І він тягнув на собі Джулію так із годину чи довше, маленькими кроками поволі здіймаючись звивистою стежкою. Джулія весь час мовчки тулилася до нього, іноді її пальці здригались у хлопця на грудях — Іван добре відчував ці рухи, так само як і все її тіло, його тепло на спині. І, дивна річ, незважаючи на втому, на недавню сварку та свій гнів, йому було добре. Коли б тільки більше сили, він згоден був би нести її, що покірно пригорнулася до нього, далеко-далеко.
Саме коли почали підкошуватись ноги і хлопець злякався, що впаде, поруч із снігової миготливої імли виринув чорний скелястий обломок. Іван одразу збочив із стежки й, ковзаючись колодками по камінню, попрямував до нього. Джулія мовчала, притискалася щокою до його шиї. Біля брили Іван обернувся спиною і притулив до неї дівчину. Коли руки Джулії рознялися під його підборіддям і плечам стало вільніше, він зрозумів, яка вона все ж тяжка.
— Ну, як ти? Змерзла?
— Нон, нон.
— А ноги?
— Да, — стиха мовила вона. — Ногі да.
Як на її вдачу, Джулія аж надто принишкла, ніби завинила перед ним у чомусь. Іван відчув це, і йому хотілося лагідно, по-доброму заспокоїти її. Тільки ж ота лагідність аж ніяк не вдавалась йому, мовби заскорузла в душі, і зовні поводження його з дівчиною, як і раніше, було дуже стриманим.
Не повертаючись до неї обличчям, Іван знайшов руками її ноги — вони були дуже брезклі, ніби запухлі, й дуже холодні, холодніші, ніж його пальці. Від цього дотику вона тихо зойкнула і шарпнула ноги до себе.
— Е, так не можна, давай сюди.
Дівчина, певно, не зрозуміла, а він, трохи зручніше посадовивши її на камені, зібрав пригорщу снігової крупи.
— Ану, давай потремо.
— Нон, нон!
— Давай, чого там нон, — незлобиво, але наполегливо мовив Іван, узяв одну ногу, затис її між коліньми, як це роблять ковалі, підковуючи коней, і став розтирати снігом. Джулія заойкала, застогнала, хотіла вирватись, — хлопець усміхнувся:
— Та чого ти? Лоскотно?
— Болно. Болно.
— Потерпи трішки. Я легенько.
Намагаючись робити це якнайніжніше, він трохи відтер одну її маленьку, ніби дитячу, ступню, потім заходився біля другої. Спочатку дівчина стогнала, ойкала, але врешті притихла.
— Ну як, тепло? — спитав Іван, підводячись.
— Тєпло, тєпло. Спасібо.
— На здоров’я.
Джулія закутала ноги полами шкірянки, а він, прислонившись на мить спиною до намерзлої брили, віддихався. Та без руху одразу стало холодно, вітер легко проймав його тоненьку куртку, яка зовсім не тримала тепла.
— Хліба хочеш? — спитав Іван, згадавши їхню попередню розмову.
— Нон, — квапливо відповіла дівчина. — Джулія нон хляб. Іван ессен хляб.
— Невже? Тоді побережемо. Знадобиться, — відповів Іван.
Відчуваючи, що мерзне, хлопець з великою натугою примусив себе підвестись і підставив дівчині спину.
— Ну, хапайся.
Джулія мовчки, але охоче обвила його за шию, пригорнулась, і йому одразу стало тепліше.
— Іван, — стиха крізь вітер озвалася вона, дихнувши теплом у його вухо. — Ти вундершон![44]
— Ат, який там вундершон!
Дівчина, мабуть, трохи оговталася в нього на спині, бо до неї вернулася її наполегливість, сміливість. Відчувши його доброту до себе, вона спитала:
— Русо аллес, аллес вундершон? Да?
— Атож, атож, — погодився він, аби відчепилась, та й не звик говорити про себе. Йшли останні метри підйому, і хлопцеві хотілося подолати їх якнайшвидше.
