки і чорні поморники поверталися додому, на берег.

У повітрі відчувалася та невиразна тривога, яка завжди буває перед тим, як настане ніч Жаби квакали, кулики з свистом злітали з болотець, граки й галки здіймали передвечірній галас, берегові птахи перекликалися. Але жодного людського голосу. Цілковита безлюдність. Жодного паруса в бухті, жодного селянина в полі. Скільки сягало око — скрізь було порожньо. Великі піскові будяки тремтіли. Біле присмеркове небо широко кидало на берег бліде, наче мертве світло. Вдалині виднілись ставки на темній рівнині, схожі на розкидані по землі олов’яні пластинки. З моря дув вітер.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ТЕЛЬМАРШ

І. ВЕРШИНА ДЮНИ

Старий зачекав, поки зник Гальмало, потім щільніше закутався у свій морський плащ і рушив теж. Ішов він повагом, задумливо, в напрямі до Гюїна, а Гальмало тимчасом простував до Бовуара.

Позаду, виступаючи над океаном, наче Хеопсова піраміда над пустелею, височіла величезним чорним трикутником гора Сен-Мішель. Її прикрашав, ніби тіара, собор, і вона мала свій щит — фортецю з двома великими баштами, круглою й чотирикутною, що тримала на собі тягар церковних кам’яних мурів і сільських хат.

У бухті Сен-Мішель невпинно й непомітно виростають і зникають зибучі піщані дюни. У той час між Гюїном і Ардевоном була височенна дюна, від якої тепер і сліду не лишилося. На вершечку цієї на рідкість довговічної дюни був кам’яний стовп, поставлений у XII столітті на спогад про Авраншський собор, що судив убивць святого Фоми Кентерберійського. Звідти видно було всю округу далеко навколо, що давало змогу добре орієнтуватися на місцевості.

Старий попростував до цієї дюни і почав сходити на неї.

Добравшись до вершини, старий сів на один з чотирьох каменів, притулившись до стовпа спиною, і став розглядати географічну карту, розіслану під його ногами самою природою.

Здавалося, що він шукав дорогу серед місць, колись добре йому знайомих. На цій широкій панорамі, тьмяній від присмерку, ясно вирізнялась тільки чорна лінія горизонту на блідому небі.

Видно було скупчення дахів одинадцяти навколишніх містечок і сіл. На чималій віддалі вирізнялися усі дзвіниці, які будуються у прибережних місцях дуже високі, щоб вони могли при потребі служити віхами для мандруючих у морі людей.

Через кілька хвилин старий, здавалося, знайшов у півтемряві те, чого шукав. Погляд його спинився на купці дерев, стін і дахів, ледве помітній серед лугів та лісів і схожій на ферму. Він задоволено кивнув головою, ніби кажучи собі: "Ага! Он воно", і став креслити пальцем у просторі маршрут через огорожі й ниви. Час від часу він придивлявся до безформного і невиразного предмета, що погойдувався над дахом головної будівлі ферми і наче питав сам себе: "Що ж це таке?" Цей предмет здавався безбарвним і нечітким через присмерк. Він маяв на вітрі — отже, це був не флюгер, але не було ніяких підстав гадати, що це прапор.

Він був стомлений і тепер з приємністю сидів на камені, віддаючись тому безтямному забуттю, в яке впадають зморені люди в перші хвилини відпочинку.

Є година дня, яку можна назвати безгомінною, — година тихомирна, година вечора. Була саме така година. Старий тішився нею. Він розглядав, він прислухався. До чого? До спокою. Навіть у сильних натур бувають хвилини меланхолії. Коли раптом цей спокій не то що порушили, а наче підкреслили голоси прохожих. Говорили жінки і діти. Так іноді вриваються в темряву несподівані веселі передзвони. Кущі закривали тих, хто розмовляв, але ясно було, що вони йшли мимо дюни і простували до рівнини та лісу. Ці голоси, ясні й свіжі, долинали до задуманого старого і звучали так виразно, що він чув кожне слово.

Жіночий голос говорив:

— Треба поспішати, тітко Флешар. Сюди йти, чи що?

— Ні, туди.

І діалог між двома голосами — один гучний, другий тихший, продовжувався:

— Як зветься ферма, де ми зупинились?

