Звичайно, деякі країни давали з більшою охотою, інші утримувалися.
Ось які суми, за офіціальними відомостями, мав Гарматний клуб після закінчення підписки.
Росія послала на цю справу величезну суму в 368 733 карбованці. У цьому, звичайно, не було нічого дивного, бо відомо, як цікавляться росіяни наукою і як вони сприяли прогресові астрономічних досліджень, завдяки своїм численним обсерваторіям, що з них головна коштувала два мільйони карбованців.
Франція спочатку глузувала з американців. Місяць подав привід до різних недосить дотепних каламбурів і водевілів, де був і поганий смак і неуцтво. Але, пожартувавши й посміявшись, французи, проте, сплатили 1 258 930 франків.
Австрія показала себе дуже щедрою, дарма що зазнавала фінансових ускладнень. Австрійці дали разом 2 156 000 флоринів.
Пожертви Швеції і Норвегії становили разом 53 000 рікдалерів.
Прусія, надіславши 250 000 талерів, виявила свою зацікавленість у цій справі. Численні німецькі обсерваторії охоче дали значні суми і дуже щиро підбадьорювали Гарматний клуб.
Туреччина була дуже щедра, хоч і не без натиску в цій справі султанського уряду на своїх підданців. Вона дала 1 372 640 піастрів.
Бельгія, дарма що розміри її невеликі, дала 513 000 франків або приблизно 12 сантимів на кожного громадянина.
Голландія з своїми колоніями показала зацікавленість справою, давши 110 000 флоринів і вимагаючи лише 5 % скидки, бо внесок був зроблений готівкою.
Данія дала 9 000 дукатів, що довело любов данців до всяких наукових справ.
Хоч і бувши в великій скруті, Італія знайшла 200 000 лір у дірявих кишенях своїх дітей. Коли б вона мала ще і Венецію, то й більше знайшла б, але Венеція на той час належала Австрії.
Іспанія не змогла зібрати більш як 110 реалів. Вона посилалася на те, що їй треба закінчити будування залізниці. Крім того деякі іспанці, і не з найменш освічених, не могли собі уявити діяння снаряда на Місяць. Вони побоювалися, що снаряд порушить рух Місяця, і супутник Землі ще, чого доброго, впаде на Землю. Тому вони вважали за краще не давати коштів на цю справу.
Португалія виказала свою прихильність до науки, давши 30 000 крузадо.
Скромна пожертва Швейцарії становила тільки 257 франків, бо швейцарці мали сумнів в успіху цієї справи і не бажали витрачати свої гроші на таку непевну річ. Проте може вони й мали рацію.
Мексіка дала занадто скромну суму в 86 піастров, бо імперії в занепаді мають завжди "фінансові ускладнення".
У Південній Америці — Перу, Чілі, Бразілія, республіка Ла-Плата й Колумбія дали разом 300 000 доларів.
Залишалася тільки Англія. Але відомо, з якою зневагою й недоброзичливістю поставилися англійці до пропозиції Барбікена. Вони дали зрозуміти, що проект Гарматного клубу суперечить їх "принципові невтручання" і, крім цього, не дали нічого.
Так утворився капітал:
З підписки Сполучених Штатів 4 000 000 доларів
З іноземної підписки 1 446675 Разом…. 5 446 675 доларів
Така значна сума не повинна нікого дивувати. Витрати на виливання, свердління, бетонування, найми робітників, їх переселення до майже безлюдної країни, будування ливарних печей, устаткування майстерень, порох, чавун тощо — все це коштувало, за розрахунком, ніяк не менше. Деякі постріли під час війни північних штатів з південними коштували тисячу доларів; природно, що постріл Барбікена міг обійтися в 5 000 разів більше.
20 жовтня був підписаний договір з заводом Голдспрінга коло Нью-Йорка, який за часів війни постачав найкращі чавунні гармати. На підставі договору завод Голдспрінга зобов'язувався перевезти в Темпа-Таун, у Південній Флоріді, всі матеріали, необхідні для виливання колумбіади. Всю роботу треба було закінчити не пізніш 15 жовтня наступного року; інакше довелось би сплачувати неустойку 100 доларів щодня доти, коли Місяць знов перебуватиме в таких самих сприятливих умовах, тобто протягом 18 років і 11 днів. Компанія Голдспрінга мусила найняти робітників, сплачувати їм платню і покласти на себе всі турботи. Цей договір був підписаний Барбікеном, президентом Гарматного клубу, і Мерчісоном, директором заводу Голдспрінга, які засвідчили два примірники й обмінялися ними.
