Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Фоліо.
Переклад Володимира Чайковського
Розділ 1. Делла переконала
Делла Ветербі видерлась крутими сходами на ґанок сестриного будинку на Комонвелт-авеню і енергійно тицьнула пальцем у ґудзик електричного дзвінка. Вся вона, від облямованого плюмажем капелюшка до черевичків на низьких підборах, випромінювала здоров'я, бадьорість і завзяття. Радість життя бриніла навіть у привітанні, з яким вона звернулась до служниці, коли та їй відчинила.– Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?
– Та… так, мем, місіс Керю вдома, – невпевнено відповіла дівчина, – але вона сказала, її ні для кого немає…
– Он як? Але я не ніхто, – усміхнулась міс Ветербі, – тож мене вона прийме. – Не бійся, відповідальність я беру на себе, – додала вона у відповідь на переляканий вираз дівочого обличчя. – Де вона зараз? У вітальні?
– Та… так, мем, але… вона справді казала…
Дарма – міс Ветербі вже піднімалася широкими сходами, і покоївка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею двері.
Рішуче перетнувши коридор на другому поверсі, Делла Ветербі підійшла до напівпрочинених дверей і постукала.
– Мері, що там іще?! – відповів роздратований голос. – Хіба я не казала, що… Ох! Делло? – голос враз наповнився теплом приємного здивування. – Це ти, серденько? Яким вітром?
– Так, це я, Делла, – радісно всміхнулась молода жінка. – Я поверталася з одноденної відпустки на узбережжі з двома іншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторію забігла до тебе. Я ненадовго – тільки заради цього…
З такими словами вона поцілувала власницю мінливого голосу.
Місіс Керю насупилась, трохи відсторонившись від сестри. Вираз радісного піднесення, що був набіг їй на обличчя, поступився звичній масці пригнічення й роздратування.
– Звісна річ! Я могла б одразу здогадатись! – вигукнула вона. – Ти ніколи тут не затримуєшся.
– "Тут"?
Делла Ветербі розсміялась, повівши рукою навколо. Тоді її вигляд несподівано змінився. Вона ніжно притулилася до сестри.
– Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаєш. Просто не мала б такої змоги, – м'яко додала на закінчення.
Місіс Керю роздратовано стенула плечима.
– З якого б це дива?
Делла Ветербі похитала головою:
– Ти знаєш, люба, знаєш. Я категорично не хочу сприймати похмурості, невизначеності, скигління й гіркоти.
– Мені гірко, бо я страждаю!
– А тобі не слід.
– Чом би й ні? Заради чого я маю мінятись?
Делла Ветербі відповіла нетерплячим жестом.
– Рут, послухай, тобі тридцять три роки. У тебе добре здоров'я, принаймні воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобі не бракує вільного часу і аж ніяк не бракує грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися до чогось ліпшого, ніж замкнутись у цьому будинку, наче у склепі, наказавши покоївці нікого до тебе не пускати.
– А якщо я нікого не хочу бачити?!
– Зроби так, щоб захотілось.
Місіс Керю тяжко зітхнула і відвернулась від співрозмовниці.
– Ох, Делло, як ти не можеш зрозуміти? Я не така, як ти. Я не можу… не можу забути.
Болісна гримаса викривила обличчя молодої жінки.
– Ти маєш на увазі Джемі, я думаю? Та я не забула його, люба. Хіба ж я могла б… Але хандра не допоможе нам знайти його.
– Наче я не намагалася відшукати його впродовж восьми років! – стримуючи сльози, обурилась місіс Керю. – І не самою тільки хандрою.
– Я знаю, люба, – примирливо мовила сестра, – і ми не припинимо пошуків, аж доки не знайдемо або самі пропадемо. Але занепадати духом немає сенсу.
– Але я нічого більше не хочу робити, – похмуро пробурчала Рут Керю.
На якусь мить запала тиша. Молодша сестра сіла, дивлячись на старшу схвильовано і осудливо.
– Рут, – нарешті вимовила вона з нотками розпачу, – ти мені пробач, але… ти що, назавжди у такому стані залишишся? Визнаю, ти овдовіла. Але твоє шлюбне життя тільки й тривало один рік; а чоловік був набагато старшим за тебе. Ти на той час була майже дитиною, і той єдиний рік має видаватись тобі давнім сном. Не допусти, щоб той сон отруїв тобі все життя!
– Ні, ох, ні… – скрушно пробурмотіла місіс Керю.
– То що, довго це з тобою діятиметься?
– Що ж… якби знайшовся Джемі…
– Так, я знаю, Рут. Але, люба моя, невже, крім Джемі, ніщо в світі тебе не тішить?
– Не бачу такого, на чому б могла затриматись думкою, – гірко зітхнула місіс Керю.
– Рут! – вигукнула молодша сестра, на мить піддавшись роздратуванню, але тут-таки засміялась. – Ох, Рут, я б тобі призначила дозу Полліанни. Не знаю нікого, хто потребував би цього більше за тебе!
Місіс Керю дещо напружилась.
– Не знаю, що то за "полліанна", але в будь-якому разі я її не бажаю, – різко відказала вона, своєю чергою не втримавши роздратування. – Ти не у своєму санаторії, а я не твоя пацієнтка. Тож не призначай мені процедури і не вичитуй мені.
У Делли Ветербі в очах заграли іскорки, але губи залишились неусміхеними.
– Полліана, моя люба, це не ліки, – стримано пояснила вона, – хоча дехто стверджує, що вона дуже тонізує. Полліанна – це дівчинка.