— Правда, Іван хотєль пугат Джулію? Да? Іван нон бросат?
Хлопець ніяково посміхнувсь у темряві і з упевненістю, в яку ладен був сам повірити, сказав:
— Та, звісно…
— Тяжело, да?
— Ні, що ти! Мов пір’їнка.
— Что єто — пір’юнка?
— Як тобі сказати — пушок. Така маленька, маленька пушинка.
— Єто мальо, мальо?
— Звичайно.
Він ішов стежкою, яка добре проступала на посипаній снігом пороші. Його шию невимовно приємно лоскотало позаду її тепле дихання. Гнучкі тоненькі пальці раптом погладили йому груди, й він аж затремтів, відчувши ці пестощі.
— Ти научіт мєня говоріть свой язік?
— По-білоруському?
— Да.
Іван засміявся, таким незвичайним тут здалось йому це прохання.
— Неодмінно, — відповів хлопець весело. — Ось прийдемо в Трієст і почнемо…
Ця жартівлива думка раптом здійняла в ньому вихор якихось особливих радісних відчуттів. Невже й справді пощастить їм дійти в Трієст, до партизанів? Якби це сталося — вони пішли б в один загін, вона стала б для нього рідною й близькою. Як це важливо — на чужині поруч рідна, своя людина. Іван тільки тепер почав відчувати її прихильність до нього, зараз вона не здалась йому небажаною чи зайвою. Він відчув, як стомився за життя і війну в самотині — солдатське товаришування було з іншої категорії взаємин. А взаємини з Джулією чимось нагадували сестринське, навіть материнське, тут не потрібно було ані слів, ані вчинків — тут саме почуття мовчазної близькості наповнювало його щастям.
Вони ввійшли у сідловину. Косогори верховин уже височіли обабіч, стежка трохи піднялась іще й побігла вниз. У сірій нічній темряві, мелькаючи, порошив обрідний дрібненький сніжок.
— Пєрєваль? — стрепенулася на спині Джулія.
— Перевал.
— О мадонна!
— Бач, а ти казала капут. Дійшли-таки.
Він зупинився й нахиливсь, аби завдати її вище, але вона рвонулася з його спини.
— Джулія сам. Граціє, данке, спасібо…
— Куди тобі босоніж? Сиди!
— Нон сіді. Іван усталь.
— Нічого. З гори легше.
Хлопець не відпустив її ніг, і вона знов обхопила його за шию. Міцніше припала щокою до його неголеної шорсткої щелепи й пальцями погладила таке саме шорстке підборіддя.
— О, річчо. Йож. Колучо.
— У Трієсті поголимося.
— Трієсто… Трієсто… Партіджано Трієсто… Іван, Джулія тедескі тр-р-р, тр-р-р! Фашісто своляч! — гомоніла вона, а Іван з ледь помітною усмішкою слухав, дбайливо вибираючи дорогу. Проте йти вниз було ненабагато легше, ніж угору. Колодки раз у раз ковзались, од постійного напруження швидко занили коліна, в грудях, правда, стало вільніше. Ноги самі несли вниз, і ходу треба було сповільнювати, — на це витрачалося чимало сили. І хлопець вирішив не стримуватися. Де швидкою ходою, а де підтюпцем він прудко біг стежиною, коли-не-коли спиняючись, і Джулія на його спині аж лякалася.
— Ой, ой, Іван!
— Нічого. Тримайся.
— Ой! Ой!
Вітер тут став менший, угорі й довкола ніби трохи вщухло, тому, здавалось, потеплішало. Куди вела стежка і що на них чекало попереду, побачити, проте, було неможливо.
Через якийсь час вітер іще стих, зникло мерехтіння сніжинок, земля, наскільки було видно, ряботіла, запорошена снігом. Стежка вилася то праворуч, то ліворуч, найкрутішими були повороти, схил став не такий стрімкий, як по той бік, на підйомі. Іван уже розмірено й чітко йшов, намагаючись тільки не збитись із стежки. Джулія чогось притихла. Хлопець спробував заговорити з нею, але вона не відповіла, і він здогадався: спить.