— Ерб-ан-Пайль.

— І нам іще далеко?

— Добру чверть години.

— Поспішаймо, бо час вечеряти.

— Ми таки справді запізнилися.

— Треба бігти. Але ваші малюки потомилися. А хіба ми вдвох дотягнемо трьох опецьків? І так ви, тітко Флешар, несете одного. А воно ж як камінчик. Ви хоч і відлучили цю ненажеру, а з рук вона не злазить. Це погано. Спустіть її на землю, нехай походить. Ах, вихолоне зовсім наш суп.

— А добрі черевики ви мені дали. Прямо наче на мене шиті.

— Таж краще, ніж ходити босоніж.

— Не відставай, Рене-Жан.

— Через нього ми й запізнились, йому, бач, треба поговорити з кожною дівчинкою, яку зустріне. Моторний хлопець.

— Йому ж скоро п’ять років.

— Скажи-но, Рене-Жан, чому ти заговорив з тією дівчинкою у селі?

Дитячий голос, голос хлопчика, відповів:

— Бо це була моя знайома.

Жінка здивувалась:

— Як ти її знаєш?

— А так, — відповів хлопець, — вона мені сьогодні ранком подарувала звірят.

— Оце так! — скрикнула жінка. — Ми тільки три дні тут, а він уже придбав приятельку.

Голоси віддалилися. Усе стихло.

II. AURES НАВЕТ ET NON AUDIET[21]

Старий не поворухнувся. Він ні про що не думав, ііавряд чи й мріяв. Навколо нього була довірлива безтурботність, дрімотний спокій і самотність. Ще був ясний день на дюні, майже темно па рівнині і зовсім поночі в лісових хащах. Сходив місяць. Кілька зірок прорізали бліде в зеніті небо. І цей чоловік, захоплений майбутніми жорстокими тривогами, поринув душею в невимовну лагідність безконечності. Він почував якесь просвітління, ніби зародок надії, якщо слово "надія" можна прикласти до сподівань громадянської війни. В цю мить йому здавалось, ніби, щасливо уникнувши лих, що можуть статися на морі, і ступивши на берег, він позбувся всіх небезпек. Ніхто не знав його ім’я, він був сам, втік від ворога, не лишивши сліду, бо на морській поверхні не лишається нічого; ніхто не звертав на нього уваги, навіть ні в чому не підозрівав. Він відчував у собі якесь надзвичайне заспокоєння. Ще трохи, і він би заснув.

Якраз для цієї людини, на долю якої впало так багато бур, глибока тиша, що огортала небо і землю, була сповнена дивних чарів.

Чути було тільки гомін вітру з моря, але це гудіння безперервне і майже перестає бути шумом, настільки звикаєш до нього.

Раптом старий підвівся.

Увага його раптом прокинулась. Він оглянув обрій, його погляд відразу став напружено пильним.

Він дивився на дзвіницю в Кормере, в глибині рівнини.

Дійсно, щось незвичайне діялося в цій дзвіниці. Її силует окреслювався дуже чітко. Виднілася башта з пірамідальною покрівлею, а за нею — клітка для дзвонів, квадратна, наскрізна, за бретонським звичаєм відкрита з усіх боків.

І от ця клітка раз у раз закривалась і відкривалась. Через рівні інтервали її високе вікно вирисовувалось то білою, то чорною плямою. То крізь нього було видно небо, то не видно. Світло і темрява чергувалися щосекунди з розміреністю молота, що б’є по ковадлу.

Дзвіниця в Кормере була від старого на відстані приблизно двох льє. Він глянув праворуч від неї на дзвіницю в Багер-Пікані, що так само виразно вирисовувалася на обрії. Клітка цієї дзвіниці теж закривалася й відкривалася, як і на дзвіниці в Кормере.

Він глянув ліворуч на дзвіницю в Танісі: дзвіниця в Танісі відкривалася й закривалася, як і дзвіниця в Бегер-Пікан.

Він став одну за одною оглядати всі дзвіниці на обрії, ліворуч — дзвіниці в Куртілі, в Пресе, в Кроллоні і в Круз-Авраншені; праворуч — дзвіниці в Ра-сюр-Куенон, в Мордре і в Па; прямо перед ним — дзвіницю в Понторсоні.

7 8 9 10 11 12 13