І він дійсно справляв враження людини, яка не має більше перспектив, а в усіх інших студентів, тих, що не пітніли, вигляд був такий, наче вони й справді відібрали в нього перспективи.
Повз нас пройшла велика група школярів; вони співали занадто швидко, трохи уривчасто, і здавалося, що це анти-фонний спів, бо весь час у кінці колони дуже голосно й виразно звучали ті слова, що їх голова колони проспівала на три секунди раніше. Кілька молодих учителів у новесеньких смокінгах і два молоді клірики в мереживних пелеринах бігали туди й сюди і намагалися надати співові злагодженості; рухами рук вони відбивали такт, щоб у задніх рядах не фальшивили. Та все це була марна річ.
Раптом у мене запаморочилось у голові, і я більше не бачив ні учасників процесії, ні глядачів. Моє поле зору дуже звузилося, і, оточений якимсь сірим мерехтінням, я побачив тільки їх самих — моїх дітей,— Клеменса та Карлу: хлопець дуже блідий, зі свого синього костюма з зеленою гілкою конфірманта в петлиці він уже виріс, у руці в нього свічка, поважне і таке миле дитяче обличчя, бліде й зосереджене; а дівчинка, у якої таке саме темне волосся, як і в мене, і кругле обличчя, і тендітна постать теж мої, ледь помітно всміхається. Мені здавалося, що я від них дуже далеко, але я бачив їх вельми виразно, і хоч вони частина мого життя, я дивився на них так, наче то було чуже життя, звалене кимось на мене. І, дивлячись на своїх дітей, що повільно й урочисто проходили з свічками в руках через доступне мені малесеньке поле зору, я зрозумів те, що, здавалося, давно усвідомив, але насправді усвідомив тільки тепер: що ми бідні.
Нараз я потрапив у людський вир — усі ринули до собору, щоб устигнути на заключну службу божу. Якийсь час я даремно намагався пробитися праворуч або ліворуч. Я надто стомився, щоб прокласти собі дорогу. Мене несло в людському потоці, і я повільно вибирався з нього. Люди були огидні, і я їх зненавидів. Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари Коли когось били при мені, я відчував біль, і щоразу, коли ставав свідком екзекуції, я намагався цьому перешкодити. Так само було і з полоненими. Я мав багато неприємностей, терпів насмішки і навіть наражав себе на небезпеку через те, що не міг спокійно дивитись, як б'ють полонених. Та попри все я не зумів би перебороти свою відразу до покарання, навіть якби й захотів. Я не міг спокійно бачити, як били людину або зневажали її, і заступався за неї не із співчуття чи з любові до ближнього, а просто тому, що не терплю цього.
Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив своїх дітей, бо мене дратував їхній галас, коли я, стомлений, приходив з роботи. Я бив їх сильно, дуже сильно, знаючи, що чиню несправедливо щодо них, і сам лякався, відчуваючи, що втрачаю владу над собою.
У мене не раз раптово виникала дика потреба вдарити когось в обличчя, хоча б і цю худу жінку, яка йде оце поруч мене в юрбі, так близько від мене, що я відчуваю її запах — кислуватий і затхлий; її обличчя скривила гримаса зненависті, і вона кричить своєму пошлюбленому, спокійному на вигляд худому чоловікові в зеленому 4>етровому капелюсі, який іде поперед нас: "Ну швидше, ми ж пропустимо месу!"
Мені вдалося протовпитися праворуч. Вибравшись з людського потоку, я зупинився біля вікна взуттєвого магазину, пропускаючи повз себе юрбу. Намацавши в кишені гроші, я, не виймаючи їх, перелічив папірці й дрібняки і встановив, що є всі.
Мені захотілося випити кави, але гроші треба було берегти.
Якось раптово вулиця збезлюдніла, лишилося тільки сміття, розтоптані квіти, розмелене ногами вапно та косо повислі транспаранти, натягнуті між старими трамвайними стовпами. На них чорним на білому були написані перші рядки церковних пісень:
"Славте радісно господа".
"Благослови союз наш, богородице".
На деяких транспарантах зображено символічні малюнки: ягнята і чаші, пальмові гілки, серця і якорі.
Я припалив сигарету й повільно побрів у бік північної частини міста. Здалека ще долинав спів учасників процесії, але за кілька хвилин стало тихо, і я зрозумів, що процесія підійшла до собору. В якомусь кінотеатрі закінчився ранковий сеанс, і я опинився серед молодих інтелектуалів, які вже почали обговорювати картину. Хлопці були в плащах та беретах і обступили дуже гарненьку дівчину в яскраво-зеленому джемпері та в куценьких американських тикових штанцях.
— ...Розкішна банальність...
— ...Але засоби зображення...
— ...Кафка...
Я не міг забути дітей. Мені здавалося що я із заплющеними очима бачу їх моїх дітей: хлопця, якому вже тринадцять літ, і дівчинку, якій одинадцять, бачу ці бліді створіння приречені на монотонну тяжку роботу. Вони обоє люблять співати, але коли я бував дома, то забороняв їм співати. їхні веселощі, їхній галас дратували мене, і я їх бив, хоч досі не міг терпіти, коли на моїх очах чинили розправу. Я бив їх по обличчю, по сідницях, бо, приходячи ввечері з роботи хотів спокою.
Із собору линув спів вітер проносив над моєю головою хвилі церковної музики, і я пішов ліворуч повз вокзал. Там я побачив групу чоловіків, одягнених у біле, які знімали з флагштоків транспаранти з церковними символами й розві шували інші, де було написано: "Спілка німецьких дрогістів" "Відвідайте нашу спеціальну виставку!", "Численні взірці безкоштовно", "Чого ти вартий без дрогістів?"
