Це сталося майже п'ять місяців тому і, як щиро сказати, цілком випадково, але слава про цей вчинок, який набув ореола героїчного, не зменшилася, і вони Думали ще довго нею жити.
Цього вечора їм нічого не траплялося, тільки перепало по кухлю пива, про що, мабуть, не варто згадувати, оскільки це суперечило правилам.
Десь близько десятої тридцять їм передали сигнал тривоги по радіо, і вони поїхали на вказану адресу, на Капельгатан у центрі міста, де хтось на сходах свого будинку знайшов людину, що не подає ознак життя. Їхати їм довелося всього три хвилини.
І справді, впоперек сходів лежала істота чоловічої статі у вистріпаних чорних штанях, стоптаних черевиках і зношеному сірому драповому пальті. В освітленій сходовій клітці стояла літня жінка в капцях і халаті. Мабуть, це вона й заявила в поліцію. Вона помахала їм крізь шибку, потім прочинила двері, висунула руку і владно показала на нерухому постать.
– Ага, зараз побачимо, – мовив Крістіансон. Квант нахилився й пирхнув.
– Нічого собі не подає ознак життя, – з глибокою відразою мовив він. – Візьми-но його, Калле.
– Постривай, – сказав. Крістіансон.
– Чого?
– Ви знаєте цього чоловіка? – запитав Крістіансон в жінки досить ввічливо.
– Так, здається, знаю.
– Де він мешкає?
Жінка показала на двері в глибині коридора, метрів за три від них.
– Там, – сказала вона. – Він заснув, поки пробував відімкнути двері.
– Так, у нього в руці ключі, – мовив Крістіансон і почухав голову. – Він живе сам?
– А хто ж би захотів жити з таким поганцем? – відповіла жінка.
– Що ти хочеш зробити? – підозріливо запитав Квант.
Крістіансон не відповів. Він нахилився і взяв з руки сонного ключі. Потім підняв п'яного на ноги рухом, що. свідчив про багаторічні вправи, відчинив коліном вхідні двері й повів його коридором. Жінка трохи відступила вбік, а Квант лишився стояти на сходах. Обоє вони невдоволено стежили за тим, що відбувалося.
Крістіансон відімкнув двері, засвітив світло в кімнаті і стягнув з п'яного пальто. Той захитався, впав на ліжко і пробелькотів:
– Дякую, люба панночко.
Тоді повернувся на бік і заснув. Крістіансон поклав ключі на столик біля ліжка, погасив світло, зачинив двері й вернувся до машини.
– На добраніч, пані, – сказав він.
Жінка подивилась на нього, не розтуляючи губ, здвигнула плечима й пішла собі геть.
Крістіансон повівся так не з любові до ближнього, а тому, що був ледачий.
Найкраще знав про це" Квант. Коли вони ще в Мальме працювали звичайними патрульними, він не раз бачив, як Крістіансон переводив п'яного через вулицю або й через міст, щоб той опинився в іншій поліційній дільниці.
Квант сидів за кермом. Він ввімкнув запалення й сердито зауважив:
– Сів завжди каже, що я ледачий. Хай би вона побачила тебе.
Сів була Квантова дружина, а крім того – улюблена і часто єдина тема його розмов.
– Навіщо без потреби маститися в блювотиння, – з філософською міною мовив Крістіансон.
Крістіансон і Квант були схожі один на одного і поставою, і виглядом. Обидва були метр вісімдесят шість заввишки, русяві, широкоплечі й синьоокі. Зате вони дуже відрізнялися темпераментом і мали зовсім інші погляди в багатьох питаннях, як оце тепер.
Квант був непідкупний. Він ніколи не кидав не доведеними до кінця тих справ, які помічав, але, з другого боку, він, як ніхто, вмів помічати якомога менше.
