Але вам і треба більше, бо ви здорові й буваєте на людях, де всі вас бачать. Ой! Мені здається, усі зрадіють, коли побачать вашу зачіску... ще й здивуються, бо ви все так довго приховували. Ой, тітонько Полі, ви в мене будете такою красунею, що всі задивлятимуться на вас!
— Поліанно, — прорвався з-під завіси волосся здавлений приголомшений голос. — Я... я не розумію, чому дозволяю тобі робити ці глупства.
— Ну чому, тітонько Полі, ви зрадієте, коли всі задивлятимуться на вас. Хіба вам не приємно дивитися на гарні речі? А стаю щасливішою, коли бачу гарних людей, бо, коли бачу негарних, мені стає їх дуже шкода.
— Але... але...
— А ще я полюбляю робити зачіски, — задоволено приказувала Поліанна. — Я причісувала багатьох жінок з нашої Жіночої допомоги, але ніхто з них не мав такого чудового волосся, як у вас. Хіба що місіс Вайт. Одного разу вона була просто кралею, коли я чепурила її в... Ой, тітонько Полі, я щось придумала! Але я вам нічого не скажу, хай це буде поки що таємницею? Ну от, зачіска майже готова, а зараз я за хвильку повернуся. Тільки ви повинні, повинні, повинні пообіцяти мені, що ви не зрушите з місця і не дивитиметесь у люстерко, доки я не повернуся. Тримайтесь! — кинула вона з порога кімнати.
Уголос міс Полі не сказала нічого. Про себе вона уже вирішила, що, як тільки в неї буде змога, вона одразу ж ліквідує цей безглуздий витвір пальців її небоги і знову зачеше волосся гладенько, як і належить. А щодо люстерка, то їй бай... [122]
І тут ненароком міс Полі мигцем побачила себе в свічаді туалетного столика. І від побаченого вона вся спалахнула... і було від чого.
Вона побачила обличчя — не юне, це правда, — але воно світилося збентеженням і здивуванням. Очі блискали. Темне і все ще вологе волосся спадало м'якими хвилями на чоло і плавними лініями вигиналося над вухами, а де-не-де виднілися ніжні кучерики.
Вражена міс Полі настільки захопилася своїм відбиттям у свічаді, аж геть забула, що вона хвилину тому збиралася переробити зачіску, аж почула, як [123]
Поліанна повернулась до кімнати. Вона не встигла й поворухнутись, як Поліанна зав'язала їй очі.
Поліанно, Поліанно, що ти замислила? — вигукнула вона.
Дівчинка захихотіла.
— Я просто хочу, тітонько Полі, щоб ви не підгледіли раніше, ніж я закінчу роботу, а тому й зав'язала вам очі хусточкою. Ні-ні, сидіть, будь ласка. Ще хвилинка, і я вам покажу.
— Поліанно, припини, — почала було міс Полі, намагаючись навпомацки підвестися, — зніми це негайно. Ти... дитино, дитино! Що це ти робиш! — видихнула вона, відчувши, як щось м'яке отулило їй плечі.
Поліанна тільки захихотіла, звеселяючись. Тремкими пальцями вона укладала на плечі тітки пухнасті складки чудової мереживної шалі, трішки пожовклої від довгого зберігання і пропахлої лавандою. Поліанна знайшла її тиждень тому, коли допомагала Ненсі порядкувати на горищі, а зараз згадала про неї й подумала, чому б не вистроїти міс Полі так, як місіс Вайт із її містечка на Заході.
Закінчивши, Поліанна задоволено оглянула свою роботу, але помітила, що бракує останнього доторку. Тому вона схопила тітоньку за руку і потягла її до солярію, де вона примітила пізню червону троянду на трельяжі, до якої легко можна було дотягтися.
— Поліанно, що ти виробляєш? Куди ти мене тягнеш? — протестувала міс Полі, марно намагаючись вивільнитися. — Поліанно, я не...
— Стривайте, це просто солярій! Ще мить — і ви готові! — захекалася Поліанна, тягнучись до троянди і встромлюючи її у м'яке волосся міс Полі над лівим вухом. — Готово! — тріумфально оголосила вона, розв'язуючи хусточку і відкидаючи її вбік. — [124]
Ну, тітонько Полі, мені здається, ви будете раді з того, як я вас причепурила.