Непомітно задрімавши у нього на спині, вона тихенько сопіла нижче вуха, руки її ніжно й чутливо лежали на його плечах; шкірянка в неї, мабуть, розстебнулася, бо хлопець спиною відчув м’яке тепло її маленьких грудей. Мов на зло, йому десь у колодку потрапив камінчик. І він, не нахиляючись, усіляко крутив ногою, щоб не ступать на нього або витрясти, але клятий камінчик не хотів випадати з колодки. Це було майже нестерпно, однак Іван не схотів будити її — сповільнив ходу і так довго-довго йшов униз. Либонь, він і сам ніби задрімав ідучи, бо раптом перестав усвідомлювати, де він і хто в нього на спині. Але це, мабуть, від утоми й тільки на якусь мить. Одразу відчув її дихання і заспокоївсь. Навкруги лежала каламутна ніч з плямами відлиглого снігу долі. Звідкись знизу повіяло вологістю, інколи ніс лоскотало смолистими пахощами хвойних лісів, десь осторонь шумів водоспад — певно, там була ущелина.
Під ранок вони спустилися в зону луків.
Снігові плями навкруги якось непомітно зникли, наче розтанули. Вітер ущух, потеплішало, тільки повітря стало вологішим; по камінню повзло кудись похмуре клоччя туману. Ще нижче запахло травою, квітами, сирою прілістю лісу, і хлопець збагнув, що найважче лишилося позаду. Доріжка згубилась, але йти було добре, і він не стежив за нею. Іван пройшов ще трохи, і коли відчув під ногами соковиту м’яку траву, то подумав, що зараз упаде. Високі, до колін, стеблини тугими пуп’янками квіток били його по гомілках. Джулія і досі спала. Тоді хлопець тихенько, щоб не розбудити дівчини, обережно спустив її на землю і ліг поруч.
Джулія не прокинулась.
14
Усупереч звичці, йому цього разу не привидівся його постійний тривожний сон; кілька годин Іван спав безпробудно й глибоко, потім, бридка мішанина марення та реальності заволоділа його свідомістю.
У двадцять п’ять років життя юність уже закінчується, багато чого з нехитрих людських радощів уже не вернеш і не зазнаєш, якщо не випало спізнати їх замолоду, і в цьому розумінні люди, мабуть, варті трохи більшого, ніж те, що випало на долю Іванові Терешці. Правда, хлопець дуже рідко думав про це — вдома доводилося дбати, щоб якось прожити, прогодувати родину, зіп’ятись швидше на ноги. Пізніше, у війну, ще більше турбот звалилось йому на плечі. Кохання в нього ще не було, він не знав жінок, і, як це часто трапляється в юності, до певних взаємин між хлопцями й дівчатами ставився скептично.
Може, в тому він і не був винний. Іван майже не мав власного досвіду й іноді поповнював його прикладом знайомих чи близьких. Якось Іванові довелося бути свідком яскравого випадку, що надовго отруїв його душу зневірою.
Років зо два тому на північно-західному фронті він був поранений одночасно зі своїм ротним, старшим лейтенантом Глєбовим, у якого служив ординарцем.
Поранили їх у лісі, коли ротний ішов на нараду до командира полку. Іван з розірваним плечем витяг його з-під обстрілу, перев’язав і по глибокому снігу доніс до шляху, де їх підібрали обозники. Терешка зі своєю раною почував себе непогано, а ось ротному було набагато гірше. Старший лейтенант побілів мов полотно, майже не розмовляв і тільки попрохав, щоб одразу, минувши дивізійний санбат, відправили в госпіталь. Ординарець розумів неспокій командира: Глєбову не хотілося лякати Анютки, тендітної, з великими очима дівчини, недавнього санінструктора їхньої роти, а тепер медсестри в санбаті. Всі знали, що в неї з Глєбовим не якась там гра в залицяння, а справжнісіньке кохання — саме тому ротний домігся її переводу в санбат, де було все-таки затишніше, ніж на передовій.