– Дитина? Звідки мені було знати? – скривилася сестра. – У вас же є "белладонна", то я подумала: "полліанна" – щось у цьому роді. Зрештою, ти завжди мені рекомендуєш якісь нові ліки. А оскільки ти сказала "дозу"… Так, зазвичай, говорять про ліки.
– Полліанна – це свого роду ліки, – усміхнулася Делла. – Принаймні лікарі в санаторії кажуть: дієвішого засобу вони вигадати не здатні. Дівчинці років дванадцять чи тринадцять; торік вона пробула у санаторії ціле літо і частину зими. Щоправда, ми з нею спілкувалися заледве місяць чи два, бо вона виписалась невдовзі по тому, як я туди прибула. Але цього часу виявилось достатньо, щоб цілковито піддатись її чарам. Зрештою, весь санаторій досі обговорює Полліанну і не припиняє її гру.
– Гру?!
– Атож, – ствердно кивнула Делла, загадково усміхаючись. – Її гру "знай, радій". Я ніколи не забуду, як уперше познайомилася з правилами. Одна з призначених дівчинці процедур була надзвичайно неприємна, ба навіть болісна. Процедура виконувалася щовівторка зранку. І невдовзі по моєму прибутті мені випало це робити. Я боялася йти, бо вже знала з досвіду, що на мене чекає: діти капризують, плачуть, а трапляється й гірше. На мій превеликий подив, дівчинка зустріла мене усмішкою і сказала, що рада бачити мене. Ти не повіриш, але за весь час я не почула з її вуст чогось більшого за легкий стогін, хоча знала, як бідолашній боляче.
– Напевне, – повела далі Делла, – я у той чи інший спосіб висловила свій подив, бо дівчинка охоче пояснила, в чім річ: "Так, я спершу теж боялася процедури. Аж доки мені не спало на думку, що це достоту, як понеділок, день прання, у Ненсі. Саме по вівторках я почуваюся найщасливішою, бо до наступного вівторка тоді ще цілий тиждень".
– Нічого собі! – насупилася місіс Керю, не цілком зрозумівши. – Я не доберу, в чому полягає гра?
– Я теж не одразу второпала. Та вона мені згодом пояснила. Дівчинка росла без матері. Батько, бідний пастор, виховував її на пожертви прочан та "Жіночої допомоги"[1]. Дитина страшенно хотіла ляльку і дуже сподівалася знайти її в черговому пакунку з пожертвами. Натомість, там виявилась лише пара дитячих милиць. Дівчинка розридалась, і тоді батько навчив її гри, яка полягає у тому, щоб знаходити радість в усьому, що трапляється. Він запропонував їй одразу й почати, радіючи з того, що вона не потребує милиць. Відтоді й пішло. Полліанна каже, вона захопилася грою і ніколи вже її не припиняла. Причому, що важче бувало знайти щасливий бік в обставинах, то цікавішою робилась гра, і найбільшою тоді видавалася радість.
– Дивина! – пробурмотіла місіс Керю, втім, не до кінця іще зрозумівши.
– Ти б іще не таке сказала, якби побачила наслідки гри в санаторії, – кивнула Делла. – А доктор Еймс каже, він чув, буцімто вона у такий спосіб перевиховала все містечко, з якого приїхала. Він добре знайомий з доктором Чилтоном, чоловіком, що одружився з тіткою Полліанни. До речі, я думаю, той шлюб теж здійснився з її легкої руки: вона примирила двох закоханих, владнавши їхню давню сварку.
– Років зо два тому чи більше, – розповідала Делла, – батько Полліанни помер, і її відрядили на схід країни, до тітки. У жовтні дівчинка потрапила під машину. Лікарі сказали, вона ніколи не зможе ходити. У квітні, доктор Чилтон відправив її у санаторій, і вона лікувалася у нас аж до минулого березня, майже рік. Додому поверталася практично здоровою. Бачила б ти цю дитину! Лише одна хмаринка затьмарювала її щастя: вона, бач, не могла здійснити пішки весь шлях додому. Наскільки мені відомо, ціле місто зустрічало свою улюбленицю з духовими оркестрами й привітальними транспарантами.
– Утім, – додала Делла на завершення, – про Полліанну немає сенсу розповідати. Її треба бачити! Тому я сказала, що тобі не зашкодила б доза Полліанни. Тобі це було б дуже на користь.
Місіс Керю гордовито задерла носа.
– Не хотіла б я бути подібною до тебе, – холодно зауважила вона. – Я не потребую жодного перевиховання і ні в кого не закохана, з ким мені треба було б миритись. І що мені видається нестерпним, – то це мала пуританська проповідниця, що напучувала б мене, як я маю за все дякувати долі. Я б зроду не стерпіла…
Її слова перервав сестрин дзвінкий сміх.
– Ох, Рут, Рут! Полліанна аж ніяк не проповідниця! Якби ти тільки раз побачила ту дитину! Втім, мені слід було передбачити. Я ж сама казала, що про Полліанну немає сенсу розповідати. І, звісно, ти не схильна до знайомства з нею. Але сказати, що вона "пуританська проповідниця"…
Молоду жінку охопив черговий напад сміху. Але тієї таки миті вона посерйознішала і пильно подивилась на сестру.
– А по щирості, люба, невже нічого не можна вдіяти? Навіщо отак марнувати своє життя? Чому тобі не вийти, нарешті, з дому, не поспілкуватися з людьми?
– Навіщо, коли я не маю такого бажання? Я втомилася від людей. Я завжди нудилась у товаристві.
– А якби взятися до якоїсь роботи? Благочинність…
Місіс Керю роздратовано махнула рукою.
– Делло, серденько, ми все це вже проходили.