Борода в нього не росте, але і в Пауля борода теж не росте, а Паулю вже двадцять шість років. Блондинові могло б бути й сімнадцять, і водночас сорок років, у нього чудна зовнішність, ну, двадцять йому вже напевно є. Він уже єфрейтор, а перед тим рік-два був солдатом. Отже, десь років двадцять-двадцять один, прикидає Андреас. Гаразд, мундир уже на ньому, комірець застебнутий; справді, як приємно відчувати себе чистим.
Ні, вони самі знайдуть дорогу назад. У ресторані з'явилося кілька офіцерів, яким вони змушені віддати честь. Як це страшно — віддавати комусь честь, це так гидко, і як добре, що можна знову опинитись у ніші.
— Отакими ви мені подобаєтесь, дітки мої,— каже Віллі. Віллі п'є вино і курить сигару. Стіл уже накритий. На ньому повно всіляких тарілок, виделок, ножів і ложок.
Георг обслуговує безшумно. Спершу подає суп. Бульйон, думає Андреас. Він тихо й довго молиться, ті два вже почали їсти, а він усе ще молиться, і дивно, що вони його не перебивають.
Після бульйону подають щось схоже на картопляний салат, тільки дуже маленькі порції. До цього аперитив. Все як у Франції. Потім ідуть різні м'ясива. Спершу німецький біфштекс... а потім подали щось зовсім чудне.
— Що це таке? — питає зверхньо Віллі, а тоді не витримує й сам сміється.
— Це? — Георг усміхається.— Це свиняче серце... Чудово приготоване свиняче серце...— За ним іде відбивна котлета, смачна соковита відбивна. Справжній обід приреченого на страту, думає Андреас, сам лякаючись того, що їсть із таким апетитом. Який сором, думає він, мені слід би молитися, весь час молитися, цілий день простояти на колінах, а я сиджу тут і їм свиняче серце... який сором... Далі приносять овочі — спершу горошок, потім трохи картоплі. І знову м'ясо, щось схоже на гуляш, добре просмажений гуляш. І знову овочі, салат. І нарешті зелень. І кожну страву запивають вином. Віллі наповнює келихи з дуже величним виглядом, але сам при цьому сміється.
— Вся заставна піде сьогодні на обід, хай живе львівська заставна! — вони цокаються і п'ють за львівську заставну.
А потім іще й кілька десертних страв. Як у Франції, знову думає Андреас. Спершу пудинг, справжній пудинг на яйцях. Потім по шматочку кекса під гарячою ванільною підливою.
І знов вони п'ють вино, яке Віллі сам наливає в келихи, якесь дуже солодке вино. Потім на столі з'являється щось дуже маленьке, просто-таки крихітне на білій тарілці. Це заварне тістечко, облите шоколадною помадкою, із збитими вершками, зі справжніми вершками. Шкода, що воно таке маленьке, думає Андреас. Ніхто не каже й слова, Блондин усе ще наче спить, на його обличчя страшно дивитись, він тільки розкриває рота, і жує, і їсть, і п'є. На завершення справді подають сир. Чорт, таки зовсім як у Франції, сир і хліб, і на цьому кінець. Сир замикає шлунок, думає Андреас, і вони п'ють біле вино, біле французьке... Сотерн...
Господи, та ж він пив сотерн у Ле Тренорі на терасі над морем, чудовий сотерн, схожий на молоко, на вогонь, на мед, сотерн у Ле Трепорі на терасі над морем літнього вечора. І того вечора кохані очі були від нього майже так само близько, як і тоді в Ам'єні. Сотерн у Ле Трепорі. Це таке саме вино. У нього добра смакова пам'ять. Сотерн у Ле Трепорі, і з ним його дівчина, її уста, волосся, очі. І все це завдяки вину; і взагалі як приємно запивати хліб і сир білим вином...
— Діти,— каже благодушно настроєний Віллі.— Ну як, вам сподобався обід?
Так, обід їм справді сподобався, і вони дуже добре себе почувають. При цьому вони не об'їлися. Треба запивати їжу вином, це дуже добре.
Андреас починає молитися... після їжі треба помолитися, і він молиться дуже довго — поки двоє інших сидять, зручно спершись на крісла й курять, Андреас склав руки на столі й молиться...
Життя гарне, думає він, життя було чудове. За дванадцять годин до смерті я, хоч уже й запізно, повинен визнати, що життя гарне. Я був невдячним, я не визнавав, що на світі існують прості людські радощі. А життя все одно було гарним. Він червоніє від збентеження, червоніє від страху, червоніє від каяття. Я справді заперечував, що на світі існує людська радість, що життя все-таки було гарне. Я прожив нещасливе життя, безталанне життя, можна сказати, щомить страждав під цією їхньою огидною уні4юрмою, вони затуркали мене до нестями, змусили проливати свою кров на їхній війні, в прямому розумінні проливати кров, я був тричі поранений на їхніх так званих полях честі: тоді, під Ам'єном, далі — під Тирасполем, а потім — у Нікополі, і не бачив нічого, тільки паскудство, кров і лайно, і дихав тільки пилюкою і бідою... і чув самі непристойні натяки, і тільки на десяту частку секунди відчув, що таке справжня людська любов, відчув любов, яку чоловік відчуває до жінки, любов, яка все ж прекрасна; відчув тільки протягом десятої частки секунди. І за дванадцять чи, може, за одинадцять годин до смерті я мушу визнати, що життя було таки гарне. Я пив сотерн... на терасі у Ле Трепорі над морем і в Кайо, в Кайо я теж пив сотерн, тоді так само був літній вечір і моя кохана була біля мене... А в Парижі я сидів на терасі якоїсь кав'ярні на бульварі, попиваючи інше, чудове золотаве вино. І, Звичайно ж, тоді теж моя кохана була зі мною, й мені зовсім не треба було опитувати сорок мільйонів людей, щоб почувати себе щасливим. Думав, що не забуду нічого, а от забув усе... все... і цей обід був такий гарний... І свиняче серце, і сир, і вино допомогли мені зрозуміти, що життя було чудове... І в мене ще залишилось дванадцять чи одинадцять годин...
