Діно БУДЗАТІ
НАПАД НА ВЕЛИКИЙ КОНВОЙ
Заарештований на сільській вулиці й засуджений лише за контрабанду — бо його не впізнали — ватажок злочинної зграї Ґаспаре Планетта відбув три роки у в'язниці.
Він вийшов звідти виснажений хворобою, бородатий, і скидався радше на кволого дідка, ніж на лютого бандита й уславленого стрільця, який ніколи не хибив.
З манаттям у торбі він подався до Монте Фумо, де колись верховодив і де залишались його товариші.
Була червнева неділя, коли він дістався лісистого звору, в глибині якого стояла їхня "хата". Ось знайома стежка, замшілий пень, кам'яна брила, — все це він добре пам'ятав.
Було свято, і всі братани зібралися в хаті. Підійшовши, Планетта почув голоси й сміх. На відміну од минулих літ двері були замкнені.
Він двічі постукав. Усередині запала тиша. Відтак спитали: "Хто там?"
— Іду з міста, — відповів він. — Од Планетти.
Він хотів їх приємно здивувати, та коли ті відімкнули двері й вийшли назустріч, одразу зрозумів, що його не впізнали. Тільки старий маслакуватий пес Тромба кинувся до нього з радісним скавулінням.
Давні товариші Козімо, Марко, Фельпа разом із трьома-чотирма новачками оточили його, чекаючи новин про Планетту. Гість розповів про своє знайомство в тюрмі з провідцем банди, повідомив, що той за місяць вийде на волю, а тим часом послав його сюди дізнатися, як ідуть справи.
Незабаром бандити перестали цікавитися прибульцем і під різними приводами розійшлись хто куди. Залишивсь один Козімо, який теж його не впізнавав.
— А коли він вийде з в'язниці, то що робитиме? — спитав Козімо.
— Як "що робитиме"? — здивувався Планетта. — Хіба він не може повернутися сюди?
— Авжеж, звичайно. Я ж нічого не кажу. Однак увесь час думаю про нього. Тут усе перемінилось. Він, мабуть, знову схоче старшинувати, але не знаю...
— Чого не знаєш?
— Не знаю, чи погодиться Андреа… виникнуть незгоди... Як на мене, хай повертається. Ми завжди ладнали між собою.
Так Ґаспаре Планетта довідався, що новим ватажком став Андреа, один з його колишніх братків, який ще тоді зажив слави найжорстокішого.
У цей час розчахнулися двері й до кімнати в оточенні спільників увійшов Андреа. Планетта пам'ятав його довготелесим парубком. Тепер перед ним стояв здоровань з похмурим обличчям і пишними вусами.
Андреа вже дізнався, звідки прибув гість, але теж не впізнав його.
— Он як! — мовив він про Планетту. — А чому ж він не втече? Хіба це важко? Марко теж потрапив був туди, але просидів якихось шість днів. І Стелла незабаром утік. А він, бач, пошився в дурні!
— На жаль, тепер там не так, як було колись, — з хитрою усмішкою завважив прибулець. — Сила наглядачів, нові штаби, нікого не залишають на самоті. До того ж він захворів.
Так казав Планетта, здаючи собі справу, що він тут тепер п'яте колесо до воза, бо ватажок не може дати себе ув'язнити, а тим паче сидіти три роки в неволі, мов якийсь кишеньковий злодій. Планетта збагнув, що він старий і час його минув.
— Планетта казав, — вів він далі стомленим голосом, — що залишив тут свого коня, білого коня на кличку Полак, у якого начебто ґуля під коліном.
— Була, ти хочеш сказати, була колись ґуля, — грубим тоном мовив Андреа, починаючи розуміти, що перед ним сам Планетта. — Якщо кінь здох, це не наша провина.
— Він сказав також, — незворушно вів далі Планетта, — що залишив тут свій одяг, ліхтар і годинник.
Кажучи це, він ступив кілька кроків у бік вікна, щоб його могли краще розгледіти.
