Цю крадіжку, хоч і дуже спритно зроблену, старий, мабуть, помітив би, якби в цей час не з’явився Вермішель.
– Тонсар, чи не знаєте ви, де татусь? – запитала урядова особа, стоячи під тином.
Вигук Вермішелі, крадіжка монети і останній ковток із склянки збіглися в часі.
– Тут, мій офіцере! – відгукнися дядько Фуршон, подаючи руку Вермішелі й допомагаючи йому зійти на ґанок.
З усіх бургундських фігур обличчя Вермішелі здалося б вам найбільш бургундським. Понятий був не те що червоний, а пунцовий. Обличчя його, наче деякі тропічні місцевості земної кулі, де-не-де спалахувало дрібними підсохлими вулканчиками, облямованими тією дрібною зеленою пліснявою, яку Фуршон досить поетично звав "винними квіточками". Ця вогненна пика з рисами, надмірно розрослими внаслідок безперервного пияцтва, здавалася циклопічною, освітлена з правого боку жвавою зіницею, а з лівого – загашена жовтуватим більмом на оці. Завжди скуйовджене руде волосся і борода, наче в Іуди, надавали Вермішелі такого ж страшного вигляду, який він насправді був м’який та лагідний. Ніс у формі труби скидався на знак запитання, якому, здавалося, завжди відповідав, навіть коли не був розкритий, рот зовсім неймовірних розмірів. Вермішель, маленький на зріст, носив підбиті залізними цвяхами черевики, штани з оксамиту зеленопляшкового кольору, старий жилет, полатаний різною тканиною і наче зроблений з клаптикової ковдри, сюртук із грубого блакитного сукна і сірий капелюх з широкими крисами. Цю розкіш, наказану містом Суланжем, де Вермішель сполучав посади воротаря в міській ратуші, барабанщика, тюремного сторожа, скрипаля й понятого, підтримувала пані Вермішель, грізна супротивниця філософії Рабле. Ця вусата й чоловікоподібна особа, в метр завширшки і вагою у сто двадцять кілограмів, але дуже спритна, утвердила свою владу над Вермішелем, який, дістаючи від неї штурханці під час сп’яніння, терпів їх і тоді, коли бував тверезий. Ось чому дядько Фуршон казав, зневажаючи одяг та поведінку Вермішелі: "Рабська ліврея!".
– Як згадаєш про сонце, так і побачиш його проміння, – продовжував Фуршон, повторюючи жарт, викликаний сяючим обличчям Вермішелі, яке й насправді скидалося на одне із тих золотих світил, що малюються на вивісках по провінційних шинках. – Чи не помітила вже пані Вермішель занадто багато пороху на твоїй спині, що ти втік від своїх чотирьох п’ятих, бо не можна ж назвати цю жінку твоєю половиною? Що привело тебе сюди спозаранку, битий барабане?
– Знову ті ж самі державні справи! – відповів Вермішель, явно звиклий до подібних жартів.
– А, торговельні справи в Бланжі йдуть поганенько; нам доведеться опротестувати кілька векселів? – сказав дядько Фуршон, наливаючи склянку вина своєму другові.
– Та наша мавпа повзе за мною, – сказав Вермішель, посмикуючи плечем.
На робітничому жаргоні "мавпа" означає хазяїна. Цей вираз увіходив до словника Вермішелі й Фуршона.
– І чого це панові Брюне надумалося тут набридати? – запитала Тонсарша.
– Ет! боже мій, – вигукнув Вермішель. – Ви йому тут за останні три роки даєте прибутку більше, ніж самі того варті… О, добре він вас тисне, оцей хазяїн з Егів! Спритно він робить, оцей Оббивальник… Як каже дядько Брюне: "Коли б у нашій долині було ще троє таких поміщиків, як він, моє багатство було б забезпечене!..".
– І що це вони ще здумали нового проти бідняків? – сказала Марі.
