Відчуваючи безмірну вдячність за дивну чутливість серця, що її виявила мати, Ежені поцілувала їй руку:
– Яка ти добра, люба матусю!
Від цих слів старе, зів’яле від довгих страждань материне обличчя проясніло.
– Він тобі подобається? – спитала Ежені.
Пані Гранде відповіла тільки усмішкою; потім, хвилинку помовчавши, тихо сказала:
– Чи ти й справді вже любиш його? Це було б недобре.
– Недобре? – здивувалася Ежені.– Чому? Він подобається тобі, подобається Нанон, чому ж може не подобатися мені? Ходім, мамо, накриємо йому на стіл до сніданку.
Вона кинула свою роботу, мати – також і сказала:
– Ти збожеволіла!
Однак їй захотілося приєднатися до доччиного божевілля, щоб його виправдати.
Ежені покликала Нанон.
– Чого вам іще, мадмуазель?
– Нанон, у тебе вже будуть вершки опівдні?
– Ну, гаразд, опівдні вже будуть, – відповіла стара наймичка.
– Ну, а поки даси йому міцної кави. Я чула, як пан де Грассен казав, що в Парижі варять дуже міцну каву. Клади побільше.
– А де ж я її візьму?
– Купи.
– А як мене зустріне пан?
– Він на своїх луках.
– Добре, збігаю. Тільки, коли я купувала воскову свічку, пан Фессар уже й так питав, чи не прийшли до нас троє волхвів. Усе місто знатиме, як ми тринькаємо гроші.
– Не приведи Господи, батько щось помітить, – сказала пані Гранде, – він нас приб’є.
– Ну що ж, ми на колінах приймемо його кару.
Замість відповіді пані Гранде звела очі до неба. Нанон наділа чепчика й вийшла. Ежені дістала білу скатертину, принесла кілька грон винограду, який любила розвішувати на горищі; потім тихенько пройшла коридором, щоб не розбудити кузена, і не могла утриматися, – прислухалась під дверима до його рівномірного дихання.
"Він спить, а нещастя чигає на нього", – подумала вона.
Нарвавши свіжого виноградного листя, Ежені уклала грона так гарно, як це міг зробити тільки старий дворецький, і врочисто поклала на стіл. У кухні вона набрала груш, порахованих батьком, склала їх пірамідою і прикрасила листям. Дівчина входила й виходила, бігала, стрибала. Вона б охоче спустошила батьківський дім, та всі ключі були в батька. Повернулась Нанон, несучи двоє свіжих яєць. Побачивши яйця, Ежені мало не кинулася їй на шию.
– Вони були в кошику у фермера з Пустки; я попросила, і він мені дав їх, щоб піддобритися.
Дві години тривали турботи, Ежені за цей час двадцять разів відкладала шитво, щоб поглянути, чи не кипить кава, послухати, чи не встає кузен; їй вдалося приготувати дуже простий, недорогий сніданок, який, одначе, був жахливим порушенням, закоренілих звичаїв дому. Другий сніданок тут звичайно з’їдали стоячи. Кожен брав трохи хліба, масла або щось із фруктів і склянку вина… Глянувши на стіл, переставлений до каміну, крісло перед прибором кузена, дві тарілки з фруктами, підставку для яйця, пляшку білого вина, хліб і цукор грудочками на блюдці, Ежені затремтіла всім тілом, тільки тепер подумавши про те, який погляд кинув би батько, якби він повернувся в цю мить додому. Тому вона весь час позирала на годинник, прикидаючи, чи встигне кузен поснідати до приходу старого.
– Не турбуйся, Ежені, якщо батько надійде, я все візьму на себе, – сказала пані Гранде.
Ежені не змогла втримати сліз.
– Ах, мила матусю, – скрикнула вона, – я не досить любила тебе!
Шарль, наспівуючи, довго походжав по кімнаті і нарешті зійшов. На щастя, одинадцятої ще не було. Як справжній парижанин, він одягся з таким кокетством, ніби опинився в замку вельможної дами, що подорожувала в Шотландії. Він увійшов привітний і веселий, що так личить молодості, і Ежені відчула в серці сумну приємність. Він уже сам кепкував із своїх надхмарних замків, що геть розлетілися, і жваво привітався з тіткою.
