Хлопець блукає по лісах, чагарниках та полях і збирає всілякий брухт, що залишився після другої світової війни. Те залізяччя досить небезпечне, багато ж бо людей, дітей і дорослих, уже покалічились на тих старих гранатах, декого взагалі порозривало, і вона в тій справі вперто — може, надто вперто? — захищала Губерта. Так, Губерт чоловік серйозний, як і вона, він не може дивитися на все це спокійно. А Блор... Блор уже втратив свою привабливість; на прогулянку — з охороною, по молоко — з охороною, з охороною до каплиці, куди вона так любить приносити квіти матері божій; проказувати "Аве Марія" — під охороною, погомоніти з селянами про господа бога, про світ, худобу, дітей, погоду, церкву й державу — все під охороною. Поодверталися сусіди. Знівечена доля Ерни Бройєр — теж наслідок її охорони, безперечно; тепер Ерна сидить із тим Шублером в його однокімнатній квартирці з кухнею, шукає роботу й нічого не може знайти, і Шублер шукає роботу й нічого не може знайти. З Бройєром Ерна ніяк не розлучиться, він геть збанкрутував, будинок по сусідству гуляє, його продають, а після того, як він спорожнів, охорону тут посилили ще дужче, тепер перевіряють уже й тих, хто виявляє бажання придбати будинок, невдов олений маклер навіть натякнув, що подасть позов про відшкодування збитків, роздзвонив на весь світ, нібито ціна на будинок упала, звісно ж, через те, що Блор обернувся на "поліційне кубло", вже навіть поповзли чутки про створення Товариства захисту інтересів осіб, котрі зазнали збитків унаслідок охоронно-запобіжних заходів, і до цього товариства буцімто вступили й Клобери; в селі подейкують про якусь "надрегіональну" організацію, оскільки в такий спосіб уже постраждало, мовляв, багато людей.
А вона туяшть за Губертом і жде Кете, маму, що забере її з собою до Тольмсгофена, де тепер служить Губерт. Вона вже якось знайде нагоду, докладе зусиль, у крайньому разі вмовить Кете влаштувати для всіх охоронців та їхніх родин вечірку — в отій великій залі внизу, де звичайно проходять конференції концерну... Так, це ідея: скласти нарешті подяку всім отим людям та їхнім родинам, можна навіть запросити оркестр, а для дітей — ляльковий театр, і коли потім їй пощастить поговорити з Губертом, познайомитися з Гельгою та Бернгард ом, тоді вона спробує спитати ради в когось такого, кому можна довіритися більше, ніж отому монстрові Колыпредеру. Не завадило б, мабуть, побалакати і з Роль-фом, братом, хоч пуття з такої розмови буде й небагато: Ервін так і не пробачив Рольфові, що той назвав свого хлопця Гольгером. ("Назвати Гольгером першого сина, того, котрий від Вероніки... Ну гаразд, то було сім років тому. Але й другого, котрий від Катаріни... Називати ще одного сина Гольгером після листопада сімдесят четвертого року... Ні, ці твої родичі для мене не існують. І взагалі, підпалювати машини, жбурляти камінням!..") Рольф поведеться по-діловому, надто по-діловому, незважаючи ні на що; безвідносно, загалом Рольф, певно, зрозуміє, що подружня зрада її пригнічує, але те, що її пригнічує, і то багато глибше, вчинена нею зрада щодо Гельги, а не щодо Фішера, викличе в нього аналітичні міркування. Про все це він, звісно, ще пам'ятає, але поспівчувати не може. Другий її брат, Герберт, від щирого серця посміявся б, звичайно, але допомоги годі чекати й від нього; так, він би пореготав, дав би волю своїм радощам ("У тобі ж бо визріває нове життя, сестричко. Це ж радість — нове життя!") і порадив би їй просто піти від Фішера й почати десь (де? де?) все спочатку — піти, як то кажуть, у тому, в чому є. Та найкраще буде, мабуть, побалакати з Катаріною. Як-не-як, вони з нею майже однолітки, не мають одна від одної таємниць, ніколи не сварилися... її навіть непомалу вразило, коли Катаріна раптом вкинулась у політику й захопилася системним аналізом, який часом навіть чимось приваблює. Але їй ніякий системний аналіз не зарадить... А може, все ж таки зарадить? Вона була й лишається католичкою, шанує церкву, і навіть десяток хтивих Кольшредерів не зіб'ють її з праведного шляху. Губерт також щирий католик, і в них це серйозно, дуже серйозно, не якісь там "міщанські фіглі-міглі"; Катаріна повинна її зрозуміти, адже вона так запекло виступає проти порнографії і проміскуїтету. Катаріна, мабуть, приведе якогось психотерапевта, і той... і той, певно, заборонить їй і згадувати слова "подружня зрада". Зрештою, може статися так, що Ервін, прагнучи уникнути ганьби й скандалу,— ганьба, до речі, для нього гірша, ніж скандал,— усиновить чи удочерить дитину, дасть їй своє прізвище і запропонує роз'їхатися чи розлучитися вже потім. Але на це вона не погодиться. Вона жодного пня не може більше жити з Фішером. Ця туга за Губертом, за його руками, його вустами, голосом, за його серйозним
поглядом... .
