Людина, що сміється

ЛЮДИНА ЩО СМІЄТЬСЯ

Переклад Миколи Сагарди

В Англії все велике, навіть те, що й недобре, навіть олігархія. Англійський патриціят — це патриціят в абсолютному розумінні слова. Немає февдалізму, що був би блискучіший, жахливіший і живучіший. Слід признатися, що цей февдалізм для своїх часів був корисний. Саме в Англії треба вивчати це явище — дворянство, так само, як у Франції треба вивчати королівську владу.

Справжній заголовок цієї книжки повинен би бути: Аристократія. Другу книжку, що її буде написано слідом за цією, можна буде назвати: Монархія. І ці дві книжки, якщо авторові пощастить закінчити цю працю, попередять і викличуть іншу, що її буде названо: "Дев'яносто третій рік".

Отвіль-Гауз, 1869.

ЧАСТИНА ПЕРША

МОРЕ ТА НІЧ

І.

УРСУС

1.

Урсуса та Гомо зв'язувала міцна дружба. Урсус був людина. Гомо був вовк. На вдачу вони були схожі. Це людина охристила таким іменням вовка. Мабуть, людина ж сама обрала прізвище й для себе; визнаючи, що ім'я Урсус^[1] буде добре для неї, вона вважала, що ім'я Гомо^[2] годиться для звіря. Товаришування цієї людини й цього вовка давало прибуток на ярмарках, парафіяльних святах, на рогах вулиць, де купчаться перехожі, й задовольняло повсюдну потребу народу слухати всяку нісенітницю та купувати різні цілющі трави. Натовпу подобався цей вовк, смирний і ласкаво слухняний. Взагалі приємна річ бачити приручених. Найвище задоволення для нас — стежити, як проходять усякі різновидності приручення. Ось чому стільки народу збирається дивитися на королівські кортежі.

Урсус і Гомо переходили з одного перехрестя до другого, від Аберіствітської площі до площі Єдбурзької, з округи в округу, з одного графства в друге, з міста до міста. Кінчався один ярмарок, вони йшли на другий. Урсус жив у хатині на колесах, — Гомо, досить призвичаєний, тягав її в день і стеріг у ночі. Там, де дорога ставала тяжкою, на узвозах, коли було багато грязюки та вибоїн, людина надягала на шию ляму й братерськи тягнула побіч вовка. Так вони укупі й постаріли. Вони розташовувалися, де доведеться — серед поля, на прогалинах у лісі, на перехрестях доріг, на сільських вигонах, у міських воріт, на базарах, у місцях публічних гулянок, на в'їздах парків, на цвинтарях. Коли повозка спинялася на якій ярмарковій площі, коли збігалися кумоньки і коло цікавих оточувало їх, Урсхс починав своє пишномовство, а Гомо підтримував його. Гомо з дерев'яною чашечкою в зубах чемно збирав милостиню у присутніх. Так вони здобували собі на прожиток. Вовк був учений, людина теж. Вовк був вимуштруваний людиною, чи сам вимуштрувався, на різні вовчі штуки. "Тільки не обернись в людину", — говорив йому друг його.

Вовк не кусався ніколи, людина — іноді. Принаймні Урсус мав нахил до того, щоб кусатися. Урсус був мізантроп і, щоб підкреслити свою мізантропію, він зробився блазнем. А втім також і для того, Щоб жити, бо шлунок ставить свої вимоги. До того ще цей фіґляр-мізантроп, може, щоб довершити свою особу, може, щоб доповнити свої здібності, був і лікар. І не тільки лікар, — Урсус був черевомовець. Він умів говорити, не розкриваючи рота. Він надиво копіював акцент і вимову першого ліпшого; він імітував голоси так добре, що можна було повірити, ніби то говорять різні особи. Один він утворював гомін цілого натовпу, що давало йому право на прізвище енгастриміта^[3]. Він умів робити це. Він відтворював голоси різних птиць — сірого дрозда, перепела, жайворонка, що його прозивають також бегіночкою, чорного дрозда з білим огруддям, усіх таких мандрівників, як і він сам; так що на момент він з власного бажання міг примусити вас перенестися чи на площу, покриту людським гомоном, чи на луг, повний голосів різних тварин, то бурхливих, як натовп, то ніжних і ясних, як світанок.

А в тім такі от таланти, хоча й рідко, а все ж зустрічаються. Минулого століття якийсь Тузель, що імітував змішаний гомін великого натовпу людей і животин і перекликав усіх звірів, був при особі Бюфона замість звіринця.

Урсус був проникливий, неймовірний і цікавий і мав нахил давати якісь чудні пояснення, які ми звемо байками. Він удавав, нібито сам вірить їм. Таку нахабність він припускав з хитрощів. Він ворожив на руках, розкривав книжки навгадь і робив свої висновки, пророкував долю, навчав, що небезпечно зустрінути ворону кобилу, а ще небезпечніше, якщо в момент, коли ви, рущаючи в дорогу, почуєте, що вас хтось кличе такий, що не знає, куди ви їдете. Він називав себе "крамарем забобонів". Він казав: "Між Кентерберійським архієпископом і мною різниця одна: я — щирий". І хоч архієпископ, справедливо обурений, одного разу покликав його до себе, та спритний Урсус обезброїв його преосвященство, виголосивши йому свою, Урсусову, промову Há різдвяне свято; вона так подобалася архієпископові, що той, в захопленні, вивчив її напам'ять, виголосив з катедри й опублікував як свою — архієпископову. За це архієпископ простив його.

