Мабуть, відпочивали десь на Канарських островах чи в Гамбії. Узяли двотижневі туристські путівки, і гайда.
— А потім? [231]
— Потім почали опоряджуватись. Зброєю і всім іншим Звичайно вони добувають її в Іспанії або в Італії.
— Але ж у п'ятницю банк пограбувала жінка,— мовні Кольберг.
— Це маскування,— повчально сказав Бульдозер Уль сон.— Русява перука й накладні груди. Можу закластися що тут без них не обійшлося. Більше ніхто нездатен на таке нахабство. Ставка на несподіваність — спритно! Розу: мієш, яка цікава справа? Аж жижки тремтять. Це все одно, що...
— ...зіграти з гросмейстером партію в шахи листовно,— втомлено докінчив Гунвальд Лареон.— До речі, про гросмейстерів: не забудь, що Мальмстрем і Мурен великі й дужі, мов бики. Вага дев'яносто п'ять кілограмів, черевики сорок шостий розмір, а долоні як лопати. В Мурена об'єм грудей сто вісімнадцять, на п'ятнадцять сантиметрів більше, як було в Аніти Екберг у її найкращу пору. Мені важко уявити його в сукні і з накладними грудьми.
— Між іншим, та жінка, здається, була в штанях? — спитав Кольберг.— І невисока?
— Звичайно, вони послали когось іншого,— впевнено відповів Бульдозер Ульсон.— Це один із їхніх способів.
Він підбіг до столу і схопив якийсь папір.
— Скільки тепер у них грошей? — сказав він сам до себе.— П'ятдесят тисяч загребли в Буросі, сорок тисяч у Гюбенгені, двадцять шість у Мерсті й Оце знов дев'яносто. Отже, всього двісті з гаком. Скоро підуть.
— Куди? — спитав Кольберг.
— По великий шмат. Удар з великої літери. Все попереднє— підготовка, іцоб було чим фінансувати головну операцію. А тепер торохне грім, аж луна піде, довго не доведеться чекати, ось побачите.
Він знов забігав по кімнаті в радісному піднесенні.
— Але де, панове? Де? Зараз, зараз прикинемо. Якби я був Вернером Русом, то який би зробив хід? Звідки напав би на короля? А ви як повели б атаку? І коли?
— Хто, в біса, той Вернер Рус? — спитав Кольберг.
— Буфетник, працює в авіакомпанії,— пояснив Гунвальд Ларсон.
— Насамперед він злочинець! — вигукнув Бульдозер Ульсон.— По-своєму геній. Без нього Мальмстрем і Мурен — просто пішаки. Всю розумову працю виконує він. Без нього багато злодіїв не мали б роботи. А сам він — король злочинного світу! У своїй царині професор...
— Не кричи так,— мовив Гунвальд Ларсон,— ти не в суді на засіданні. [232]
— Ми його схопимо,— сказав Бульдозер Ульсон таким гоном, ніби йому сяйнула геніальна думка.— Негайно ж заарештуємо його.
— А завтра випустимо,-сказав Гунвальд Ларсон.
— Нічого. Це буде несподіванка. Може, вона його спантеличить.
— Ти так гадаєш? Цього року його вже ув'язнювали чотири рази.
— Байдуже,— мовив Бульдозер Ульсон і кинувся до дверей.
Власне, його звали Стеном, але цього ім'я ніхто не пам'ятав, крім хіба дружини,— зате вона, мабуть, забула, який він на вигляд.
— Видно, я багато чого не розумію,— поскаржився Кольберг.
— Щодо Руса, то Бульдозер, можливо, й правду каже,— мовив Гунвальд Ларсон.— Спритний чорт, і завжди —має алібі. Фантастичне алібі. Коли щось стається, він у Сінгапурі, або в Сан-Франціско, або в Токіо.
— Але звідки Бульдозер знає, що й за цим пограбуванням стоять Мальмстрем і Мурен?
