— Ви маєте рацію. Але ж, розумієте, вони піклувалися про мене і...
— Досить, Поліанно, — холодно обірвала її тітка. — Ну, що там з холодцем?
— Нічого особливого, тітонько Полі. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, і я гадала, може, ви дозволите один раз віднести холодець йому. Звісно, поламані ноги — це ще не інвалідність на все життя, а тому він лежатиме менше, ніж місіс Сноу, тому через раз чи два... вона матиме всю решту холодців.
— Йому? Він? Зламана нога? Про що ти кажеш, Поліанно?
(1) Вислів "між Сциллою та Харібдою" означає таке становище, коли з обох боків загрожує якась небезпека.
Поліанна здивувалася. Але потім зрозуміла, що треба ж усе пояснити:
— О, я геть забула. Гадаю, ви ще нічого не знаєте. Розумієте, це сталося тоді, коли вас не було. Я знайшла його в лісі якраз у той день, коли ви поїхали, а тоді довелося зайти до його будинку і подзвонити, аби прийшли лікар з помічниками, а ще тримала йому голову й допомагала. Звичайно, потім я пішла додому і відтоді його не бачила. І ось [106] сьогодні, коли я побачила, що Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, то й подумала, що було б доречно, якби я віднесла цього разу холодець йому — один-однісінький раз, тітонько Полі... можна?
— Гаразд-гаразд, гадаю, що можна, — здалася міс Полі, — але про кого йдеться?
— Про Чоловіка. Його звати Джон Пендлтон. Міс Полі ледь не схопилася зі стільця.
— Джон Пендлтон?!!
— Так. Ненсі сказала, що його так звати. А ви його знаєте?
Міс Полі не відповіла. Натомість вона запитала:
— Ти з ним знайома? Поліанна кивнула. [107]
— Так. Тепер... він завжди розмовляє і всміхається. Знаєте, він лише зовні видається таким сердитим. Піду й візьму холодець. Мені здається, Ненсі уже все наготувала, — кинула вона, ідучи до дверей.
— Поліанно, зачекай, — голос міс Полі раптом став невблаганним. — Я передумала. Краще віднеси холодець місіс Сноу, як завжди. Це все. Можеш іти.
Обличчя Поліанни витяглося.
— Але, тітонько Полі, їй я зможу віднести будь-коли іншим разом. Вона завжди буде хворою і все ще матиме, а в нього ж лише зараз зламана нога, а це не навік. Він уже лежить цілий тиждень.
— Я пам'ятаю. Я чула про нещасний випадок з містером Пендлтоном, — холоднувато промовила міс Полі, — але я не збираюсь надсилати холодець містеру Джону Пендлтону, Поліанно.
— Таж він сердитий... зовні, — визнала засмучена дівчинка, — і тому ви не надто його любите. Але я не скажу, що цей холодець від вас. Я йому скажу, що це — від мене. Мені він подобається. І я була б дуже рада послати йому холодець.
Міс Полі знову категорично захитала головою. Раптом вона уважно подивилася на Поліанну і запитала на диво м'яким голосом:
— А він знає, хто ти, Поліанно? Дівчинка зітхнула:
— Мені здається, що ні. Одного разу я сказала йому, як мене звати, але він так до мене не звертається...
— А він знає, де ти живеш?
— Ні. Я не казала йому.
— І він не знає, що ти моя небога?
— Думаю, що ні.
На хвилину запанувала тиша. Міс Полі дивилася на Поліанну невидющими очима. Дівчинка нетерпляче [108] перетоптувалася, голосно зітхаючи. Аж от міс Полі рвучко підвелася.
— Гаразд, Поліанно, — промовила вона тим самим дивним, аж наче не своїм голосом, — можеш віднести холодець містеру Пендлтону від свого імені. Але затям собі: я його не посилала. І він не повинен навіть запідозрити, що це від мене.
— Так, мем. Ні, мем. Дякую, тітонько Полі, — торжествувала Поліанна, вилітаючи з кімнати.