І справді, всі його добре розгледіли, впізнавши в цьому кволому дідку те, що лишилось від їхнього ватажка, повсюдно знаного Ґаспаре Планетта, великого стрільця, який ніколи не хибив.
Однак ніхто не розтулив рота. Козімо теж не здобувся на слово. Всі вдавали, ніби не впізнали його, бо серед них був Андреа, новий поводар, якого боялися. Він теж удав простака.
— Його речей ніхто не торкався, — мовив Андреа. — Вони лежать у цій скрині.
— Він сказав, — рівним тоном провадив своє Планетта, — що залишив тут свою рушницю.
— Його рушниця завжди тут, — запевнив Андреа. — Може прийти й забрати.
— Він казав мені, — не осідався Планетта, — й часто повторював: "Хтозна, як там поводяться з моєю рушницею. Хтозна, чи не знайду я після повернення лише іржаву залізяку". Він просто обожнював свою рушницю .
— Я стріляв з неї кілька разів, — кинув викличним тоном Андреа. — Але не збиравсь її зжерти.
Гаспаре Планетта сів на лаву. Відчув напад пропасниці, річ для нього звичну, й тому намагався триматися спокійно. Однак у голові трохи паморочилось.
— Скажи, — звернувся він до Андреа, — ти міг би її показати?
— Піди! — мовив Андреа, мотнувши головою в бік одного з новачків. — Піди й принеси рушницю.
Принесли рушницю. Гість оглянув її з заклопотаним виглядом і начебто заспокоївся.
— Гаразд, — сказав він по тривалій мовчанці. — Ваш ватажок згадував також, що залишив тут порох і кулі. Точно пам'ятаю його слова: шість мірок пороху й вісімдесят п'ять патронів.
— Піди, — роздратовано мовив Андреа тому, хто ходив по рушницю. — Піди й принеси. Щось іще?
— Ще ось це, — незворушно сказав Планетта, підводячись і знімаючи з паска Андреа великий кинджал у піхвах. — Це його мисливський ніж.
І знову сів.
Запала довга прикра тиша. Відтак здобувся на слово Андреа.
— Ну... на добраніч! — мовив він спроквола, натякаючи Планетті, що тому час іти.
Ґаспаре Планетта прищулився, змірюючи міцну поставу Андреа. Хіба може він, стомлений і хворий, кинути йому виклик? Тоді повільно підвівся, почекав, поки йому принесуть останні речі, поклав їх у торбу й закинув на плече рушницю.
— На добраніч, панове! — сказав він, прямуючи до дверей. Бандити заклякли від подиву. Вони не могли уявити, що грізний ватажок Ґаспаре Планетта може так просто піти, дозволивши познущатися з себе. Тільки Козімо знайшов у собі сили й подав голос.
— Прощавай, Планетта! — гукнув він, відкинувши геть облуду. — Прощавай, і всього найкращого!
Насвистуючи веселу пісеньку, Планетта заглибився в ліс, оповитий вечірніми тінями.
* * *
Тепер він був не верховода банди, а такий собі Ґаспаре Планетта, сорока восьми років, без певного місця мешкання. Одначе якийсь там притулок мав
— складену з жердин і каміння халабуду в лісовій хащі на Монте Фумо, де не раз переховувався від облав.
Планетта дістався до халабуди, розпалив пічку, перелічив гроші, яких мало стати на кілька місяців, і зажив самотою.
Одного вечора, коли сидів коло вогню, враз розчинилися двері й на порозі виріс юнак років сімнадцяти. В руках тримав рушницю.
— Що сталося? — запитав Планетта, навіть не поворухнувшись.
Хлопець мав сміливий вигляд і нагадував його, Планетту, літ тридцять тому.
— Чи не тут оті з Монте Фумо? Три дні їх шукаю.
Хлопця звали П'єтро. Він сказав, що хотів би пристати до вільних людей, бо давно бурлакує й мріє стати розбійником. Але для цього треба щонайменше мати зброю. І ось він нарешті доп'яв рушницю, та ще й таку гарну.