– Ви добре спали, люба тітонько? А ви, кузино?
– Добре, любий. А ви? – спитала пані Гранде.
– Я – чудово.
– Ви, мабуть, голодні, кузене, – сказала Ежені,– сідайте до столу.
– Та я ніколи не снідаю до полудня, в цей час я встаю. А втім, я так погано їв у дорозі, що не завадить поснідати. До того ж…
Він вийняв чарівний плоский годинник роботи Брегата.
– Як, ще тільки одинадцята? Рано я сьогодні встав.
– Рано?.. – здивувалася пані Гранде.
– Так, але мені хотілося розібрати свої речі. Ну що ж, я б охоче з’їв щось, так, якусь дрібничку, – шматочок дичини або куріпку.
– Пречиста Діво! – скрикнула Нанон, почувши ці слова.
"Куріпку", – повторила подумки Ежені; вона з радістю віддала б за куріпку всі свої заощадження.
– Сідайте, будь ласка, – промовила тітка.
Денді граціозно опустився в крісло, як вродлива жінка вмощується на дивані. Ежені з матір’ю посідали на стільцях ближче до нього, проти каміна.
– Ви весь час тут живете? – спитав Шарль, якому зала при денному світлі видавалася ще огиднішою, ніж при свічках.
– Весь час, – відповіла Ежені, дивлячись на нього. – Крім тих днів, коли збирають виноград. Тоді ми помагаємо Нанон і живемо всі в абатстві Нуайє.
– Ви ніколи не гуляєте?
– Іноді в неділю, після вечірні, коли гарна погода, – сказала пані Гранде. – Ми ходимо на міст або на сіножать, коли косять траву.
– У вас є театр?
– Ходити на вистави?! – вигукнула пані Гранде. – Дивитися на комедіантів?! Та невже ви не знаєте, пане, що це смертний гріх?
– Ось, любий пане, – сказала Нанон, вносячи яйця. – Ми вас почастуємо курчатами в шкаралупі.
– А, свіжі яйця, – промовив Шарль, що, як усі люди, звичні до розкошів, уже забув про куріпку. – Чудово. А масло є, голубонько?
– Масло? Тоді не буде печива, – сказала служниця.
– Та дай же масла, Нанон! – вигукнула Ежені.
Дівчина стежила, як кузен відрізав маленькі шматочки хліба, і втішалася, ніби найчутливіша паризька гризетка на виставі мелодрами, в якій торжествує доброчесність. Шарль, вихований пестливою матір’ю, вилощений модною красунею, відзначався кокетливістю вишуканих, тонких рухів, властивих манірним жінкам. Співчуття і ніжність молодої дівчини діє справді магнетично. І Шарль, відчуваючи особливу турботу кузини й тітки, не міг не піддатися впливу почуттів, що їх так щедро йому виявляли. Він кинув Ежені погляд, що світився добротою і лагідністю, погляд, який ніби всміхався. Глянувши на Ежені, він помітив гармонію рис її чистого обличчя, її невинність, чарівне світло її очей, в яких іскрилися помисли юного кохання, а бажання не відало пристрасті.
– Слово честі, мила кузино, якби ви опинилися в ложі Опери у вечірньому туалеті,– ручуся, що тітонька мала б рацію, – ви б примусили багатьох чоловіків впасти в гріх заздрості, а в жінок викликали б ревнощі.
Цей комплімент вразив Ежені в самісіньке серце, і вона затремтіла з радості, хоч нічого й не зрозуміла.
– О кузене, вам хочеться посміятися з бідної провінціалки.
– Якби ви мене знали, кузино, ви повірили б, що я ненавиджу глузувати: це сушить серце, нищить всіляке почуття…
І він дуже мило проковтнув шматочок хліба з маслом.