Повільно, якось машинально я брів до церкви Скорботної богоматері, поминув портал, навіть не глянувши на нього і ноги самі привели мене до закусочної, де я вранці поснідав Здавалось, наче вранці, йдучи сюди, я полічив кроки і, скоря ючись якомусь таємничому ритмові, що володів м'язами моїх ніг, зупинився й підвів очі. Подивившись праворуч я побачив у щілині між завісками тарілку з відбивними та великі барвисті реклами сигарет ступнув до дверей, відчинив їх і ввійшов у закусочну, тут було тихо, і я одразу відчув що дівчини немає. Не було й недоумкуватого. У кутку сидів якийсь трамвайник, що сьорбав суп, а за сусіднім столиком — подружжя, яке діставало з пакета свої бутерброди й пило каву; із-за прилавка підвівся інвалід, подивився на мене і начебто впізнав: у куточках його рота щось здригнуло ся Трамвайник і подружжя також подивилися на мене. Чого вам? — спитав інвалід.
— Сигарет, п'ять штук,— сказав я тихо, з червоної пачки.
Стомлено пошукавши в кишені монету й поклавши її на скло прилавка, я сховав сигарети, які подав мені інвалід сказав. "Дякую" — і став чекати.
Я повільно оглядався. Відвідувачі все ще видивлялися на мене: трамвайник затримав ложку на півдорозі від тарілки до рота, і я бачив, як з ложки капав жовтий суп, а подружжя перестало жувати й застигло чоловік з розтуленим, а жін ка із стуленим ротом. Потім я подивився на інваліда — він усміхався, і крізь його темну, грубу, неголену шкіру я розгля Дів ї"ї обличчя.
Було дуже тихо, і серед тиші він спитав-— Ви когось шукаєте?
Я покрутив головою, повернувся до дверей і, перш ніж вийти, ще на мить затримався, відчувши на свій спині погляди всіх. Коли я вийшов, на вулиці все ще не було нікого.
З темного тунелю, який проходить під вокзалом, вийшов, похитуючись, п'яний. Кривуляючи, він сунувся просто на мене, і коли він підійшов зовсім близько, я розглядів у нього в петлиці дрогістський прапорець. Він зупинився, схопив мене за ґудзик пальта й дихнув мені в обличчя кислим запахом пива:
— Чого ти вартий без дрогістів? — пробелькотів він.
— Не вартий нічого,— промовив я тихо, без дрогістів я ніщо.
— От бачиш,— сказав він зневажливо, відпустив мене і, похитуючись, рушив далі.
Я повільно ввійшов у темний тунель.
За вокзалом було зовсім тихо. Над усією цією частиною міста стоїть солодкувато-гіркий запах порошку какао, змішаний із запахом карамелі. Велика шоколадна фабрика з усіма її будівлями та під'їзними дорогами займає в цьому кварталі три вулиці й надає йому похмурого колориту, який не відповідає смачній продукції цієї фабрики. Тут живуть бідняки, і тутешні готелі дешеві, але товариство сприяння розвиткові туризму уникає посилати сюди приїжджих, боячись відштовхнути їх виглядом страшенних злиднів. Тісні вулиці просякнуті кухонним чадом, запахом тушкованої капусти та розкішними пахощами святкової печені. Тут і там стоять діти, смокчучи льодяники на паличках; через відчинені вікна видно мені чоловіків у жилетках, що грають у карти. На обгорілій стіні зруйнованого будинку я помітив велику брудну вивіску, на якій була намальована чорна рука, і під цією рукою можна було прочитати: с Готель "Голландія". Кімнати для приїжджих. Домашня кухня. У неділю танці".
Я пішов у тому напрямі, куди вказувала чорна рука, знайшов на розі вулиці іншу чорну руку з написом: "Готель "Гол." навпроти", і коли я подивився навпроти й побачив будинок з червонястої цегли в чорних струпах від диму шоколадної фабрики, то зрозумів, що дрогісти сюди не добралися
VI
Я не перестаю дивуватись, яке хвилювання охоплює мене, коли почую Фредів голос по телео^юну: голос у нього хрипкий, трохи стомлений, і в ньому звучать байдужо-офіційні нотки, які роблять його чужим, і від того я хвилююсь ще більше. Так він розмовляв зі мною з Одеси й Севастополя, а потім, коли він почав пити,— із різних готелів, і завжди, коли я знімала трубку й чула, що він натискує кнопку автомата і монети, упавши вниз, дають з'єднання, у мене завмирало серце. Лунка, офіційна тиша в трубці перед тим, як він починає говорити, його кашель і його ніжність, якої він може надати своєму голосові, розмовляючи по телефону,— все це невимовно хвилює мене.
Коли я спустилася вниз, господиня будинку сиділа в своєму кутку посеред старих, потертих меблів, на кушетці біля письмового столу, заваленого коробками з-під мила, коробками з протизачатковими засобами й дерев'яними скриньками, де вона зберігає особливо дорогу косметику. Вся кімната пропахла паленим жіночим волоссям; цей дикий жахливий запах волосся, спаленого за цілий суботній день, сягав аж найвіддаленіших кімнат з кабін перукарні. Але сама пані Балун була одягнена неохайно, непричесана; вона тримала в руках розгорнутий роман, узятий в бібліотеці, якого вона не читала, бо спостерігала, як я підносила до вуха трубку.