Якусь мить міс Полі не могла прийти до тями, вражено розглядаючись довкола. Тоді вона розпачливо зойкнула і кинулася до своєї кімнати. Поліанна простежила лякливий погляд тітоньки і помітила крізь відчинене вікно солярію екіпаж, що звертав до будинку. Чоловіка, що тримав віжки, вона впізнала одразу.
На радощах вона вигулькнула з вікна:
— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон! Ви до мене? Я тут!
— Так, _ —поважно всміхнувся лікар. — Можна тебе попросити спуститися?
У спальні Поліанна побачила розпашілу жінку зі злими очима, котра висмикувала шпильки, якими була підколота мережана шаля.
— Поліанно, як ти могла, — простогнала жінка, — як ти могла вирядити мене так, а тоді ще й виставити напоказ?
Поліанна знітилася.
— Але ж вам це так до лиця, тітонько Полі, ви були кралею...
— Кралею! — осудливо кинула міс Полі, пожбуривши шалю і тремтячими пальцями руйнуючи зачіску.
— Ой, тітонько Полі, будь ласка, не робіть цього!
— Не робити? Залишити? Аякже! — і міс Полі, докладаючи зусиль, щільно пригладила всі кучерики.
— О Боже! Ви ж були такі гарні, — ледь не плакала Поліанна, дибаючи до дверей.
Унизу лікар чекав на неї у кабріолеті.
— Я приписав тебе своєму пацієнтові, і він загадав мені привезти приписані ліки, — повідомив лікар. — Ти поїдеш? [125]
— Ви маєте на увазі... поїхати... до аптеки? — непевно перепитала Поліанна. — Я часто ходила до аптеки за дорученням Жіночої допомоги.
Лікар, всміхаючись, заперечно похитав головою.
— Не зовсім. Мене прислав містер Джон Пендл-тон. Він хоче побачитися з тобою сьогодні, якщо, звичайно, на те буде твоя ласка. Дощ якраз припинився, і я поїхав по тебе. Ну що, ти їдеш? Я обіцяю, що до шостої години ми повернемося.
— З величезним задоволенням, — зраділа Поліанна. — Я миттю. Лише запитаюся дозволу в тітоньки Полі.
Невдовзі вона повернулася, тримаючи в руках капелюшок. Обличчя її було дещо стурбованим.
— Тітонька була проти? — несміливо поцікавився лікар, коли вони рушили.
— Та ні, навпаки, — зітхнула Поліанна. — Мені здалося, що вона хотіла, аби я вже поїхала.
— Дуже хотіла? Поліанна знову зітхнула.
— Так. Мені здалося, що вона не хотіла мене бачити. Розумієте, вона відповіла: "Авжеж, авжеж, їдь мерщій. Було зробити це раніше".
Лікар всміхнувся кутиками губів. Очі залишилися серйозні. Деякий час він їхав мовчки. А тоді, вагаючись, запитав:
— Скажи мені, будь ласка, це, бува, не твою тітоньку я бачив у вікні солярію, коли під'їздив сюди?
Поліанна глибоко вдихнула.
— Так, у тому, здається, і весь клопіт. Розумієте, я її вбрала у чудову мереживну шалю, яку знайшла на горищі, зробила зачіску з трояндою... Вона така краля! Вам також здалося, що вона була мила?
З хвилину лікар не відповідав. А тоді заговорив так тихо, що Поліанна ледве розчула слова: [126]
— Так, Поліанно, я вважаю, що твоя тітонька краля.
— Справді? Ой, я така рада. Я скажу їй, — задоволено кивнула дівчинка.
На продив, лікар раптом запротестував:
— Ні за віщо! Поліанно, я змушений буду просити тебе не говорити їй нічого.
— Чому, лікарю Чилтон? Чому ні? Мені здається, що ви були б раді...
— Але вона може не зрадіти, — перебив лікар. Поліанна з хвилину обмірковувала його слова.