Під кінець він ще раз згадує про чернівецьких євреїв, потім—євреїв із Львова, Станіслава й Коломиї, і гарматну обслугу там, у болотах Сивашу. І того, хто сказав: "Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат...", і нещасну, бридку змерзлу повію, яку він відштовхнув тоді в Парижі вночі...
— Випий-но, друже,— хрипко говорить Віллі. Андреас підводить голову і п'є. У них ще є вино, пляшка стоїть у відерці з льодом; він випиває келих і просить налити ще.
Я у Львові, що я тут роблю, думає він, у будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому часів габсбурзької монархії будинку, у великому залі цього будинку, де колись влаштовувалися бали, великі, пишні бали, танцювали вальси, це було — він подумки рахує,— це було щонайменше двадцять вісім років тому, ні, двадцять дев'ять років, ще двадцять дев'ять років тому, ще до тієї війни. Двадцять дев'ять років тому тут була ще Австрія... потім була Польща... потім Росія... а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина. Тоді вони влаштовували бали... кружляли у вальсах... чудові були вальси, й усі посміхались одне одному, танцювали... а надворі, у великому саду, який, напевно, є десь за будинком, у тому великому саду вони цілувалися, лейтенанти з дівчатами... а може, й майори із заміжніми жінками, а господар дому, той точно був полковником або генералом, і він удавав, ніби нічого не помічає... може, він був обер-регірунгскомісаром або ще чимось таким... отак...
— Та ти пий!
Так, він би з радістю випив ще... час біжить, думає він, хотів би я знати, котра зараз година. Була одинадцята, чверть на дванадцяту, коли ми вийшли з вокзалу, зараз уже, напевно, друга або й третя... лишилось дванадцять годин, ні, трохи більше. Поїзд же відходить аж о п'ятій, а тоді поки ще дійде до того "скоро". "Скоро" знову стало таким розпливчастим, неясним. У кожному разі, це буде не за шістдесят кілометрів від Львова. Шістдесят кілометрів поїзд проходить за півтори години, отже, це було б десь о пів на сьому, а в таку пору вже видно. І в ту мить, як його рука несе келих до уст, він враз усвідомлює, що світла дня він уже не побачить. Сорок кілометрів... це десь година, а то й три чверті години, поки почне трохи розвиднятись. Ні, має бути ще зовсім темно, а ніякий не світанок! Отак-то. Тоді це й станеться! Саме тоді все це й станеться! Це буде десь за чверть шоста, в неділю, а неділя вже завтра. Завтра у Пауля почнеться новий тиждень, і весь цей тиждень Пауль служитиме шестигодинні меси. Я помру, саме коли Пауль підійде до вівтаря. Коли він читатиме першу молитву, сам, без служки, Пауль казав мені, що з служками тепер скрутно. Це станеться, коли Пауль читатиме першу молитву, між Львовом і... треба подивитися, що там за сорок кілометрів від Львова. Треба глянути на карту.
Він піднімає очі й бачить, що Блондин дрімає у своєму м'якому кріслі. Блондин стомився, він стояв на посту. Зате Віллі не спить і щасливо посміхається. Віллі п'яний, а карта лежить в кишені у Блондина. Але поспішати нема куди. У нього в запасі ще годин дванадцять, а то й більше — п'ятнадцять... за цих п'ятнадцять годин йому ще багато чого треба встигнути. Він повинен молитись, молитись, а не спати, як досі... ні в якому разі більше не спати, і добре, що він уже все точно знає. Ось і Віллі знає, що має померти, і Блондин хоче померти, їхньому життю надходить кінець; пісок у годиннику вже майже весь висипався, до смерті лишилося ще трішки, якась дрібка.
— Отак-то, дітки,— каже Віллі,— шкода, але нам пора. Тут було чудово, правда ж? — Він штурхає Блондина, і той схоплюється. Але він, здається, всередині ще спить, обличчя в нього ще зовсім сонне, а очі вже не здаються такими бридко слизькими; в них зараз проглядає щось дитяче, напевно, це від того, що він справді забув про все, відчув справжню втіху. Радість багато що змиває, так само, як і горе багато що змиває.
— А тепер,— каже Віллі,— тепер нам треба саме в той дім, де "ставлять печатки", але більше я вам усе одно поки що нічого не скажу.— Він трохи ображений, що ніхто ні про що його не допитується; а проте він кличе Георга й розраховується за обід: чотириста з чимось марок. Плюс королівські чайові.
— І виклич машину,— додає Віллі.
Вони беруть свої речі, застібають тугіше ремені, одягають кашкети й прямують через зал до виходу повз офіцерів, повз цивільних і повз отих типів у коричневих мундирах. В очах у офіцерів і в отих типів у коричневому вгадується невимовний подив. І все відбувається так само, як у всіх пивницях Європи: у французьких і угорських, румунських, російських і югославських, чеських, і голландських, і бельгійських, і норвезьких, італійських і люксембурзьких пивницях — скрізь те саме: застебнути тугіше ремені, надіти кашкети й віддати у дверях честь, як при виході з населеного суворими божествами храму.
І вони залишають цей будинок часів габсбурзької монархії і палісадник, Андреас кидає прощальний погляд на облуплений фасад, за яким колись лунали вальси.