Голдсміт46, автор "Обермана"47, Шарль Нодьє48, Матюрен49, найбезталанніші і найзнедоленіші були її кумирами; вона вгадувала їхній біль, прилучалася до їхнього життя, де злигодні забувалися за спогляданням прекрасного, вона віддавала їм усі скарби свого серця; вона уявляла собі, що створює життєвий добробут великих митців, мучеників свого обдарування. Це шляхетне співчуття, це розуміння мук творчості, цей культ генія — одна з найрідкісніших фантазій жіночої душі. Це найглибша з таємниць, яку жінка поділяє з богом, бо тут відсутній зовнішній блиск і немає нічого такого, що тішило б марнолюбство, яке у Франції є могутньою спонукою більшості вчинків. І ось на третьому періоді її духовного життя в Модести виникло неподоланне бажання проникнути в таємницю одного з таких надзвичайних створінь, розгадати рушійні сили думки генія, збагнути його потаємні нещастя, зрозуміти, хто він такий, чого прагне. Таким чином, злети фантазії Модести, блукання її душі в порожнечі, наполегливе бажання проникнути в морок майбутнього, нетерпляче прагнення віддати всі скарби свого кохання обранцеві, шляхетність її уявлень про життя, твердий намір ліпше страждати у високостях духу, ніж бабратись, як пані Міньйон, у болоті провінційного життя, її рішення зберігати цноту, шанувати родинне вогнище і вносити в нього тільки радість — увесь цей світ почуттів утілився нарешті в чіткий задум. Модеста надумала стати подругою поета, митця — тобто подругою чоловіка, який стоїть над юрбою; але вона хотіла обрати його сама і віддати йому своє серце, своє життя, свою незмірну ніжність, вільну від тривог і розчарувань пристрасті лише після того, як глибоко вивчить душу свого обранця. Вигадавши цей чудовий роман, вона почала знаходити в ньому неабияку втіху. Безтурботний спокій запанував у її душі, на обличчі зажеврів легкий рум'янець, і вона стала, як вам уже відомо, прегарним уособленням Німеччини, стала славою Шале і гордістю пані Латурнель та подружжя Дюме. Відтоді Модеста почала жити подвійним життям. Вона смиренно і з любов'ю виконувала всі буденні домашні обов'язки, приховуючи за ними свої поетичні устремління до ідеалу, як ото ченці-картезіанці, що ревно трудяться цілий день і водночас удосконалюють душу молитвою. Всі великі уми приневолюють себе до якоїсь машинальної роботи — це допомагає їм панувати над своєю думкою. Спіноза50 шліфував скельця для окулярів. Бейль51 рахував черепиці на даху. Монтеск'є52 працював у саду. Коли тіло приборкане, душа спокійно й упевнено розгортає крила. Отож пані Міньйон, яка читала в душі дочки, мала слушність. Модеста справді кохала, але тим платонічним коханням, яке рідко зустрічається і мало кому зрозуміле; то було не так кохання, як перша дівоча ілюзія, найвитонченіше з усіх почуттів, солодка відрада серця. Вона жадібно пила з джерела невідомого, неможливого, з джерела мрій. Вона захоплювалася синім птахом, що живе у раю дівочих сподівань, тим самим птахом, який співає десь далеко-далеко і з'являється тільки зрідка, на одну мить, але ніколи не дається в руки і жодна куля не може його наздогнати, птахом, чиє дорогоцінне пір'я яскріє і мерехтить, мов коштовне каміння, птахом, що засліплює зір і навіки зникає, коли з'являється дійсність — ця бридка гарпія53, супроводжувана мером та свідками шлюбної церемонії. Черпати з кохання всю його поезію, не бачачи коханого! Яка вишукана втіха! Яка дивовижна, яка солодка фантазія!
А ось і той непередбачений, дріб'язковий випадок, що вирішив долю нашої героїні.
Якось Модеста побачила у вітрині книгаря літографований портрет Каналіса, одного з найулюбленіших своїх поетів. Ви знаєте, наскільки брехливі ці зображення, вироби огидних спекулянтів, які наживаються на обличчях знаменитостей, ніби це звичайний товар. Отож Каналіс був намальований у досить байронічній позі і являв захопленому глядачеві відкинуті назад кучері, оголену шию і неприродно високе чоло — неодмінну ознаку знаменитого поета. Немає сумніву, що чоло Віктора Гюго змусить підголити свої лоби стількох же поетів, скількох майбутніх маршалів згубила слава Наполеона. Обличчя Каналіса, зображене одухотвореним і вродливим задля гендлярської вигоди, вразило Модесту. Вона купила цей портрет і в той же таки день вийшов у світ один з найчудовіших романів д'Артеза. Хай Модеста і впаде в очах читача, але, слід признатися, вона довго вагалася, кому віддати перевагу: знаменитому поетові чи уславленому прозаїку. Але, може, обидва ці генії уже не вільні, уже одружені? Модеста почала з того, що заручилася допомогою Франсуази Коше, дівчини, яка служила ще в нещасної Беттіни Кароліни і разом з нею повернулася з Парижа; тепер вона жила в Гаврі, й пані Міньйон та пані Дюме завжди охоче наймали її для поденної роботи. Модеста привела Франсуазу — істоту досить-таки скривджену природою — до своєї кімнати і спершу заприсягнулася при ній, що ніколи не завдасть найменшої прикрості своїм батькам і ніколи не переступить межі дозволеного; потім пообіцяла, що, коли повернеться батько, виплатить Франсуазі пристойну суму, цілком достатню для спокійного і забезпеченого життя, за умови, якщо та збереже в таємниці послугу, про яку її попросять. Що ж це за послуга? Сута дрібничка — і цілком невинна. Модеста зажадала від своєї спільниці одного: щоб та відносила її листи на пошту й приносила ті, які надходитимуть туди на ім'я Франсуази Коше. Склавши з дівчиною цю угоду, Модеста написала коротенького листа Доріа, видавцеві віршів Каналіса, в якому попросила повідомити, в інтересах самого поета, чи він одружений, а відповідь попросила надіслати панні Франсуазі Коше,— Гавр, до запитання. Доріа, нездатний сприйняти подібне послання всерйоз, відповів листом, над яким потрудилися п'ятеро чи шестеро журналістів, причому кожен вніс у нього свою частку дотепів.