— Мабуть, якесь шосте чуття.— Гунвальд Ларсон здвигнув плечима й додав: — Ти мені скажи інше. Мальмстрем і Мурен — явні гангстери. їх затримували безліч разів, хоч вони завжди викручувались. Та нарешті таки опинилися в Кумлі. І що ж? їх відпускають на неділю додому.
— Не можна ж вічно тримати людей замкненими наодинці з телевізором.
— Правда, що не можна,— погодився Гунвальд Ларсон. Вони помовчали.
Обидва думали про те саме.'Держава вгатила мільйони грошей у в'язницю Кумла, її устатковано всім можливим і неможливим, щоб навіть фізично ізолювати правопорушників від суспільства. Чужоземні знавці таких закладів казали, що, мабуть, жодна в'язниця в світі так не вбиває в людині всього людського, так не нівелює її особистості, як камери Кумли. Те, що в матрацах не було блощиць, а в їжі черв'яків, не могло замінити цілковиту відсутність людських контактів.
— До речі, те вбивство на Горнсгатан...— почав Кольберг.
— То не вбивство, а швидше нещасний випадок. Вона вистрілила несамохіть. Може, навіть не знала, чи пістолет заряджений.
— Ти певен, що то була дівчина? [233]
— Так.
— Аякже тоді з тими балачками про Мальмстрема й Мурена?
— Як — узяли та й послали дівку.
— А відбитки пальців є? Вона ж, здається мені, була без рукавичок.
— Є. На ручці дверей. Але хтось із банкових працівників узявся за ту ручку раніше, ніж ми їх. зняли. І все стер.
— Балістичну експертизу вже зроблено?
— Авжеж. Експерти мали і кулю, й гільзу. Вони вважають, що стріляла вона сорок п'ятим калібром. Найімовірніше, "ламою".
— Нічогенький калібр, а надто для дівчини.
— Так. Бульдозер каже, що це також свідчить про ту зграю — Мальмстрема, Мурена й Руса. Вони полюбляють користуватися великим калібром, щоб нагнати страху. Але...
— Але що?
— Мальмстрем і Мурен не стріляють у людей. Принаймні досі ніколи не стріляли. Доля хтось їм заважає, вистрілять у стелю, і все стає на місце.
— То який сенс арештовувати того Руса?
— Хтозна, може, Бульдозер міркує так: коли Рус, як завжди, має бездоганне алібі, коли, наприклад, у п'ятницю він був у Йокогамі, то ми гарантовані, що це він запланував пограбування. І навпаки, коли він був у Стокгольмі, то є підстави сумніватись у його причетності до цього злочину.
— А як поводяться сам Рус? Не зчиняє бучі?
— Ніколи. Він не заперечує, що Мальмстрем' і Мурен його давні приятелі, і шкодує, що вони ступили на криву стежку. Ортаниього разу навіть спитав, чи не міг би він якось допомогти своїм друзякам. —Випадково лри цьому був Мальм і мало не лопнув з люті.
— А Ульсон?
— Бульдозер тільки зареготав. Мовляв, спритний хід.
— На що ж він розраховує?
— Хіба ти не чув — чекає другого ходу. Вважає, що Рус планує для Мальмстрема й Мурена великий напад, видно, вони хочуть загребти стільки грошей, щоб потім виїхати за кордон і довіку жити на ренту.
— І неодмінно пограбують банк?
— На інші пограбування, крім банкових, Бульдозерові начхати,— сказав Гунвальд Ларсон.— Мабуть, має такий наказ. [234]
— А свідок що?
— Ейнарів?
— Так.
— Нині вранці був тут, переглядав фотографії. Нікого не впізнав.
— А щодо машини він певен?
— Стоїть, як скеля, на своєму.— Гунвальд Ларсон помовчав, ламаючи по черзі пальці до тріску в суглобах, тоді додав: — 3 тією машиною щось не те.
XI
День заповідався теплий, і Мартін Бек витяг з шафи свій найлетщий блакитний костюм. Він купив його місяць тому й одягав тільки один раз. Убираючи штани, він помітив на правій холоші велику шоколадну пляму, яка нагадала йому про те, що він тоді в товаристві двох Кольбергових дітей добре налягав на тістечка.