Поговорити з батьком? Ні, батькові їй не сила сповідатися. Він правда, не святенник, крутив же роман зі своєю Едіт, а в селі ще й досі подейкують про історію з молодою графинею хоч відтоді минуло вже майже п'ятдесят років. Може, батько навіть "не в тім'я битий", проте людина він нерішуча, як, зрештою, і сама вона. Ервіна батько ніколи не любив і буде радий, що "ми його кінець кінцем спекаємося". Він, батько, мило всміхнеться й запропонує їй перебратися з Кіт і дитиною, яку вона чекає, до "замочка". Подбав би він і про Губерта, був би привітний... Та їй допомогти він не може. А потім Ервін почне боротися за Кіт—"без бандажів". Це він уміє: боротися без бандажів. З ним і мало статися те, чого ніколи не станеться з батьком: що це виявився не котрийсь із "його людей", а поліцейський. Ервін схоче, звісно, одружитися вдруге, це йому потрібно задля суспільного становища, потрібно й задля "Вулика": приваблива, до того ж спортивна й хазяйновита жіночка. Вона майже відповідала такому образові. І котрась із тих грудастих вертихвісток його таки підхопить, нічого й сумніватися. Не важко собі уявити — а уяву вона має, це їй підтвердили й черниці, тут вони навіть одної думки з Рольфом,— щб понаписують газети, можливо, й той-таки "Блетхен". Усе це вона стерпить, просто "схилить голову", як зробив Рольф. "Знаєш, враження таке, наче вибухає старий нужник: лайно розлітається на всі боки, перепадає трохи й тобі, але ж є, зрештою, тепла водичка!"
Так, вона вже якось схилить голову, і все минеться. Але жити далі з Фішером їй не сила, жодного дня. Вітатися з ним, коли він, почуваючи себе батьком майбутньої дитини, повертається радісний додому, сідати з ним до столу... Коли вона приймає ванну, він наполягає, щоб двері лишались прочинені, заявляючи, що це — його подружнє право ("Ти ж бо теж, коли "вище пояса без нічого", маєш що показати!"). Вона вже майже не годна й шматка хліба проковтнути і потай, як Кіт засинає, плаче, а іноді плаче й з самого ранку, і добра людина Блюм щоразу каже: "Та побалакайте ж нарешті з кимось, вам-бо щось ятрить душу, і це не через дитину, яку ви ждете, ні." Йдеться й не про охорону, не тільки про неї, хоч і від неї можна збожеволіти". То, може, поговорити з самою Блюм? З цією старомодною, щиросердою незаміжньою сестрою селянина Блюма, яка допомагає їй поратися в домі й на кухні, наполягає, щоб кухонне начиння чистили тільки лужним милом і зневажає "всі оті новомодні чистильні дурниці" — для гігієни, мовляв, досить і нашатирю та оцту; з товстушкою Блюм, яка тепер іноді залишається ночувати тут, у них, в якої коси заплетені у вузол, а спідниці пошиті за модою 1931 року і якій уже добігає шостий десяток. Коли вона закурює за роботою сигарету, це щоразу викликає прикре враження, приголомшує, мало не шокує: в зубах — хвацько затис ну тий недопалок, і — затяжка за затяжкою. "Курити, люба пані Фішер, ми вчились у війну, коли падали бомби й стріляли гармати, до речі, й тут, у Блорі. Мені подобалося курити тоді, подобається й тепер. Бувало, вкраду в брата якийсь літр молока чи кілограм картоплі й проміняю на сигарети. І досі не можу відвикнути". Ця жінка, яка "втратила на фронті коханого" і яку "не тягло до жодного іншого", яка "так і не вибрала собі іншого", бо "просто не могла, до того ж чекала від мого Конрада дитину, а траплялися ж чоловіки, що, коли прийшла похоронка, навіть хотіли взяти мене заміж, хоч я й ходила при надії. Дніпропетровськ... Цю назву я не забуду, либонь, повік, я візьму її з собою в потойбічне життя й поспитаю там, яке нам, яке моєму Конрадові було до всього того діло... Дитинку я скинула, а мені ж так хотілося її народити, хай і без чоловіка..." Може, вона про щось здогадується, ця Блюм, чи навіть щось знає, коли раз у раз проказує: "...і це не через дитину, яку ви ждете, ні..." Але ж це — саме через дитину! Невже вони поводилися не досить обережно, коли Блюм у супроводі Цурмака або Люлера вирушала з Кіт по молоко чи просто йшла прогулятися селом, не звертаючи уваги на автомат, з яким простував позад неї Цурмак? Невже їй щось упало в око — погляд, жест чи як вони, проходячи одне пова одного, квапливо торкались одне одного рукою? А може, Блюм щось почула, коли вона, Сабіна, лежала влітку біля басейну або коли Губерт притьмом — ох, весь час отой поспіх, той неминучий поспіх! — обіймав її в сінях, цілував або коли вона, забувши про все на світі, похапцем йому віддавалась? Певна річ, Блюм уже давно зметикувала, що між нею і Ервіном нема нічого, крім нещирості й роздратування. Чи знає вона, що тут замішані не тільки "інші жінки", а й "інший чоловік"? Так, із Блюм треба було б поговорити, одначе порадити щось, допомогти їй ця жінка, як і батько, навряд чи й здатна. Блюм мужньо знесла свою ганьбу а нешлюбною дитиною; але це була, власне, й не ганьба — всі ж бо знали, що її Конрад збирався у відпустку з нею одружитись, вона вже навіть відкладала талони на масло і яйця для пирога, домовилася вже й з колієм, який мав потай зарізати їй порося; і на небесах, ставши перед Всевишнім, вона все ж поскаржиться: "Дніпропетровськ... Що нам було потрібно в тому Дніпропетровську?"
Аби лишень поїхати звідси — відразу ж, як тільки з'явиться Кете, поїхати з Кіт, ще сьогодні ж таки, поки його немає вдома; щоб не довелося знову відмикати кімнату для гостей, де вона ночує вже багато днів; щоб не довелося знов терпіти, як він торгає двері, домагаючись "свого права".