Я не якийсь там тлумач біблії.
Хто-небудь сторонній міг подумати, ніби порвалася моя маріонеткова нитка; навпаки — я міцно тримав її в своїх руках і ніби збоку бачив сам себе, як я лежав там, у Бохумі, на сцені п'яний, з забитим коліном, чув у залі співчутливий шепіт і здавався собі негідником: я аж ніяк не заслуговував такого співчуття, було б приємніше, якби мене трохи освистали; навіть шкандибав я дужче, ніж боліло, хоча й справді ушкодив ногу. Я хочу повернути Марі, — і по-своєму почав боротися за неї, — лише заради того, що в її книжках визначається як "плотське бажання".
7
Мені сповнилось двадцять один, а їй дев'ятнадцять, коли я одного вечора просто прийшов до неї в кімнату, щоб робити з нею те, що робить чоловік з жінкою. Ще вдень я побачив її з Цюпфнером: взявшись за руки, вони йшли з католицького молодіжного клубу, обоє посміхались, і це мене вразило в саме серце. Вона має бути моя, а не Цюпфнерова, тому оті їхні дурощі — тримання за ручки — доводили мене до шаленства. Цюпфнера знало майже все місто, головним чином завдяки його батькові, якого націсти вигнали з роботи; батько Цюпфнера був учителем, і коли зразу ж після війни його хотіли призначити директором тієї самої школи, він відмовився. Хтось навіть хотів висунути його на посаду міністра, але він розсердився і заявив: "Я вчитель і хочу знову працювати вчителем". То був високий, мовчазний чоловік, а як учитель — мені здавався трохи нудним. Якось він заступав вашого вчителя німецької літератури й прочитав нам вірша про молоду, вродливу фею Ліло.
Взагалі моя думка про шкільні справи нічого не важить. Було просто помилкою змушувати мене вчитися довше, ніж це передбачено законом; навіть законний термін надто довгий. Проте я ніколи не скаржився на вчителів, а тільки на своїх батьків. По-моєму, отим забобонним уявленням — "Але ж він повинен мати атестат зрілості!" — має зайнятись "Об'єднаний комітет товариств по боротьбі з расовими суперечностями". Це дійсно одна з расових проблем: той з атестатом зрілості, той без атестата, той просто вчитель, той старший учитель, той академік, той не академік, — самі тобі раси.
Прочитавши нам вірша, батько Цюпфнера трохи помовчав, а потім запитав, усміхнувшись:
— Ну, може, хтось із вас хоче висловити свою думку?
Я зразу ж схопився на ноги й випалив:
— По-моєму, це прекрасний вірш!
Весь клас вибухнув дружним сміхом, тільки Цюпфнсрів батько не сміявся. Він лише осміхнувся, проте не зарозуміло. Мені він здавався дуже симпатичним, тільки трохи сухуватим. Сина його я знав не досить добре, проте краще, ніж батька. Одного разу я проходив повз спортивний майданчик, де він з своєю групою саме грав у футбол, і, коли я зупинився, спостерігаючи гру, він гукнув мені:
— Хочеш пограти з нами?
Я зразу ж погодився й став за лівого крайнього команди, що грала проти Цюпфнера. Після матчу він знову звернувся до мене:
— Хочеш піти з нами?
— Куди? — поцікавивсь я.
І він сказав:
— На вечірку в наш клуб.
І коли я відповів: "Але ж я зовсім не католик..." — він засміявся, а з ним засміялися й інші хлопці; потім Цюпфнер спокійно пояснив:
— Ми будемо співати пісень — ти, певно, теж любиш співати?
— Люблю, — признавсь я, — але мені остогидли ті вечори, я два роки мучився в інтернаті.
Хоч Цюпфнер і засміявся, та по ньому було видно, що він образився.
— Якщо захочеш, то приходь знову до нас погуляти в футбол, — тільки й сказав він.
Після того я ще кілька разів грав у футбол з його групою, ходив з ними їсти морозиво, та Цюпфнер уже не запрошував мене на їхні вечірки. Я знав, що в тому самому клубі вечорами збиралася й група Марі, я знав Марі добре, дуже добре, бо бував у її батька вдома, а часом ходив на спортивний майданчик, де вона з дівчатами грала в м'яча, і спостерігав їхню гру, вірніше буде сказати — її. Іноді Марі кивала мені й усміхалась під час гри, а я кивав їй у відповідь і теж усміхався; ми з нею були добре знайомі. Я тоді часто заходив до її батька, іноді й вона сиділа з нами, коли батько намагався пояснити мені Гегеля і Маркса, але вдома Марі не посміхалась до мене. А коли я побачив у той день, як вони з Цюпфнером, виходячи з молодіжного клубу, трималися за руки, мене наче в серце кольнуло. На той час я опинився в досить неприємному становищі. Мені минув двадцять один рік, і я кинув школу, дійшовши до останнього класу. Патери виявились дуже ласкавими, навіть влаштували мені прощальну вечірку, з пивом, бутербродами, з сигаретами для курців та шоколадом для некурців, а я показав своїм однокашникам всілякі номери — "Католицька проповідь", "Євангелістська проповідь", "Робітник з получкою" — та різні фокуси й імітацію під Чарлі Чапліна. Я навіть виголосив там прощальну промову на тему: "Хибне припущення, ніби атестат зрілості є неодмінною передумовою вічного блаженства". Прощання вийшло гучне, а от мої домашні були засмучені й сердиті. Мати прямо-таки підло повелася зі мною. Вона радила батькові "пхнути мене в шахту", а батько все допитувався, ким я хочу стати, і я відповів:
— Клоуном.