ЛІКАР ЧИЛТОН
Сіре муроване громаддя вже не злякало Поліанну, коли вона вдруге навідалася до містера Джона Пендлтона. Вікна були відчинені, старша жінка вивішувала білизну на задньому дворику. Під дашком стояв кабріолет лікаря Чилтона.
Як і перше, Поліанна попрямувала до бічних дверей. Цього разу вона подзвонила, бо пальці тепер не судомило після тривалого затискання ключа.
Знайомий песик крутився на східцях, вітаючи дівчинку, але довелося почекати, доки жінка, що розвішувала білизну, відчинила двері.
— Перепрошую, я принесла холодець із телячої ніжки для містера Пендлтона, — всміхнулася до неї
Поліанна.
— Дякую, — відповіла жінка, забираючи з рук Поліанни кошик із холодцем. — Що передати, від кого це? Це холодець із телячої ніжки?
Саме тоді у коридорі з'явився лікар. Почувши слова жінки і помітивши розчарування на обличчі Поліанни, він втрутився:
— О, холодець із телячої ніжки? — привітно поцікавився він. — Це просто чудово! А ви не хотіли б провідати нашого пацієнта? [109] — Звичайно, сер, — промінилася Поліанна. Жінка вловила погляд лікаря і відразу повела дівчинку коридором, хоча й не приховувала свого здивування.
Молодий чоловік (дипломований санітар з найближчого міста), помітивши з-за спини лікаря дівчинку, стурбовано вигукнув:
— Але, лікарю, хіба містер Пендлтон не наказав нікого до нього не впускати?
— Звичайно, — незворушно кивнув лікар, — але сьогодні я змінив цей наказ. Я ризикну, — і ще грайливо додав: — Хтозна, але ця маленька дівчинка діє на хворих краще за шестиквартову пляшку тонізуючих ліків. І тільки вона здатна розвіяти кепський настрій містера Пендлтона. Ось чому я пропустив її.
— А хто вона?
На мить лікар поринув у свої думки.
— Це небога однієї відомої особи. Звати її Поліанна Вітьєр. Я... я особисто ще не мав приємної нагоди ближче познайомитися з цією юною леді, на відміну від більшості моїх пацієнтів.
Санітар усміхнувся.
— Справді? І які ж особливі складники чудодійних... чи зміцнюючих ліків?
Лікар похитав головою.
— Я не знаю. Але найшвидше це те, що її завжди переповнює непереборне почуття радості: з приводу усього, що сталося чи може статися. У кожному разі, мені постійно переповідають її дивні виступи, і, наскільки я розумію, основне в них — це те, що ми всі повинні радіти. Ось і весь секрет, — додав він загадково, виходячи на ґанок. — Ви знаєте, якби на це була моя воля, я виписував би її — і продавав би в аптеці, як я виписую пігулки. Хоча, ви знаєте, якщо таких, як вона, розведеться багато, ми з вами можемо лишитися без роботи. Нам доведеться торгувати [110] стрічками чи піти в грабарі, щоб забезпечити себе, — засміявся він, беручи повіддя й сідаючи до кабріолета.
Тим часом згідно з розпорядженням лікаря По-ліанну вели до кімнати Джона Пендлтона.
Шлях її лежав через велику бібліотеку в кінці коридору, і, хоч ішли вони швидко, вона зауважила величезні зміни, які тут відбулися. Книжки здовж стін і малинові завіси були ті самі, але зникло сміття на підлозі, прибрано на столі і нема ні цяти пилу. Одні таємничі двері були відчинені, й саме туди вела покоївка. За хвилину Поліанна опинилася в розкішно вмебльованій спальні, а служниця перелякано пояснювала:
— Ось, сер, ця дівчинка ... з холодцем. Лікар... наказав мені провести її.
Поліанна лишилася сам на сам зі страшенно сердитим чоловіком, що лежав горілиць на ліжку.
— Слухайте, я ж просив... — пролунав сердитий голос. — А, це ти, — обірвав він неоковирно, коли Поліанна підійшла ближче до ліжка.
