Коли за ним з грюкотом зачинилися надвірні двері, Валтасар обняв дружину за стан і, щоб розвіяти в ній тривогу з приводу його замисленості, сказав їй на вухо:
— Це я умисне, щоб спровадити його.
Пані Клаас обернула голову до чоловіка, не соромлячись показати йому сльози, які набігли їй на очі,— вони були такі щасливі! Потім поклала голову Валтасарові на плече і поставила Жана на підлогу.
— Ходімо до вітальні,— сказала вона, помовчавши.
Весь вечір Валтасар веселився, майже як божевільний. Він вигадував для дітей усілякі розваги і сам так захопився грою, що навіть не помітив, як дружина двічі або тричі виходила з вітальні. Десь о пів на десяту, коли малого Жана уже вклали до ліжка, Маргарита допомогла своїй сестрі Фелісії роздягтися на ніч і повернулася до вітальні, але побачила, що батько й мати розмовляють: мати сиділа в кріслі, а батько тримав її за руку. Боячись їх потурбувати, дівчина хотіла була мовчки піти, але пані Клаас побачила дочку і сказала:
— Ходи сюди, Маргарито, ходи, люба моя дитино!
Вона пригорнула її до себе і з глибокою ніжністю
додала:
— Візьми з собою книжку і лягай раніше.
— На добраніч, дорога донечко,— сказав Валтасар.
Маргарита поцілувала батька й пішла. Клаас та його дружина залишилися самі і протягом кількох хвилин дивилися на останні багряні відблиски вечірньої заграви, що згасали на вже темних, розмитих сутінню візерунках листя. Коли зовсім смеркло, Валтасар сказав дружині схвильованим голосом:
— Ходімо нагору.
Спальня фламандки завжди була неприступна для сторонніх — навіть тоді, коли в англійських звичаях ще не закріпилося ставлення до дружининої спальні як до місця священного. Хоча охоронниці домашнього затишку в цій країні анітрохи не хизувалися своєю доброчесністю, але засвоєна ще в дитинстві звичка і домашні забобони перетворювали їхню спальню на принадне святилище, де повітря було напоєне ніжними почуттями, де простота поєднувалася з усім найприємнішим, з усім найчистішим у людському житті. На місці пані Клаас з її високою душею і тілесними вадами будь-яка жінка захотіла б оточити себе найвишуканішими речами; але вона зробила це з особливо витонченим смаком, знаючи, який вплив справляє на почуття навколишня обстанова. Те, що для жінки вродливої було б розкішшю, для неї ставало необхідністю. Вона збагнула глибоке значення вислову: "Гарною жінкою можна себе зробити" — того афоризму, яким керувалася у всіх своїх діях перша дружина Наполеона10, часто скочуючись при цьому до фальші, тоді як пані Клаас у своїй поведінці завжди була природна і щира. Хоча Валтасар добре знав спальню своєї дружини, він уже до такої міри забув про побутову сторону життя, що, увійшовши туди, спізнав солодке тремтіння, ніби побачив усе те вперше. Сповнена пишного торжества радість жінки, яка сьогодні пережила справжній тріумф, мінилася розкішними барвами тюльпанів, що гордо тримали свої голівки над довгими шийками майстерно розставлених ваз із китайської порцеляни, сяяла в потоках світла, ефекти якого можна було порівняти хіба з найурочистішою музикою фанфар. Гармонійно мерехтіли у тьмяному сяйві свічок шовкові тканини червоно-сірого кольору, одноманітність яких пожвавлювалася відсвітами на золоті, яке скромно поблискувало на деяких речах, та розмаїтими відтінками квітів, схожих на дорогоцінне каміння. Уся ця краса була навіяна таємною думкою про нього, тільки про нього!.. Більш красномовно Хосефіна не могла б сказати Валтасарові, що він завжди — джерело всіх її радощів і страждань. Вигляд цієї кімнати сповнював душу відчуттям блаженства і безтурботного, спокійного щастя, проганяючи геть усі сумні думки. Від шпалерної тканини, купленої в Китаї, струменів тонкий запах, що проникав у всі пори тіла, проте не здавався надокучливим. А дбайливо запнуті штори та портьєри свідчили про бажання усамітнитися, про ревнивий намір утримати тут у полоні найтихші звуки голосу та погляди знову завойованого чоловіка. В прекрасному уборі своїх розпущених кіс, які рівненької спадали обабіч лоба, схожі на два чорні крила, закутана до самої шиї в пеньюар, пані Клаас пішла запнути портьєру-килим, яка не пропускала зовні жодного звуку. Біля самих дверей Хосефіна озирнулась і послала чоловікові, котрий сів біля каміна, веселу усмішку, якою вміє висловити свою палку надію розумна жінка, чия душевна краса відбивається й на обличчі, і воно теж видається прекрасним. Наймогутніші чари жінки — у постійному зверненні до великодушності чоловіка, в милому визнанні своєї слабкості, завдяки якій вона пробуджує в ньому гордість і найшляхетніші почуття. Признатися в своїй слабкості — хіба не означає пустити в хід усі чари своєї зваби? Коли кільця портьєри з глухим шарудінням ковзнули по дерев'яній рейці, Хосефіна обернулася до чоловіка і сперлася рукою на бильце крісла, ніби хотіла в цю хвилину приховати свої фізичні вади і видатися граційною. То був заклик про допомогу. Спочатку Валтасар замилувався її обличчям, оливкова смуглявість якого виразно проступала на сірому тлі, приваблюючи і тішачи погляд, а тоді встав, підійшов до дружини, взяв її на руки й переніс на канапу. Цього їй і хотілося.