Лікар Урсус вилічував тому, що він був лікар, або не зважаючи на те, що був лікар. Він вживав ароматні трави. Він держався виключно простих ліків. Він здобував їх з тих глибоких сил, що криються в масі занедбаних рослин — в ліщині, білій крушині, гордовині, тернині, придорожніх колючках, калині. Він лікував сухоти шипшиною; він до речі вживав листя молочаю, що, як зірвати їх знизу, мають силу проносного, а як зірвати зверху — блювотного; він припиняв вам горловий біль рослинним наростом, що зветься єврейським вухом; він знав, якою саме тростиною треба лікувати вола і якою м'ятою лікувати коня; йому відомі були вся красота і всі цілющі властивості трави "Адамова голова¹¹, що, як усі знають, є разом і чоловік і жінка. У нього було багато різних рецептів. Він лікував опіки шкурою саламандри, з якої у Нерона, як каже Пліній, була серветка. У Урсуса була реторта й колба, і він сам переводив потрібні перетворення; він продавав ліки від усіх хвороб. Про нього оповідали, що колись його посадили були на деякий час в Бедлам, — йому зробили честь вважати його за божевільного; однак його швидко звільнили, дізнавшися, що він тільки поет. Можливо, що ця історія й не дійсна, — кожному з нас доводиться бути жертвою таких леґенд.

Направду Урсус був книжник, людина з смаком і старий латинський поет. З нього був учений у двох напрямках, він наслідував Гіпократа й Піндара. Щодо пишномовности, то він міг би конкурувати з Рапеном і Бідою. Він міг складати єзуїтські трагедії не менш високомовним стилем, як і панотець Бугур. Наслідком його близької ознайомленосте в поважних ритмах і метрах класиків було те, що у нього були живі образи й ціла маса класичних метафор. Про матір, спереду якої йшли її дві дочки, він казав: це — дактиль; коли за батьком ішли двоє його синів, він казав: це — анапест; коли ж мала дитина йшла між дідом і бабою, то він говорив: це — амфібрахій. Така сила вчености природньо могла призвести його тільки до голодування. Салернська школа учить: "Іж малой часто". Урсус їв мало й рідко: він корився одній половині правила й не слухався другої; але це була провина публіки, що не завжди збиралась і не часто купувала. Урсус говорив: "дотепні сентенції приносять полегшення; вовк тішить себе тим, що виє, вівця — що має шерсть, ліс — співами очеретянки, жінка — коханням, філософ — афоризмами".

Урсус, як була потреба, фабрикував і комедії, які він майже сам і виконував — це допомагало йому продавати ліки. Між іншими творами він склав героїчний пастораль на пошану лицаря — Гуґо Мідльтона, що 1608 року провів до Лондона річку. Ця річка спокійно протікала в Гартфордському графстві за шістдесят миль од Лондону; лицар Мідльтон прийшов і взяв її; він привів з собою загін із шестисот людей, озброєних лопатами й заступами, і почав копати землю, риючи тут, підіймаючи там, іноді на двадцять футів заввишки, іноді на тридцять футів завглибшки, збудував дерев'яні повітряні водогони, проклав тут і там вісімсот мостів, кам'яних, цегельних і дерев'яних, і от раз чудового ранку річка увійшла в Лондон, що саме не мав води. Урсус перетворив усі ці вульгарні деталі в прекрасну буколіку, розмову між потоком Темзою й річкою Серпантиною. Потік закликає річку прийти до нього, пропонує їй своє ліжко й каже їй: "я занадто старий, щоб бути до вподоби жінкам, але я досить багатий, щоб платити їм". Це був доречний і ґалянтний натяк на те, що Гуґо Мідльтон усі роботи перевів своїм коштом.

Урсус був незрівняний в монологах. На вдачу відлюдний і разом з тим балакучий, не маючи бажання бачити когонебудь і потреби говорити з кимнебудь, він виходив з таких труднощів в той спосіб, що розмовляв сам із собою. Всякий, кому доводилося жити‘самотнім, знає, до якої міри монолог властивий природі людини. Слово — внутрішня сверблячка. Вітати промовою простір — це запобіжний кляпан. Говорити совсім голосно й зовсім насамоті — це все одно, що розмовляти з богом, котрого маєш у собі. Як відомо, цю звичку мав Сократ. Він говорив сам із собою. Так само й Лютер. Урсус тримався прикладів цих великих людей. Він мав цю гермафродитову здібність бути своєю власною авдиторією. Він сам себе питав і сам собі відповідав; сам себе прославляв і сам себе ображав. З вулиці було чути, як він розмовляв з собою у своїй хатині. Перехожі, що мають свою манеру цінити розумних людей, казали: "от ідіот". Іноді він, як ми оце сказали, лаяв самого себе, та бували моменти, коли він робив собі справедливу оцінку. Одного разу чули, як він в одній із своїх промов до самого себе кричав: "Я вивчив рослини у всіх їх тайнах, в стеблині, в бруньках, в чашечках, в пелюстках, в пиляках, в маточках, в зав'язках, в насінниках. Я урозумів хроматію, осмозію й химозію, цебто утворення квітнення, пахощів, смаку". Безсумнівно, в цій атестації, що її Урсус видавав Урсусові, були й деякі хвастощі, але нехай ті, що не поглиблювалися в хроматію, осмозію та химозію, кинуть в нього перший камінь.

На щастя, Урсус ніколи не ходив до Нідерляндів. Там напевне захотіли б зважити його, чи має він нормальну вагу, вище й нижче якої людину треба вважати за характерника.