— Може, ви маєте рацію, — зітхнула вона. — Я згадала: вона втекла, бо помітила вас. А потім дорікала менГ, що ви побачили її в такому вигляді.
— Я так і думав, — ледь чутно ствердив лікар.
— Але я не розумію чому? — не вгавала Поліанна. — Вона ж була така гарненька.
Лікар не відповів. Він взагалі не зронив більше ні слова, доки вони не під'їхали до великої кам'яниці, де зі зламаною ногою лежав Джон Пендлтон.
ПРОСТО ЯК У КНИЖЦІ
Цього разу Джон Пендлтон зустрів Поліанну усмішкою.
— Ну, міс Поліанно, як на мене, ви надзвичайно вибачлива особа, якщо погодилися завітати до мене знову.
— Що ви, містере Пендлтон, я з превеликою радістю приїхала до вас, і я справді не розумію, чому мало б бути інакше.
— О, знаєш, я повівся брутально і тоді, коли ти так люб'язно принесла мені холодець, і тоді, коли ти знайшла мене в лісі зі зламаною ногою. Між [127] іншим, я тобі так і не подякував за це. Адже навіть ти визнаєш, що вчинила дуже шляхетно, відвідуючи мене після такої нечемної поведінки! Поліанна розхвилювалася.
— Але ж я була рада, що знайшла вас... Ні, не тому, що ви зламали ногу, — швиденько виправилася вона.
Джон Пендлтон усміхнувся.
— Я розумію. Твій язик іноді випереджає твої думки, чи не так, міс Поліанно? Однак я вдячний тобі і вважаю тебе дуже сміливою дівчинкою, бо ти змогла зробити те, що зробила. А ще я хочу подякувати тобі за холодець, — невимушено додав він.
— Вам смакувало? — поцікавилася Поліанна.
— Дуже. А сьогодні ти нічого не принесла такого, що твоя тітонька Полі мені не посилала? — ховаючи усмішку, запитав він.
Гостя знітилася.
— Ні, сер, — дівчинка завагалась, а тоді продовжила з більшим запалом, — пробачте, містере Пендлтон, я не хотіла вас образити, коли сказала, що тітонька Полі не посилала вам холодець.
Запала мовчанка. Джон Пендлтон більше не усміхався, а дивився поперед себе кудись у простір. Відтак він глибоко зітхнув і звернувся до Поліанни, а в голосі чулися давніші нотки роздратування.
— Гаразд, гаразд, облишмо це. Зрештою, це пусте. Я покликав тебе не для того, щоб нудити світом. Послухай! Там у бібліотеці — у великій кімнаті з телефоном, де ти була, — ти побачиш різьблену скриньку на нижній поличці в книжковій шафі (тій, що зі скляними дверима) в кутку біля каміна. Тобто вона там, якщо ця нестерпна покоївка не "попорядкувала". Принеси її сюди. Вона важка, але не настільки, щоб ти не змогла її підняти. [128]
— О, я дуже сильна, — весело ствердила Поліанна, схоплюючись на ноги. За хвилину вона повернулася зі скринькою.
Наступні півгодини були для Поліанни схожими на казку. У скриньці було повно скарбів — фантастичних речей, які Джон Пендлтон роками збирав під час подорожей — і про кожну річ існувала захоплююча історія: чи це був комплект вишуканих різьблених шахових фігурок із Китаю, чи маленький жадитовий бовван з Індії.
Коли Поліанна почула історію про боввана, вона замріяно прошепотіла: "Можливо, й справді краще взяти на виховання маленького хлопчика з Індії, який вірить, що Бог сидить у цій ляльці, ніж піклуватися про Джиммі Біна, який знає, що Бог живе на небі. Але як би мені хотілося, щоб вони піклувалися не лише про індійських хлопчиків, але й про Джиммі Біна теж".
Джон Пендлтон ніби й не почув. Раз по раз його погляд линув у нікуди. Але потім він повертався до реальності, брав до рук наступну дивовижу і розповідав її історію.
Безперечно, цей візит склався дивовижно, але ще задовго до кінця Поліанна збагнула, що говорили вони не тільки про чудові речі з різьбленої скриньки.