— Ти мені обіцяв,— сказала вона, взявши його за руку й утримуючи її у своїх ніби наелектризованих руках,— утаємничити мене в мету своїх пошуків. Погодься, друже, що я гідна це знати, бо, прагнучи зрозуміти тебе, знайшла в собі навіть мужність вивчити науку, осуджену церквою. Я цікава, і ти нічого не приховуй від мене. Розкажи, що сталося, коли якось уранці ти встав стурбований, хоча напередодні ввечері я тебе покинула цілком щасливим?
— То ти вдяглася так кокетливо для того, щоб поговорити про хімію?
— Вислухати твою сповідь, аби ще глибше заглянути в твою душу — хіба для мене це не найвища втіха, не джерело блаженства і радості? Ти сьогодні повернув мені своє кохання в усій його повноті й чистоті, і я хочу знати, яка ідея виявилася настільки могутньою, що змогла забрати тебе від мене на такий довгий термін. Атож, я ревную тебе до ідеї більше, ніж до всіх жінок світу. Любов грандіозна, але вона не безмежна, тоді як наука веде в бездонні глибини, де ти мандруватимеш сам-один, і я не зможу тебе там навіть побачити. Я ненавиджу все, що стає між нами. Якби ти здобув славу, до якої прагнеш, я була б нещаслива; адже вона дала б тобі стільки радості! Я і тільки я, вельмишановний пане, повинна бути джерелом вашого щастя!
— Ні, мій ангеле, не абстрактна ідея спрямувала мене на цю прекрасну дорогу, а одна людина.
— Людина! — з жахом вигукнула вона.
— Ти пригадуєш, Пепіто, польського офіцера, якому ми надали притулок у тисяча вісімсот дев'ятому році?
— Чи пригадую я його?! Скільки разів сердилася я на свою пам'ять за те, що вона знову й знову показує мені ті очі, схожі на язики полум'я, западини над бровами, чорними, мов пекельні вуглини, великий голісінький череп, закручені вгору вуса, вугласте й суворе обличчя!.. А його хода — в ній було щось моторошно-спокійне!.. Якби тоді знайшлося для нього місце в готелі, він у нас, звичайно, не ночував би.
— Того польського дворянина звали Адам Верхівня11,— сказав Валтасар.— Коли увечері ти залишила нас самих у вітальні, ми випадково заговорили про хімію. Злидні відірвали його від занять цією наукою, і він став солдатом. Ми впізнали один у одному втаємничених, здається, завдяки склянці води, яку я звик пити з цукром. Коли я попросив Мюлькіньє принести кілька грудочок цукру, в капітана Верховні вихопився жест подиву.
"То ви вивчали хімію?" — спитав він мене.
"У Лавуазьє",— відповів я.
"Вам добре — ви людина вільна й багата!" — вигукнув він.
І з його грудей вихопилося зітхання, чоловіче зітхання, яке свідчить, що в думках або в серці людини зачаїлося пекло,— одне слово, то було почуття палке, зосереджене, почуття, яке годі виразити людською мовою. Він не договорив і передав свою думку поглядом, від якого в мене мороз пішов поза спиною. Помовчавши, мій гість сказав, що після того, як Польща була приречена на загибель, він оселився у Швеції. Там він спробував знайти собі розраду, займаючись хімією, до якої завжди відчував неподоланний потяг.
"І ось тепер я бачу,— додав він,— ви, як і я, відкрили, що арабська камедь, цукор та крохмаль, коли розтерти їх на порошок, дають одну й ту саму речовину, тотожну при якісному аналізі".
Він знову помовчав, потім зміряв мене пильним поглядом і з приятельською довірою став нашіптувати мені сповнені глибокого змісту слова, від яких у моїй пам'яті сьогодні лишився тільки загальний зміст, але така владна сила звучала в його голосі, така переконаність відчувалася в інтонаціях, така поривчастість — у жестах, що все у мене всередині мовби перевернулось, і кожне його слово било по мені, як молот по ковадлу. Ось короткий виклад його міркувань, що стали для мене тим розжареним вугіллям, яке Господь поклав на язик Ісаї, бо завдяки своєму навчанню в Лавуазьє я міг збагнути всю їхню важливість і глибину.
"Тотожність цих трьох субстанцій, зовсім різних на вигляд,— сказав він,— навела мене на думку, що усі речовини в природі походять від одного начала. Досягнення сучасної хімії підтвердили правдивість цього закону в царині найважливіших явищ природи. Хімія ділить усе суще на дві неоднакові частини: на природу органічну й природу неорганічну. Органічна природа, безперечно, є найважливішою складовою нашого світу, і вона включає в себе усі рослинні й тваринні істоти, організовані більш або менш досконало, тобто більш або менш рухливі, а отже — більш або менш вразливі. І ось аналіз показав, що продукти цієї природи зводяться до чотирьох простих речовин. Три з них — гази: азот, водень і кисень; четверта тверде тіло, правда, не метал, а вуглець. А от неорганічна природа, така обмежена в своєму розмаїтті, нерухлива, нечутлива і зовсім нездатна розвиватися (хоча Лінней легковажно приписав їй таку здатність), налічує аж п'ятдесят три прості речовини, різноманітні сполуки яких і утворюють усе, що в ній зустрічається. Чи ймовірно, що там, де результатів менше, засобів набагато більше?.. Виходячи з цього простого міркування, мій старий учитель дійшов висновку, що всі ці п'ятдесят три речовини виникли з одного спільного елемента, видозміненого завдяки дії невідомої сили, яка нині згасла, але яку може оживити людський геній.