А все мало б бути навпаки: я нічого не потребую, а дім утримувати так важко! Прагнучи його ощасливити і не сподіваючись, що я стану матір'ю, я, можливо, привчила його бачити в мені свою жертву. А тим часом з допомогою хитрощів і пестощів я б могла водити його на повідку, але я не хочу принижуватися, граючи таку ганебну роль. Інтереси дому вимагають, щоб я була спокійна і сувора, як статуя Справедливості, але ж у мене теж чутлива і ніжна душа!
— Але чому вам не вжити свого впливу, щоб прибрати чоловіка до рук і верховодити над ним? — спитав я.
— Якби ж тільки йшлося про мене, я не могла б ні здолати його упертої мовчанки — адже іноді він годинами не відповідає на найрозумніші докази,— ні заперечити на зауваження, в яких нема ні йоти логіки, ніби в міркуваннях дитини. Мені бракує одваги, щоб боротися проти слабості дорослих і безпорадності дітей: і в тому, і в тому випадку мені завдають ударів, і я не чиню їм опору; може, я ужила б силу проти сили, але буваю беззбройна проти тих, кого мені шкода. Якби задля порятунку Мадлени мені довелося б удатися до сили, я, здається, померла б разом з нею. Жаль уражає всі фібри моєї душі й в'ялить нерви. Ось чому потрясіння останніх десяти років зламали мене: я так часто зазнавала випробувань, що підупала духом, і вже ніщо не воскресить мене. Іноді мені бракує снаги, з якою я колись переносила бурі. Атож, вряди-годи я почуваю себе переможеною. Без відпочинку і морських купань, які повернули б мені силу, я помру. Пан де Морсоф вбиває мене і сам умре з розпуки, якщо я сконаю.
— Чому б вам не поїхати на кілька місяців з Клошгурда? Ви могли б вирватися на берег моря, забравши з собою діток.
— Насамперед, якби я поїхала, пан де Морсоф зовсім би втратив тяму. Він чудово розуміє своє становище, хоча й не хоче признатися в цьому. В ньому живуть дві людини: здорова і хвора — дві різні вдачі, суперечності яких пояснюють більшість дивацтв. Та й має він всі підстави турбуватися. Тут усе пішло б шкереберть. Досі ви бачили в мені лише матір родини, котра захищає своїх дітей від шуліки, який кружляє над ними. Це неабияка морока, але пан де Морсоф ще примножує її, вимагаючи непослабної до себе уваги; адже коли мене нема удома, він раз у раз питає у челяді: "Де ж графиня?" Та це ще не все. Ви бачите також перед собою репетитора Жака і гувернантку Мадлени. Більше того, я тут і наглядач, і управитель. Якщо ви познайомитеся ближче з сільським господарством, ви зрозумієте, що я маю на увазі. У Турені це робота, я вам скажу, не з легких. Грошей з наших земель ми одержуємо обмаль: фермери орендують їх за половину врожаю. З такими порядками ніколи вгору глянути. Доводиться самим продавати збіжжя, городину, фрукти, скотину. Наші власні фермери конкурують з нами: вони домовляються з покупцями в корчмі і запроваджують ціни, оскільки збувають свій урожай перші. Вам буде нудно, якщо я почну перераховувати всі труднощі, з якими стикаєшся при веденні господарства. Попри всі намагання, я не можу стежити, чи не крадуть орендарі гною на полях Клошгурда і чи не домовляються з ними наші посередники під час поділу урожаю; я не вмію також обрати день, найкращий для продажу. Згадайте, який забудькуватий пан де Морсоф, як він неохоче береться за роботу, і ви зрозумієте весь тягар моїх клопотів, які я ні на хвилину не можу з себе скинути. Якби я поїхала, маєток занепав би. Ніхто не стане слухатися графа. Його накази такі суперечливі. Зрештою, його не люблять тут: він надто буркотливий, надто нетерплячий і, як усі хибкі натури, надто прислухається до думки підлеглих, а тому не може створити навколо себе доброзичливої атмосфери. Якщо я поїду, за тиждень у нас розбіжиться уся челядь. От бачите, як я міцно зрослася з Клошгурдом, наче оті свинцеві букети з нашими дахами. Я не приховала від вас нічого, пане. Ніхто в наших краях не знає секретів Клошгурда, тільки ви тепер утаємничені в них. Відгукуйтеся якнайкраще, якнайзичливіше про пана де Морсофа, і ви заслужите на мою пошану і вдячність,— додала вона ще ласкавіше.— На цих умовах ви завше будете найжаданішим гостем у Клошгурді і знайдете тут щирих друзів.
