Він смикнув за сумку так, що ця стара ба... дама мало не гримнула додолу.
— Ви все переплутали,— мовив Маурітсон.— Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.
— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.
Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:
— Прошу за мною.
Тоді помовчав і додав:
— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.
Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.
— Це явна помилка,— сказав він.— Але й не диво, коли [262] подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.
— Що таке? — спитала жінка.— Куди треба йти?
— У дільницю,— пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?
— Поліційну.
Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.
— Може, я помилилась,— засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номерй~машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.
— Нічого страшного,— лагідно втішив її Маурітсон.— Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.
Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.
Почалася забарна процедура.
Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.
— Ні, я таки помилилася,— знервовано заявила свідок.— І мені треба вже бути на роботі.
— Ми повинні все з'ясувати,— сказав практичніший по-ліцай.— Обшукай його кишені, Кеннете.
Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:
— Ваше прізвище, шановний?
— Арне Ленарт Гольм,— сказав Маурітсон.-Або просто Ленарт Гольм.
— Адреса?
— Вікергатан, шість.
— Так, ім'я й прізвище сходиться,-сказав другий поліцай.— Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.
Перший поліцай звернувся до старої жінки:
— У вас чогось не стало?
— Ні.
— Зате в мене скоро не стане терпцю,-сердито сказала інспекторка.— Як ваше прізвище?
— Це до справи не стосується,— присадив її поліцай,
— Та ви не хвилюйтеся так,— заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.
— У вас щось украдено?
— Ні, ви вже раз питали.
— Що у вас було цінне в сумці? [263]
— Шість крон і тридцять п'ять єре в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.
— Усе це є?
— Є.
Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:
— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.
Маурітсон поховав по кишенях свої речі.
— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї вигля дав огірок і шість стеблин ревеня.
— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай
— Продукти.
— Так? Ану перевір, Кевнете.
Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.
Маурітсон спокійно стежив за ним.
— Так,— врешті сказав другий поліцай.-Тут справд самі продукти, як і сказав Гольм,— булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.
— Що ж,— підсумував його колега,— тоді питання ви черпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу.— Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в на< робота. Нам прикро, що на вас упала Підозра. Сподіває мось, ви не маєте до нас претензій?
— Певне, що не маю,— сказав Маурітсон.— Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.
— До побачення, пане Гольм.
— До побачення, бувайте здорові.
Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.
— Ну й спекота,— сказав він і шпурнув кашкета на лавку.— Сядь, Джеку.
Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. То-ді відірвав її від рота і знов гримнув:
— Сядь, Джеку!
Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхуватр торбу.
Маурітсон уже йшов до дверей.
— До побачення, пане Гольм,— сказав і собі Кеннет
— До побачення, бувайте здорові,— відповів Ма урітсон.
Пес уже засунув усю голову в торбу. [264]
Маурітсон відчинив двері лівгію рукою, а правою сягнув по торбу.
Пес загарчав.
— Хвилинку! — скомандував поліцай у комбінезоні. Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.
— Стійте! — наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.
— Вибачте, що таке? — запитав Маурітсон.
— Цей пес намуштрований на наркотики,— сказав поліцай і поклав руку на кобуру.
XVII
Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.
Він дивився на розрізаний сир, випатрану булку, кон-вертики з гашишем, капсули з амфетаміном і одного зі своїх помічників, який саме шматував ревінь.
Перед ним сидів Маурітсон, зовні спокійний, але насправді дуже стурбований. Як це могло статись? Так по-дурному вклепатися! Ніхто б навіть не повірив. Не допомогло й подвійне страхування. І якби тільки раз, ще мож— ка було б зрозуміти. Але ж два місяці тому в нього вже були неприємності. Два рази поспіль! І справді вийде, . Що він угадав тридцять номерів у спортивному тоталізаторі.
Він сказав уже все, що кажуть у таких випадках. Мовляв, ця злощасна торба не його. її доручив йому на вокзалі якийсь незнайомець, і він мав передати торбу іншому незнайомцеві на Маріїнській площі. Звичайно, він здогадувався, що тут щось негаразд, але не міг устояти перед спокусою заробити сто крон, які обіцяв йому той незнайомий.
Якобсон вислухав його, не перебиваючи й не даючи ніяких коментарів. Але видно було, що він не повірив жодному його слову. Нарешті він сказав:
— Що ж, Гольме, як ,я вже пояснив, тебе затримають. Ордер на ув'язнення буде підписаний завтра вранці. Можеш дзвонити по телефону з умовою, що це не заважатиме слідству й не заплутуватиме його. [265]
— Невже це такий тяжкий злочин? — Покірно спитая Маурітсон.
— Як на чий тюгляд. Побачимо, що ми знайдемо па час обшуку твоєї квартири.