— Ти не помилився, — весело мовив хазяїн хижки. — Я Планетта.
— Планетта, ватажок?
— Атож.
— Хіба ти не у в'язниці?
— Я там був, сказати б, — хитро примружився Планетта. — Але тільки три дні. Довше їм не вдалось мене втримати.
Хлопець із захватом дивився на нього. — Так ти візьмеш мене до себе?
— До себе? — поважно відказав Планетта. — Лягай спи, а завтра побачимо.
Вони почали жити разом. Планетта не розчаровував хлопця, запевняючи, що справді є ватажком, але вважає за краще мешкати окремо від товаришів і зустрічатися з ними тільки в разі потреби.
Запальний юнак чекав від нього подвигів. Однак час минав, а Планетта сидів сидьма, гріючись коло пічки, й лише зрідка вибирався на полювання.
— Батьку, — спитав П'єтро. — Коли ж ти кинеш дармувати?
— Чекай! — відповів Планетта. — Скоро впораємо гарне дільце. Поскликаю товаришів, розважимо душу.
Але дні спливали без сліду.
— Батьку! — сказав хлопець. — Я дізнався, що завтра їхатиме лісом крамар пан Франческо, в якого, подейкують, грошей хоч греблю гати.
— Пан Франческо? — грайливо перепитував Планетта. — Шкода, що саме він, бо я його добряче знаю. Це хитрий лис, кажу тобі. Коли збирається в дорогу, то, боючись грабіжників, не бере з собою нічогісінько, хіба що одяг.
— Батьку! — сказав П'єтро. — Завтра свято в селі, збереться сила народу. Наїдуть возами, дехто повертатиметься вночі. От би щось устругнути!
— Туди, де багато людей, — повчав Планетта, — краще не потикатися. На святах завжди шмигляють жандарми. Саме в такий день мене й застукали.
— Батьку! — благав за кілька днів хлопець. — Скажи правду, з тобою щось коїться? Сидиш сидьма, навіть про полювання забув. Ти, мабуть, недужний, бо з ранку до вечора скнієш коло вогню.
— Можливо, я й справді занедужав, — усміхнувся Планетта, — але не так, як ти гадаєш. Якщо хочеш, щоб я сказав тобі правду, а ти після цього дав мені спокій, то знай: лише йолопи з сил вибиваються, аби здобути кілька мідяків. А я хочу мати з цього неабиякий зиск. Гаразд, поділюся з тобою своїми намірами. Я вирішив пограбувати Великий Конвой.
Він мав на увазі той Великий Конвой, який раз на рік, а точніше, 12 вересня, перевозив до столиці дорогоцінний вантаж — податки південних провінцій. Він рухався головною дорогою під звуки труб, цокіт копит і бряжчання зброї, його залізний віз був повнісінький золотих монет, покладених у численні торбинки. Розбійники мріяли про них удень і вночі, однак за останні сто років нікому не щастило безкарно напасти на Великий Конвой. Тридцятеро загинуло, двадцятеро потрапило до в'язниці. Тепер про напад ніхто й думати не смів. А золотий вантаж рік у рік зростав, і збільшувалась його охорона. Кіннотники спереду й позаду, патрулі обабіч, озброєні возії, конюхи, слуги.
Очолювали кавалькаду гінці з горном і прапором. На певній відстані від них їхали двадцять чотири верхівці з рушницями, пістолями й шаблями. За ними шістнадцятеро коней тягли прикрашений імператорським гербом залізний віз, що його охороняли двадцять чотири вояки. Сто тисяч золотих дукатів і тисяча унцій срібла призначалися для державної скарбниці.
Легендарний Великий Конвой гнав учвал долом та горою. Сто років тому Лука Торо мав сміливість напасти на нього. Зухвальцеві дивом пощастило. Адже це був перший напад, варта розгубилась.