— Мої муки проти ваших ніщо! — гукнув я.— Ви, тільки ви...
— Ні, це неправда, — заперечила вона, і на устах її майнула покірна посмішка, яка зворушила б навіть кам'яне серце.— Не дивуйтеся тому, що я скажу, мої слова покажуть вам життя в справжньому світлі, а не таким, як вам хочеться його бачити. Всі ми маємо чесноти і вади. Якби я пошлюбила якогось гультяя, він зруйнував би мене. Якби віддала своє серце залюбленому і палкому хлопцеві, він став би ганятися за дівчатами і, може б, я не вберегла його; він кинув би мене, і я померла б з ревнощів. О, я ревнива! — вигукнула вона палко, і в голосі її почувся далекий грім.— А пан де Морсоф кохає мене так, як тільки може кохати. Він кинув до моїх стіп усе, що в нього найкращого в його душі — так Марія Магдалина умастила пахощами ноги Ісусові32. Вірте мені: життя, сповнене любові — згубний виняток, земними законами не передбачений; усі квіти пов'януть, від великих радощів зостанеться назавтра лише гіркий осад, якщо тільки у цих радощів буде завтрашній день. Правдиве життя сповнене муки, — гляньте на цю кропиву внизу під терасою: ото символ життя — кропива зосталася зеленою лише тому, що виросла в затінку, без сонця. В земному падолі, як і в північних країнах, небо рідко осміхається, та зате, заяснівши, воно віддячує нам за численні турботи. І нарешті, кожна жінка передусім мати, і жертви, які вона приносить, прив'язують її більше, ніж насолоди. В родині я накликаю на себе бурю, щоб одвести її від дітей або челяді, і зазнаю від цього неабиякої втіхи, яка додає мені таємної сили. Якщо один раз виявиш смиренність, далі легше буде скорятися долі. До того ж Господь не забуває мене. Якщо спочатку життя в дітей ледве жевріло, то з роками їхнє здоров'я міцніє. Наш маєток хорошіє, статки ростуть. Хто знає, чи пан де Морсоф не буде щасливий на старості завдяки моїм заходам! Вірте мені: якщо жінка стане перед найвищим суддею з зеленою пальмовою віттю в руці, давши розраду тим, хто кляв життя, значить і ця жінка зуміла перелити свій біль у блаженство. Якщо мої муки ідуть на добро сім'ї, хіба можна їх назвати муками?