"Шановна панно,
Каналіс (барон де) Констан Cip Мельхіор, член Французької Академії, народився 1800 року в Каналісі (департамент Коррез), зросту 5 футів 4 дюйми, добре зберігся, щеплення віспи пройшов, чистопородний, визнаний годящим до служби у війську, цілком здоровий, володіє в Коррезі невеличким родовим маєтком і готовий одружитися, але тільки з дуже багатою нареченою.
Щит його герба розітнутий навпіл. У правій, червоній, частині — золота сокира, у лівій, чорній,— срібна мушля. Герб увінчаний баронською короною, щит підтримують дві зелені модрини. Девіз роду Каналісів — ЗОЛОТО Й КРИЦЯ, хоч завжди була порожня їхня скарбниця.
Згадуючи ім'я родоначальника Каналісів, овернські хроніки повідомляють, що під час першого хрестового походу він вирушив у святу землю озброєний однією сокирою з причини своєї вбогості, яка відтоді важким тягарем нависла над усіма його нащадками. Звідси, безперечно, і походження герба. Звідси й мушля на гербі, бо інших скарбів своєю сокирою той знаменитий барон собі не добув, хоч і уславився на віки вічні тим, що вибив силу-силенну невірних. А помер він у Єрусалимі на Асколонській дорозі — оскільки похідних госпіталів тоді ще не існувало — без золота й без криці і голий, як мокриця.
Каналісів маєток приносить кілька каштанів річного прибутку й обкладений податком на суму двадцять два франки на рік. Замок поета являє собою дві зруйновані башти, з'єднані рештками фортечного муру, обвитого чудовим плющем.
Нижчепідписаний видавець вважає за обов'язок повідомити, що кожен томик віршів пана Каналіса він купує за десять тисяч франків, бо поет мушлями не захоплюється, а віддає перевагу дзвінкій монеті.
Співець коррезького кореня живе на вулиці Рибний Рай, будинок 29 — квартал цілком підходящий для поета романтичної школи. Там він і полює на золотих рибок. Неоплачених листів не надсилати.
Ходять чутки, ніби деякі вельможні дами з Сен-Жерменського передмістя частенько навідуються до того раю й поклоняються божеству, що там мешкає. Король Карл X так високо цінує великого поета, що вважає його навіть здатним служити на державній службі; нещодавно він ушанував його званням кавалера ордена Почесного легіону і, що куди вагоміше, призначив доповідачем при міністерстві закордонних справ. Ці обов'язки анітрохи не перешкоджають великому поетові отримувати пенсію в три тисячі франків із фонду заохочення літератури й мистецтва. Як бачите, поет не бідує — зате бідують видавці, змушені друкувати його вірші, тобто терпіти восьму кару єгипетську54, якої Єгипту пощастило уникнути.
Останнє видання творів Каналіса вийшло в друкарні Дідо на веленевому папері з віньєтками Біксіу, Жозефа Брідо, Шіннера, Соммерв'є та ін. і складається з п'яти томів середнього формату. Ціна 9 франків з урахуванням витрат на пересилку".
Цей лист звалився на замріяну Модесту, як важкий камінь на тендітний тюльпан. Як мало був схожий цей поет у чині доповідача, що отримував платню від міністерства і пенсію від державного фонду, поет, який домагався орденської стрічки і був оточений поклонінням дам Сен-Жерменського передмістя, як мало був схожий він на забризканого багнюкою мрійника, що, знемагаючи від напруженої творчої праці, сумний та замислений, блукає по набережних і повертається до своєї мансарди, переповнений поетичними образами! Одначе Модеста вгадала, що заздрісний видавець (який мав звичай казати: "Я створив Каналіса! Я створив Натана!") посміявся з неї. І тоді вона знову перечитала вірші Каналіса, написані нещиро, але напрочуд звабливо. Вони вимагають бодай короткого розгляду, інакше читач не зрозуміє, чому Модеста так захопилася ними.
Каналіс відрізняється від Ламартіна, який очолює романтичну школу, солодкавими інтонаціями няньки, зрадливою лагідністю і витонченою правильністю форми. Якщо голова школи своїм гордим клекотом нагадує орла, то Каналіс скидається на рожево-білого фламінго. Жінки бачать у ньому надійного друга, якого їм бракує в буденному житті, таємного повірника, виразника їхніх мрій, того, хто розуміє їх і може витлумачити їхні найзаповітніші почуття. Широкі береги, які Доріа залишив у останньому виданні творів Каналіса, були списані нотатками та зізнаннями Модести — їй була близька душа, що вгадувалася за цими мрійливими і ніжними рядками. Каналіс не володіє даром яскравого образу, він не вміє вдихнути життя у свої творіння; але він може заспокоїти невиразні страждання, як ті, що мучили Модесту.