В понурій мовчанці він поволі рушив через колонію будиночків, повз залізничний музей, бактеріологічну лабораторію, інститут для сліпих, а далі, кривуляючи, через весь великий район вищих учбових закладів з їхніми чистенькими корпусами, аж поки нарешті повз будинки залізничного управління виїхав на Томтебудавеген.
Це була майстерно визначена траса, що вела кварталами, де майже напевне нікого не можна було зустріти. За всю дорогу їм не трапилася жодна машина і вони побачили тільки дві живі істоти – кота, а за якийсь час іще одного кота.
Проїхавши до кінця Томтебудавеген, Квант спинив машину за кілька метрів від межі Стокгольма, не вимкнувши мотора, й почав думати, куди податися далі.
"Цікаво, чи в тебе вистачить нахабства вернутися тим самим шляхом", – подумав Крістіансон, але вголос сказав:
– Ти не позичиш мені десятку?
Квант кивнув головою, витяг гаманця зі спідньої кишені і, навіть не глянувши на Крістіансона, дав йому десятку. І водночас швидко зважився, що йому робити… Якщо він перетне межу міста й проїде п'ятсот метрів по Норра Сташунсгатан у північно-східному напрямку, вони пробудуть у Стокгольмі хвилин зо дві, не більше. Тоді можна було б звернути на Евгеніявеген, перетнути територію лікарні, поїхати по Гагапаркен, далі по Північній Бегравнінгсплатсен і врешті добратися до своєї поліційної дільниці. Так їхній патруль скінчився б, і шанси зустріти когось були б зведені до мінімуму.
Машина перетнула межу й завернула ліворуч на Норра Сташунсгатан.
Крістіансон сховав десятку й позіхнув. Тоді примружив очі, вдивляючись у дощ, і сказав:
– Чеше якийсь он дідько.
Крістіансон і Квант походили зі Сконе, і відчуття порядку слів у них було не найкраще.
– З собакою, – додав він. – І нам махає рукою.
– Це не моя дільниця, – відповів Квант.
Чоловік з собакою, сміховинно маленьким песиком, якого він тяг за собою по калюжах, вибіг на бруківку й став перед машиною.
– Хай тобі чорт! – вилаявся Квант і раптово загальмував.
Він спустив бокове скло і крикнув:
– Якого ви біса вискочили на бруківку?!
– Там… там стоїть автобус… – сказав чоловік, хапаючи ротом повітря і показав у глиб вулиці.
– Велике діло, – безцеремонно перебив його Крістіансон. – Як ви можете так мучити собаку? Невинну тварину?
– Там… там сталося нещастя.
– Гаразд, зараз побачимо, – нетерпляче сказав Квант. – Дайте дорогу. – Він рушив з місця. – І не вискакуйте більше так на вулицю! – гукнув він через плече.
Крістіансон вдивлявся в дощ.
– Так, – покірно сказав він. – Автобус з'їхав з бруківки. Той, двоповерховий.
– І в ньому світиться, – сказав Квант. – І передні двері відчинені. Вийди, Калле, глянь, що там таке.
Він спинив машину навскоси перед автобусом. Крістіансон відчинив дверцята, звично поправив пістолет і сказав сам до себе:
– Авжеж, глянемо, що там воно сталося.
Як і Квант, він був у чоботях і шкіряній куртці з блискучими ґудзиками; а на поясі висіли кийок і пістолет.
Квант залишився в машині й дивився, як Крістіансон поволі рушив до відчинених задніх дверей автобуса.
Квант бачив, як він узявся за поруччя й незграбно піднявся на східець, щоб зазирнути всередину. Тоді раптом шарпнувсь, пригнувся вниз і водночас схопився за пістолет.
Квант зреагував швидко. За якихось кілька секунд він ввімкнув червоні фари і оранжевий маяк, що був у кожній патрульній машині.
Крістіансон усе ще стояв, зігнувшись біля автобуса, коди він устиг вискочити з машини, витягти й зняти з запобіжника свого сімдесятип'ятиміліметрового "вальтера" і навіть глянути на годинник. Стрілки показували тринадцять хвилин на дванадцяту.