— Згода, — відповів я,— і ваші, і мої муки були необхідні, щоб ми могли поцінувати красу квітки, вирослої на кремнистому грунті нашого життя. А нині ми, може, натішимося вкупі її пахощами, може, спробуємо її чарівницької сили, адже це саме вона наповнює серця ніжністю, це вона відроджує пагони, пожухлі від холоду. Життя тоді вже не втомлюватиме, бо воно перестане належати нам. Господи Боже, почуй мене! — гукнув я, вдаючись до тієї містичної мови, до якої привчило нас релігійне виховання.— Ти бачиш, якими стежками ми йшли, аби знайти одне одного; який дороговказ прокладав нам путь серед бурхливого океану до того ясного джерела, яке біжить, журкочучи, по золотавій ріні поміж зелених пишних пагорбів. Хіба ми не йшли, як ті царі, на звізду Віфліємську? І от ми стоїмо перед яслами, де має статися диво дивне: голі дерева зазеленіють, світ воскресне від радісних криків, життя набуде розкошів, ночі — супокою, а дні — веселощів? Чия рука рік у рік напинає між нами нові нитки? Хіба ми не пов'язані тісніше, ніж брат і сестра? Що небо злучило, людям не розлучити! Страждання, згадані вами, були насінням, яке повними пригорщами розкидав Сівач, аби зазолотіла нива під промінням гожого сонця. Дивіться, дивіться на неї! Хіба не настала вже пора для нас зривати один по одному ці дозрілі колоски? Якої сили ви вдмухнули в мене, якщо я зважився так говорити з вами! Відповідайте ж мені або я ніколи більше не перейду на той берег Ендру!
— Ви помилували мене і не вимовили слова "кохання",— урвала вона мене суворо,— проте ви говорили зі мною про почуття, мені невідоме й заказане. Ви ще дитина, і я прощаю вас, але востаннє. Знайте ж, пане, що я ніби впиваюся материнством. Я кохаю пана де Морсофа не з веління обов'язку, не задля вічного блаженства, я пов'язана з ним нездоланним почуттям, усіма струнами мого серця! Хіба мене силували до цього шлюбу? Я погодилася з жалю до недолі пана де Морсофа. Чи ж не жінкам випадає направити зло, завдане часом, розрадити тих, хто поривався битися в перших лавах і вернувся додому поранений? Що ще сказати вам? Я спізнаю якоїсь егоїстичної радості, бачачи, як ви потішаєте його: хіба це не правдиве материнство? Невже ви не збагнули, вислухавши мою сповідь, що у мене троє дітей, яких я ніколи не повинна зрадити, чию душу я зрошую живлющою росою, чиї серця зігріваю в дні лихоліття, ані хвилини не думаючи про себе? Не доливайте жовчі до материнського молока! Хоча моя подружня вірність невразлива, не говоріть зі мною такою мовою. Якщо ви порушите цю невинну заборону, цей дім назавжди зачинить двері перед вами, попереджаю вас. Я вірила в щиру приязнь, у братерство, ще міцніше, ніж покревенство. Даремна химера! Я шукала друга, який не судив би мене суворо; друга, ладного вислухати мене в хвилини слабості, коли гнівний голос може вбити жінку; друга, такого чистого, щоб його не треба було цуратися. Молодість шляхетна, наївна, безкорислива, самовіддана! Бачачи вашу наполегливість, я повірила, признаюся, у якийсь присуд неба; я гадала, що друг присвятить мені свою душу так, як духівник присвячує себе віруючим, що я знайшла чуйне серце, аби вилити йому свої жалі, коли переповниться чаша, і кричати з болю, коли крики самі вихоплюються з грудей і душать, як пробуєш їх погамувати. Тоді моє життя, потрібне всім трьом діткам, тривало б, поки Жак не виріс. Але це бажання було надто егоїстичне. Хіба може воскреснути кохання Лаури і Петрарки?33 Я помилилася. Господь цього не побажав. Я мушу померти на своїх чатах, як той вояк, сам-один. Мій сповідник суворий, невблаганний... а тітка вже померла.
Дві буйні сльозини заясніли на її очах у місячному сяйві й скотилися по щоках; я встиг простягти долоню і, не давши упасти цим сльозинам, випив їх з палкою побожністю,— адже в словах графині я відчув десять років таємних сліз, змарнованої ніжності, невсипущих клопотів, вічних турбот і найвищого жіночого геройства! Вона подивилася на мене з лагідним подивом.
— Ось перше причастя кохання! — сказав я.— Атож, я щойно поділив ваші гризоти, прилучився до вашої душі, як ми причащаємося Ісусового тіла й крові через святі дари.