— Так, сер, — всміхнулася Поліанна. — Ой, я така рада, що мене пропустили! Ви знаєте, спочатку пані прийняла мій холодець, і я боялася, що зовсім не побачу вас. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, він зробив чудово?
Губи чоловіка мимоволі розтяглися в усмішку. Він тільки й сказав: "Угу!".
— Ось, а я вам принесла холодець з телячої ніжки, — вела далі Поліанна. — Сподіваюся, вам смакуватиме, — вишукано завершила вона.
— Ніколи не їв його, — мимовільної усмішки як і не було, і чоловік спохмурнів.
На обличчі Поліанни промайнуло розчарування, але воно зникло, щойно вона поставила миску з холодцем. [111]
— Справді? Але якщо ви ніколи не їли, то не можете знати, подобається він вам чи ні, адже так? Тому я можу порадіти, що ви не куштували. Адже, якби ви...
— Гаразд, досить. Поки що я знаю одне: я змушений лежати тут горілиць і приречений лежати тут аж до самого Страшного суду.
Поліанна вражено подивилася на нього:
— Ой, ні! Я не думаю, що аж до Страшного суду, коли засурмить янгол Гавриїл, хіба що це станеться раніше, ніж ми думаємо. Я знаю, що в Біблії написано, буцім він може відбутися раніше, ніж ми гадаємо, хоча я в це не вірю... ні, звичайно, я вірю в Біблію, але мені здається, що Страшний суд настане все ж не завтра і не післязавтра, тому...
Джон Пендлтон раптом розреготався, ще й голосно. Санітар, що нагодився під ту пору, почув сміх і тишком-нишком позадкував. Він нагадував кухаря, який зазирнув до пічки і одразу ж закрив її, щоб пиріг, не дай Боже, не осів на холодному повітрі.
— Тобі не здається, що ти заплуталася? — запитав Поліанну Джон Пендлтон.
Дівчинка теж розсміялася.
— Можливо. Я хочу сказати, що ноги не залишаються, тобто зламаними не залишаються... хіба що у таких інвалідів, як у місіс Сноу. Тому й ви не лежатимете до Страшного суду. Мені здається, вам можна з цього порадіти.
— Авжеж, зараз... — понуро відповів чоловік.
— І зламали ж лише одну. Можете радіти, що не дві, — розпалювалася Поліанна.
— Звичайно! Таке щастя, — пирхнув чоловік, піднявши брови. — 3 цього погляду я міг би радіти, що я не сороканіжка і не переламав усі сорок ніг.
Поліанна захихотіла. [112]
— А ви знаєте, це ще краще, — зраділа вона. — Я знаю, як виглядає сороканіжка; у неї сила-силен-на ніжок. І ви можете порадіти...
— Ну, звісно, — різко обірвав її чоловік, а в голосі зазвучала давня гіркота, — ти ще скажи, що я повинен радіти з того, що витворяють навколо мене санітар, лікар і ця нестерпна жінка на кухні.
— Звичайно, сер. Уявіть собі, як би вам було важко, якби їх не було поряд?
— Ну... я? — спитав він різко.
— Я кажу, що вам було б важко, якби цих людей не було поряд... адже вам треба лежати!
— Оце ж і дратує мене понад усе, — гарячкував чоловік. — Саме це лежання. А ти ще хочеш, аби я радів цій дурепі, яка перевернула мій дім догори дриґом і називає це "порядкуванням", чоловіку, який сприяє їй в усьому й називає це "доглядом", лікареві, який під'юджує їх обох... і уся ця зграя хоче, аби я їм платив, ще й платив добре!
Поліанна співчутливо подивилася на хворого.
— Атож. Це вельми прикро — ото все про гроші, коли вам увесь час доводилося заощаджувати.
— Коли... що?
— Заощаджувати, харчуючись виключно бобами та рибними тюфтелями. А ви справді любите боби? Чи усе-таки індичка краще, хоча й по 60 центів за порцію?
— Послухай, дитино, про що ти кажеш? Поліанна розпромінилася.
— Про ваші гроші...