– Слово честі,– відповів Вермішель, – все це не таке вже й дурне! І вам всім, зрештою, доведеться прищемити собі пальчики… Що ви хочете! От уже скоро два роки, як вони забрали над вами силу з трьома своїми сторожами й кінним об’їзником, старанними, наче ті мураші, та з оцим польовим сторожем, справжнім людожером. Та й жандармерія б’ється тепер з усякого приводу заради них… Вони вас розчавлять…
– Як би не так! – сказав Тонсар. – Ми дуже вже плоскенькі… Краще опирається не дерево, а трава.
– Не дуже ти покладайся на це, – заперечив своєму зятеві дядько Фуршон, – у тебе є майно…
– Та й нарешті,– продовжував Вермішель, – вони вас люблять, оті люди, з рання й до вечора тільки про вас і думають! Вони так розміркували: "Худоба їхня травить наші луки; ну, ми її й відберемо від них, оцю худобу; не зможуть же вони самі жерти траву на наших луках". А як на спині в кожного з вас висить по вироку, вони наказали нашій мавпі одібрати ваших корів. Сьогодні зрання ми почнемо з Коншів, заберемо корову в тітки Бонебо, корову в Годенші, корову в Мітанші…
Ледве зачувши ім’я Бонебо, Марі, коханка Бонебо, сина старої власниці корови, вистрибнула у виноградник, підморгнувши своїм батькові й матері. Вона, як той вугор, вислизнула в щілину тину й помчала до Коншів із швидкістю переслідуваного зайця.
– Понароблять вони такого, – спокійно сказав Тонсар, – що їм кістки попереламують, а шкода: матері їм нових не понароблять.
– Хто зна, а може, й понароблять, – підтримав дядько Фуршон. – Тільки, бачиш, Вермішель, я раніш як через годину з вами ніяк не зможу вирушити, в мене дуже важлива справа в замку.
– Важливіша за три підписи по п’ять су кожний? "Грішно плювати у виноград", – казав ще патріарх Ной.
– Я ж кажу тобі, Вермішель, що мої торговельні справи кличуть мене в Егський замок, – повторив старий Фуршон, напускаючи на себе сміховинну поважність.
– А навіть коли б цього й не було, – сказала Тонсарша, – краще було б татові на часинку зникнути. Невже вам би дуже хотілося знайти корови?
– Пан Брюне – людина не зла, він, далебі, був би радий знайти самі тільки коров’ячі коржі,– відповів Вермішель. – Людині, що мусить, як він, їздити вночі, треба оберігатися.
– І правильно робить, коли так, – сухо сказав Тонсар.
– Ось чому, – продовжував Вермішель, – він так і сказав панові Мішо: "Я поїду, коли скінчиться засідання". Якби йому хотілося знайти корів, він би поїхав завтра о сьомій вранці. Але теж треба буде, щоб він пішов, пан Брюне. Двічі Мішо не обдуриш, це просто мисливський собака! О, який розбійник!
– В армії треба було лишати отаких бандитів, як він, – сказав Тонсар, – його тільки на ворога й пускати… Хотів би я, щоб він запитав у мене моє ім’я, – хай він себе зве старим вояком молодої гвардії, а певен я, що, якби нам помірятися з ним пазурами, в мене більше шерстки в лапах лишиться.
– Ах, до речі! – звернулася Тонсарша до Вермішелі.– А афіші на суланжське свято, – коли ж ми їх матимемо? Вже ж восьме серпня.
– Я вчора відніс їх друкувати до пана Бурньє у Віль-о-Фе, – відповів Вермішель. – У пані Судрі щось подейкували про фейєрверк на озері.
– От набереться народу! – вигукнув Фуршон.
– Славні деньочки для Сокара! – з задрістю вимовив шинкар.
– О, як не буде дощу!.. – додала його жінка, наче заспокоюючи себе.
Зачувся тупіт коня, в напрямі від Суланжа, і хвилин через п’ять судовий виконавець вже прив’язував свою коняку до стовпа, вкопаного біля хвіртки, якою виходили корови; далі він сам всунув голову в двері "Великих-ГУ-синіх".