– Ні, мені, мабуть, бракує дотепності, щоб кепкувати з інших, і ця вада мені дуже шкодить. У Парижі вміють убити людину, кажучи: "В нього добре серце". Це має означати: "Бідолаха дурний, як носоріг". Та я багатий, і, всі знають, влучаю в ціль за тридцять кроків першим пострілом з пістолета будь-якої системи, – насмішники мене остерігаються.
– Те, що ви кажете, племіннику, показує, що у вас добре серце.
– У вас дуже гарний перстень, – сказала Ежені,– це не буде незручно, коли я попрошу його у вас подивитись?
Знявши з руки перстень, Шарль подав його Ежені, вона почервоніла, торкнувшись кінчиками пальців рожевих нігтів кузена.
– Мамо, гляньте, яка гарна робота.
– Oгo, скільки тут золота, – сказала Нанон, подаючи каву.
– Що це таке? – запитав сміючись Шарль.
І він вказав на довгасте полив’яне горнятко з темної глини, всередині під фаянс, з бахромою золи по краях; у горнятку була кава, гуща якої то піднімалася на поверхню киплячої рідини, то опускалася на дно.
– Та це ж кава, уже й кипіла, – сказала Нанон.
– Ах, мила тітонько, я лишу хоч який-небудь благодійний слід свого перебування тут. Ви дуже відстали! Я вас навчу варити добру каву в кавнику Шапталя[15].– І він спробував пояснити, як зроблений той кавник.
– Та де вже, коли з цим стільки мороки, – сказала Нанон. – Не впораєшся за все життя. Ніколи я так не варитиму кави. Ото ще! А хто ж наготує трави для корови, поки я її варитиму?
– Каву варитиму я, – сказала Ежені.
– Дитино! – мовила пані Гранде, дивлячись на дочку.
Це слово нагадало про горе, яке от-от мало вразити бідолашного юнака; всі три жінки замовкли, співчутливо дивлячись на юнака, і він це помітив.
– Що з вами, кузино?
– Тс-с! – пані Гранде спинила Ежені, яка хотіла відповісти. – Ти знаєш, доню, що батько збирається поговорити з паном…
– Називайте мене просто Шарлем, – попросив молодий Гранде.
– Ах, вас звати Шарль? Яке гарне ім’я! – вигукнула Ежені.
Передчуття нещастя майже завжди збувається. І ось Нанон, пані Гранде та Ежені, які не могли без тремтіння подумати про повернення старого бондаря, раптом почули удар молотка, звук якого так добре знали.
– Це тато! – сказала Ежені.
Вона зняла зі столу блюдце з цукром, лишаючи кілька грудочок на скатертині. Нанон винесла тарілку з шкаралупами яєць. Пані Гранде підвелась, як злякана лань. Цей панічний жах здивував Шарля. Він не міг пояснити собі цього.
– Та що з вами? – запитав він.
– Це тато, – сказала Ежені.
– Ну і що ж?..
Пан Гранде ввійшов, кинув свій гострий погляд на стіл, на Шарля і все зрозумів.
– Еге! Ви влаштували свято для небожа, це добре, це дуже добре, це пречудово! – озвався він не затинаючись. – Коли кіт бігає по даху, миші танцюють на підлозі.
"Свято?.." – здивовано подумав Шарль, ще не знаючи режиму та звичаїв цього дому.
– Мою склянку, Нанон, – звелів старий.
Ежені принесла склянку. Гранде вийняв з жилетної кишені ніж з роговою колодкою і широким лезом одрізав шматочок хліба, взяв трохи масла, старанно намастив його і стоячи почав їсти. В цю мить Шарль накладав цукор у свою каву. Дядечко Гранде помітив грудочки цукру, пильно глянув на дружину, та зблідла і відступила на три кроки; він нахилився до вуха бідолашної старої і спитав:
– Де ж це ви взяли стільки цукру?
– Нанон принесла від Фессара, в нас не було.
Неможливо уявити собі глибоку значущість цієї мовчазної сцени для всіх трьох жінок: Нанон вийшла з кухні й зазирала в залу, щоб побачити, що буде далі.