Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,
Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний.
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець**
Пій сходить з дівою в високий Капітолій.
І де шумить Авфід*** в безудержній сваволі,
І де казковий Давн**** ратайський люд судив,-
Скрізь говоритимуть, що син простих батьків
Я перший положив на італійську міру*****
Еллади давній спів. Так не таїсь від миру
І лавром, що зростив святий Дельфійський гай******,
O Мельпомено, ти чоло моє звінчай.
Переклад Миколи Зерова
Примітки:
[* Вільний переклад; рим в оригіналі, звичайно, нема.]
[** Головний жрець — Понтіфекс Максімум — щороку сходив на Капітолій із старшою весталкою молитись Юпітерові Капітолійському про благоденство Римської держави.]
[*** Авфід або Ауфід — ріка в Апулії, поблизу якої народився Горацііі.]
[**** Давн — міфічний цар Апулії.]
[***** В оригіналі "еолійський твір", тобто поезія, бо мова йде про еолійських поетів Алкея й Сапфо, метри яких Горацій справді перший розробив у римській літературі.]
[****** Переможців на Дельфійських іграх нагороджували лавровим вінком.]
Переклад Андрія Содомори
Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —
Часу біг коловий — в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих, —
Будуть знати, що я — славний з убогого —
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.