– Ну, ну, хлоп’ята, не гаймо часу, – сказав він, вдаючи, що дуже поспішає.
– Ах! – сказав Вермішель, – один ухиляється, пане Брюне… У дядька Фуршона подагра…
– В нього багато подагр, – відповів виконавець. – Та закон зовсім не зобов’язує його бути тверезим.
– Ви вже пробачте мені, пане Брюне, – сказав Фуршон, – мене чекають в одній справі в Егах, у мене там приторговують видру…
Брюне, маленький, сухенький чоловічок з жовчним обличчям, одягнутий весь у чорне сукно, з жовтими очима, кучерявим волоссям, стиснутим ротом, гострим носом, захриплий голосом, – був взірцем людини, яка своїм обличчям, поводженням і характером цілком відповідає своїй професії. Він так добре знав право або, вірніше, крутійство, що був одночасно і страховищем, і порадником кантону: через це він був досить популярним серед селян, від яких звичайно брав свою плату натурою. Усі ці позитивні й негативні властивості та спритність приваблювали до нього місцеву клієнтуру, на відміну від його співбрата метра Пліссу, про якого мова буде далі. Ця наявність одного судового виконавця, який робить буквально все, й іншого виконавця, що нічогісінько не робить, – звичайне явище у мирових судах глухих сільських кутків.
– Отож, справа спалахнула? – запитав Тонсар маленького дядька Брюне.
– Що ж вдієш! Ви його теж дуже обкрадаєте, а він захищається, – відповів виконавець. – Вони погано скінчаться, усі ці ваші справи; в них втрутяться власті.
– Отож нам, біднякам, треба подихати? – сказала Тонсарша, подаючи судовому виконавцеві склянку вина на блюдечку.
– Біднякам подихати можна, в них ніколи нестачі не буде, – сентенційно сказав Фуршон.
– Дуже ви теж рубаєте ліс! – продовжував виконавець.
– Не вірте, пане Брюне; і отакий-от галас за кілька паскудних в’язок хмизу, – сказала Тонсарша.
– Замало повинищувано багатіїв у революцію, от і все, – сказав Тонсар.
У цю мить зачувся шум, страшний своєю незрозумілістю. Шалений тупіт двох ніг, змішаний із стукотом зброї, панував над шарудінням листя й гілок, які тяглися за ще швидшими кроками, два голоси, такі ж неоднакові, як і звуки кроків, кидали верескливі вигуки. Всі присутні в шинку здогадалися, що це чоловік переслідував, а тікала жінка; але з якої причини? Незнання тривало недовго.
– Це мати, – сказав, підхоплюючись, Тонсар, – я пізнаю її дзвіночок.
І раптом, вдершись по кривих східцях "Великих-ГУ-синіх" останнім зусиллям енергії, яка живе тільки в суглобах контрабандистів, стара Тонсар, змахнувши в повітрі всіма чотирма кінцівками, розтяглася посеред шинку. Величезне громаддя її в’язки страшенно загуркотіло, падаючи від одвірка на долівку. Всі підхопилися. Столи, пляшки, стільці, зачеплені сучками, розлетілися в усіх напрямах. Гармидер був би не більший, якби обвалилася вся халупа.
– Ой, зараз помру! Мерзотник вбив мене!..
Крики, вчинки і вторгнення старої пояснилися появою на порозі лісового сторожа в зеленому суконному костюмі, у капелюсі з срібним мотузком, з шаблею при боці, у шкіряній перев’язі з гербами Монкорне і Труавілів на ній, у червоному форменому жилеті й в шкіряних гетрах вище колін.
Після хвилини непевності сторож сказав, побачивши Брюне й Вермішель:
– В мене є свідки.
– Чого? – запитав Тонсар.
– У в’язці в цієї жінки десятирічний дуб, розрубаний на кругляки… Це злочин!
Ледве було сказано слово "свідок", як Вермішель вирішив за краще вийти подихати свіжим повітрям у виноградник.
– Що!..