Мартін Бек скинув штани, "ішов з ними до кухні, намочив у теплій воді край рушника й потер ним пляму, від чого вона ще більше розпливлася. Проте він терпляче тер її далі й думав, чого ж варте було їхнє подружжя з Інгою, коли йому тільки ось у таких випадках бракувало її. Кінець кінцем холоша стала вся мокра, зате пляма начебто майже зникла. Вій вирівняв кант великим, та вказівним пальцями й повісив штани на спинку стільця, щоб їх висушило сонце, яке струменіло крізь відчинене вікно.-
Була ще тільки восьма, але він уже не спав кілька годин. Увечері він несподівано для себе заснув зарані й проспав спокійно, без жодних снів. Його перший робочий день після довгої перерви, властиво, не був дуже важкий, а однаково він утомився.
Мартін Бек відчинив холодильник, глянув на пакет молока, пачку масла та самітну банку пива й подумав, що ввечері дорогою додому треба буде чогось купити. Пива та йогурту. А може, перестати пити вранці йогурт? Надто він несмачний. Але тоді треба чимось замінити його на сніданок, адже лікар сказав, що йому необхідно набрати хоч ті кілограми, які він утратив, уже вийшовши "з лікарні, а якби й кілька поверх них, то було б ще краще.
Задзвонив телефон.
Мартін Бек зачинив холодильник, підійшов до апарата й підняв трубку. Дзвонила Біргіт, медсестра з будинку для старих. [235]
— Пані Бей погіршало,— сказала вона.— Вранці температура більше як тридцять дев'ять. Я вирішила, що вам треба про це знати.
— Звичайно. А вона тепер не спить?
— П'ять хвилин тому не спала. Але дуже квола.
— Я негайно їду,— сказав Мартін Бек..
— Нам довелось перевести її в таку палату, де зручніше за нею наглядати,— пояснила сестра.— Але ви спершу зайдіть у канцелярію.
Матері Мартіна Бека було вісімдесят два роки, і вже третій рік вона перебувала в клінічному відділі будинку для старих. Хвороба наступала поволі, спершу були тільки легенькі напади запаморочення, що дедалі частішали й важчали. Скінчилося це частковим паралічем, їй відібрало ноги, останній рік вона вже пересувалась лише в інва-лідському кріслі, а від кінця квітня зовсім не вставала з ліжка.
Поки Мартін Бек сам одужував, він часто навідувався до матері, хоч йому боляче було дивитись, як вона поволі згасає, як роки й хвороба затуманюють їй розум. Останні кілька разів вона вважала його за свого чоловіка, Мартіно-вого батька, який помер двадцять два— роки тому.
Важко було дивитися й на те, яка вона самітна в своїй палаті, цілком відрізана від зовнішнього світу. До того, як почалися напади запаморочення, вона часто їздила у місто, ходила по крамницях і відвідувала тих небагатьох своїх приятелів, які ще були живі. їздила також до Інги й Рольфа в Багармосен або до онуки Інгрід, яка жила окремо в Стокеунді. Звичайно, в будинку для старих ще й до хвороби їй часом бувало сумно, гнітила самота, але поки вона мала можливість вибиратися звідти й не бачити навколо себе лише хворих і старих, вона трималась бадьоро. Читала весь час газети, дивилась телевізор, слухала радіо й іноді ходила на концерти чи в кіно. її цікавило все, що відбувалося на світі.
Вимушена ізоляція дуже швидко відбилась на психіці.
Мартін Бек був свідком її отупіння, збайдужіння до життя поза стінами своєї палати і, врешті, цілковитої втрати зв'язку з реальним і теперішнім.
Наче спрацював якийсь захисний механізм: не знаходячи нічого радісного в теперішньому, її свідомість цілком переключилася на минуле.
Ще коли мати сиділа в кріслі й раділа з приходу сина, його поймав жах на думку, як протікають її дні.
О сьомій ранку її вмивали, одягали, садовили в крісло й давали сніданок.