Маурітсон добре знав, що вони можуть знайти в йоЯ однокімнатній квартирі на Вікергатан: трохи поганенькиі меблів і старого одягу. Тут йому не було чого боятися. Неї минуче запитання, від чого решта ключів у кишені, такоя не вельми хвилювало його, бо він не мав наміру на нього відповідати. Отже, можливо, що його квартиру на Армфельтсгатан не споганять ні двоногі, ні чотириногі ви нюхувачі.
— Невже доведеться платити штраф? — спитав він-ще покірніше.
— Е, ні, голубе, тут пахне в'язницею,— сказав Якобсон.— Ти вскочив у добру халепу. До речі, хочеш кави?
— Ні, дякую, я волів би чай, якщо вам не важко.
Маурітсон гарячково міркував.
Справді, він ускочив у халепу, й набагато гіршу, ніж думає Якобсон. Адже в нього взяли відбитки пальців, а це означає, що електронна машина миттю видасть картку на якій буде написно не Арне Ленарт Гольм, а щось зовсім інше. І почнеться тяганина.
Вони випили чаю і кави, з'їли півбатона, а тим часом помічник, мов досвідчений хірург, розтинав скальпелем огірок.
— Тут теж нічого нема,— сказав він.
Якобсон неквапом кивнув головою і, жуючи булку сказав:
— Зрозуміло.— Тоді глянув на Маурітсона й додав: — З тебе вистачить і того, що ми знайшли.
У голові в Маурітсона визрівала одна думка. Звичайно його повалено додолу, але це ще не нокаут. Треба звестися на ноги до того, як скінчать рахувати й скажуть "аут", це станеться тієї миті, коли на стіл Якобсонові покладуть довідку з картотеки. Тоді вже хоч з якого козиря ходи, нічого не вдієш.
Він поставив паперовий келишок, випростався і сказав — зовсім іншим голосом:
— Гаразд, я викладаю на стіл карти. Не буду більше викручуватись.
— Що ж, красно дякую,— незворушно мовив Якобсон
— Моє прізвище не Гольм.
— Он як?
— У документах написано так, але це не справжнє моє прізвище. [266]
— То як же тебе звати?
— Філіпп Труфаст Маурітсон.
— Ти що ж, соромишся свого прізвища?
— Щиро казати, я вже двічі попадався. А коли тебе посадять, то потім за тобою тягнеться хвіст. Сам знаєш, як то буває.
— Авжеж.
— Люди пронюхають, що ти сидів, і не зоглядишся, як уже лізуть з перевіркою лягаві... вибач, поліція...
— Нічого, я не з образливих,— сказав Якобсон.
Він більше нічого не додав, і Маурітсон знервовано глянув на годинника, що висів на стіні.
— А сидів я за дурницю,— повів далі він.— Трохи гендлював краденим і незаконно добував зброю, одне слово, дрібниці. Правда, була ще одна крадіжка з виломом, але відтоді минуло десять років.
— І весь цей час ти був святий та божий? — спитав Якобсон.— Виправився чи навчився спритніше орудувати?
На це Маурітсон відповів кривою посмішкою, проте Якобсон не підхопив її, а натомість спитав:
— Куди це ти гнеш?
— Не хочу знов сісти.
— Вважай, що ти вже сів. І нема в цьому нічого страшного. Хіба ти один? Кожного дня хтось сідає. Не зашкодить відпочити кілька місяців.
Проте Маурітсон був переконаний, що кількамісячним відпочинком справа не обмежиться. Глянувши на порізану городину, він прикинув, що коли його заарештують, поліція може копнути глибше, а тоді виявляться не дуже приємні для нього речі. З другого боку, він наскладав у закордонних банках уже чималий капіталець. Отже, будь-що треба вийти звідси. Тоді відразу виїхати з міста, і взагалі зі Швеції. Потім усе владнається, він давно плекав думку кинути своє ремесло. Досить із нього порнографії і продажу наркотиків. Та й не велика радість бути на побігеньках у таких, як Мальмстрем і Мурен, хоч вони й добре за це платили. Краще замість цього взятися до молочних продуктів, можна добре заробити на контрабанді масла з Данії до Італії. Майже легальна торгівля, і ніякого ризику, хіба що мафія тебе вколошкає. Зрештою, можна й ще щось придумати.
Та хоч би там що, а зволікати ніяк не можна. І він спитав;
— Хто відає банковими грабунками?
— Бульдо...— Якобсон затнувся.
— Бульдозер Ульсон,— жваво підхопив Маурітсон. [267]
— Прокурор Ульсон,— поправився Якобсон.— Хочеш когось продати?
— Я міг би дати йому певну інформацію.
— А ти дай її мені.
— Ідеться про секретні відомості,— мовив Маурітсон.— Вам напевне не важко зв'язатися з ним по телефону.
Якобсон подумав.