— Ти маєш на увазі — актором? — сказав він. — Гаразд, тоді я, можливо, влаштую тебе в якусь школу.
— Ні, — заперечив я, — не актором, а клоуном, і школа мені ні до чого.
— Але ж як ти собі це уявляєш? — поцікавився батько.
— А ніяк, — відповів я. — Просто піду з дому, та й усе.
То були жахливі два місяці, бо мені бракувало мужності справді кинути родину, а за кожний шматок, що я з'їдав удома, мати дивилась на мене, як на злочинця. Тим часом з її ласки у нас роками обжиралися всілякі приблудні паразити, тільки то були "художники і поети": Шніцлер, той нездара, і Грубер, щоправда, не такий гидкий. То був жирний, мовчазний і неохайний лірик, він прожив у нас півроку підряд, не написавши жодного рядка. Коли він, бувало, спускався вранці снідати, мати моя дивилась на нього такими очима, ніби хотіла відшукати на ньому сліди нічної боротьби з демоном. Уже в самому її погляді було щось непристойне. Одного дня той Грубер безслідно зник, і ми, діти, здивувались і навіть злякалися, побачивши в його кімнаті цілу купу зачитаних кримінальних романів, а на письмовому столі кілька аркушів паперу, на яких було написано тільки по одному слову: "Ніщо", а на одному аркуші — двічі: "Ніщо, ніщо".
Для таких ось людей мати навіть спускалась у льох і приносила ласенький шматок шинки. Я гадаю, що, коли б я придбав собі величезні мольберти й почав мазати на велетенських полотнах всілякі дурниці, вона ладна була б навіть примиритися з моїм існуванням. Тоді б вона могла заявити: "Наш Ганс — художник, він проб'є собі дорогу. Тепер у ньому ще відбувається боротьба". А так я був для неї всього лиш переросток-недоучка, про якого вона знала тільки те, що він непогано "показує різні фокуси". Я, звичайно, не збирався за її мізерне їстиво "демонструвати свій хист". Тому й просиджував по півдня у старого Деркума, батька Марі, трохи допомагав йому в лавочці, а він наділяв мене сигаретами, хоча його торгівля й не процвітала. Таким чином я прожив удома тільки два місяці, але вони здалися мені вічністю, тяглися значно довше, ніж війна. Марі я бачив рідко, вона саме готувалась до іспитів на атестат зрілості й проводила весь час зі своїми однокласницями. Часто старий Деркум ловив мене на тому, що я зовсім його не слухаю, а тільки поглядаю на кухонні двері; тоді він хитав головою і говорив:
— Вона сьогодні повернеться пізно.
А я червонів.
Була п'ятниця, я знав, що старий Деркум по п'ятницях вечорами завжди ходить у кіно, але не знав, буде Марі вдома чи піде зубрити до подруги. Я ні про що не думав і водночас думав майже про все, навіть про те, чи зможе вона "потім" складати екзамен на атестат зрілості, і вже знав наперед те, що підтвердилось пізніше: не тільки половина Бонна обуриться, що я звабив Марі, а ще й казатимуть: "Та ще й перед самими випускними іспитами!.." Я навіть подумав про дівчат з її групи, для яких це буде жахливим розчаруванням.
Я страшенно боявся того, що в інтернаті один з хлопців якось назвав "особливостями організму", і питання потенції хвилювало мене. Як не дивно, але в мене не було ніякого "плотського бажання". Подумав я і про те, що пробиратися в дім і в кімнату Марі, скориставшись ключем, який дав мені її батько, буде нечесно, та іншого вибору в мене не було. Єдине вікно в кімнаті Марі виходило на вулицю, де до другої години ночі було так людно, що мене б зразу схопили й відправили в поліцію, — а я будьщо мав провести той вечір з Марі. Я навіть зайшов до аптеки й за гроші, позичені в Лео, купив препарат, про який у школі хлопці казали, ніби він підвищує чоловічу силу. Заходячи в аптеку, я почервонів, як печений рак; на моє щастя, за прилавком стояв чоловік, але я говорив так тихо, що він закричав на мене, вимагаючи, щоб я сказав "голосно і чітко", чого мені треба, і я назвав препарат, одержав його й заплатив гроші дружині аптекаря, яка зміряла мене осудливим поглядом і похитала головою. Вона, звичайно, знала мене і коли наступного ранку почула, що сталося, то, певно, подумала зовсім не те, що було, бо я вже через два квартали розкрив коробочку й викинув таблетки в стічну канаву.
О сьомій вечора, як тільки в кіно почалися вечірні сеанси, я пішов на Гуденауггасе, тримаючи в руці ключ, проте двері лавки ще були відчинені, і, коли я переступив поріг, Марі на другому поверсі виглянула в сінці й гукнула:
— Алло, там хтось зайшов?
— Так, — гукнув я у відповідь, — це я! — і стрімголов побіг сходами нагору; вона здивовано глянула на мене, а я, не торкаючись до неї, поволі відтіснив її назад у кімнату.
Досі ми з Марі говорили мало, а більше поглядали одне на одного і усміхались, і я не знав, як мені звертатись до неї — на "ви" чи на "ти". Вона була в сірому старенькому халаті, успадкованому від матері, темне волосся перев'язане зеленим шнурочком; потім, розв'язуючи його, я побачив, що то кусочок батькової риболовецької волосіні. Марі так злякалася, що мені зайве було й говорити, — вона відразу збагнула, чого я прийшов.
— Іди геть, — сказала вона, але сказала машинально. Я розумів, що вона повинна була так сказати, і ми розуміли обоє, що хоч це сказано й серйозно, проте більше по інерції, але вже те, що вона сказала "іди", а не "ідіть", вирішило справу.