IV
Першим поліцейським, що прибув на виклик на місце події, був Гунвальд Ларсон.
Він сидів біля свого письмового столу в будинку поліції на Кунгсгольмен, мабуть, уже вдесяте перебігав очима якийсь незграбно складений рапорт, не схоплюючи його змісту, і думав, коли вони врешті підуть додому.
У поняття "вони" входили начальник поліції, його заступник, а також різні керівники відділів і комісари, що з нагоди вдалого закінчення демонстрації вешталися по сходах і коридорах. Як тільки всі ці особи визнають, що пора кінчати робочий день і підуть звідси, він зробить те саме, і якнайшвидше.
Задзвонив телефон. Гунвальд Ларсон скривився і взяв трубку.
– Ларсон слухає.
– Говорить центральна станція поліційної служби. Радіопатруль із Сульни знайшов на Норра Сташунсгатан автобус, повний трупів.
Гунвальд Ларсон глянув на електричний стінний годинник, що показував вісімнадцять хвилин на дванадцяту, і спитав:
– Як радіопатруль із Сульни міг знайти автобус, повний трупів, у Стокгольмі?
Гунвальд Ларсон був старшим слідчим карного розшуку стокгольмської поліції. Він мав важку вдачу, і колеги не дуже його любили.
Зате він був швидкий і спритний, тому й з'явився першим.
Він загальмував машину, звів комір плаща і вийшов під зливу. Він побачив червоний двоповерховий автобус, що стояв упоперек тротуару, передня частина його погнулася й пробила огорожу із сталевого дроту. Побачив він також чорну машину з білим дашком і білим написом "Поліція" на дверцях. На ній світилися габаритні лампочки, а в кружалі світла від рухомих фар стояло двоє поліцейських з пістолетами в руках. Обидва здавалися неприродно блідими, один виблював на свою шкіряну куртку і зніяковіло витирався мокрою хусточкою.
– Що тут сталося? – спитав Гунвальд Ларсон.
– Там… там усередині лежить безліч трупів, – сказав один поліцай.
– Так, – сказав другий. – І безліч гільз.
– І один начебто ще живий.
– І один поліцай.
– Поліцай? – здивувався Гунвальд Ларсон.
– Так. З карного розшуку.
– Ми його впізнали. Він працює у Вестберзі. В комісії розслідування вбивств.
– Але не знаємо, як його звуть. Він у синьому плащі. І мертвий.
Обидва поліцейські говорили невпевнено, тихо, перебивали один одного.
Вони були зовсім не низькі, а все ж поряд з Гунвальдом Ларсоном мали не дуже показний вигляд.
Гунвальд Ларсон мав метр дев'яносто два сантиметри зросту і важив дев'яносто дев'ять кілограмів. Він був широкоплечий, мов професійний боксер, і мав величезні волохаті руки. Його зачесаний угору ясний чуб устиг зовсім змокнути.
Крізь шум дощу долинало завивання багатьох сирен. Здавалося, воно наближається з усіх боків. Гунвальд Ларсон прислухався до нього й спитав:
– Це Сульна?
– Якраз межа, – хитро відповів Квант.
Гунвальд Ларсон байдуже зміряв блакитними очима Крістіансона й Кванта і сягнистим кроком підійшов до автобуса.
– Там усередині… ніби в різниці, – мовив Крістіансон.
Гунвальд Ларсон не торкнувся до автобуса. Він засунув голову крізь відчинені двері і обвів його поглядом.
– Так, – сказав він спокійно, – там справді, як у різниці.
V
Мартін Бек затримався на порозі своєї квартири. Він скинув плаща, струсив з нього воду, потім повісив його в коридорі і аж тоді замкнув вхідні двері.
В коридорі було темно, але він не ввімкнув світла. З-під дверей доччиної кімнати пробивалася смужка світла, і він почув, що там або грає радіо, або крутиться пластинка.