Розділ XII
СТОНЗ-ГІЛЛ
Після того, як вибір Гарматного клубу припав на Флоріду, кожен в Америці, хто тільки вмів читати, вважав за свій обов'язок вивчити географію цієї країни. Ніколи ще книгарні не продавали такої кількості книг про Флоріду. Виникла потреба друкувати нові видання. Це був фурор.
Барбікен не мав часу читати. Він бажав побачити на власні очі й відзначити місце встановлення колумбіади. Не гаючи часу, він віддав у розпорядження Кембріджської обсерваторії фонди, потрібні для побудування телескопа, і умовився з фірмою Бредвілл і К° в Олбені про спорудження алюмінійового снаряда. Потім він залишив Балтімору в супроводі Дж. Т. Мастона, майора Ельфістона і директора заводу Голдспрінга.
Другого дня четверо подорожніх спинилися в Новому Орлеані. Там вони зразу сіли на "Тампіко", судно американського союзного флоту, яке уряд віддав у їх розпорядження, і скоро береги Луїзіани зникли з їх очей.
Переїзд тривав недовго. Через два дні після свого відходу "Тампіко", пройшовши 880 кілометрів, познайомився з флорідським берегом. Наближаючись до нього, Барбікен побачив перед собою низьку, положисту землю, досить неродючу на вигляд. Пройшовши вздовж цілої низки бухт, багатих на устриць і омарів, "Тампіко" спинився у бухті Еспіріті-Санто.
Барбікен відчув, як його серце почало шалено битися, коли він ступив на грунт Флоріди. Він, здавалося, немов намацував його ногами, як це робить архітектор якогось будинку, випробовуючи його міцність. Дж. Т. Мастон пошкрябав землю кінцем свого гачка.
— Панове! — сказав тоді Барбікен. — Ми не можемо гаяти часу і завтра посідаємо на коні, щоб ознайомитися з країною.
Коли Барбікен зійшов на берег, три тисячі жителів Темпа-Тауна поспішили йому назустріч, — заслужена честь для президента Гарматного клубу, що вшанував їх своїм вибором. Вони вітали його бурхливими оплесками. Але Барбікен, уникаючи овацій, дістався до кімнати в готелі "Франклін" і не бажав приймати нікого.
Другого дня, 23 жовтня, маленькі коники іспанської породи, дужі й гарячі, вже били копитами під його вікнами. Але замість чотирьох їх там було п'ятдесят; на всіх кониках сиділи вершники. Барбікен вийшов у супроводі своїх трьох товаришів і висловив здивовання, опинившись серед такої кавалькади[42]. Він примітив також, що кожен вершник має карабін на ремені і два пістолі в кобурах. Причину цього озброєння йому відразу з'ясував один молодий флорідянин.
— Пане, там семіноли.
— Які ще семіноли?
— Індійці, які кочують у преріях. І ми вирішили, що буде безпечніше, якщо ми вас ескортуватимемо.
— Пфе! — вимовив Дж. Т. Мастон, сідаючи на коня.
— Зрештою, — додав флорідянин, — так буде надійніше.
— Панове! — відповів Барбікен. — Дякую вам за вашу уважність, а тепер у путь!
Маленький загін заворушився і раптом зник у хмарі пороху. Була п'ята година ранку. Сонце вже сяяло, і термометр показував 84° [43]. Але прохолодний морський вітер зменшував цю палючу спеку.
Барбікен, залишивши Темпа-Таун, попрямував на південь уздовж берега, щоб дістатися до річки Альфії. Ця маленька річка впадає в затоку Гіллізборо, за 24 кілометри від Темпа-Тауна. Барбікен та його супутники поїхали правим берегом її на схід. Незабаром хвилі затоки зникли з очей за горбом, і перед ними розгорнулася флорідська рівнина.
Флоріда ділиться на дві частини: одна на півночі, більш заселена й оброблена, із столицею Таллахассі та містом Пенсаколою, одним з головних морських арсеналів Сполучених Штатів. Друга частина, затиснута між Атлантичним океаном і Мексиканською затокою, утворює півострів, що його обтікає теплий Гольфстрім і безнастанно об'їжджають численні судна з Багамської протоки. Територія цього штату становить 15 365 440 гектарів. Якийсь один з них, розташований в межах 28 паралелі, мав бути обраний для колумбіади Гарматного клубу. Через це Барбікен, їдучи верхи, уважно розглядав рельєф місцевості.
Узбережжя Флоріди має непривабливий вигляд. Але далі від берегів моря місцевість змінюється. Ціла сіть річок, струмків, потоків і ставків зрошує рівнину, вкриту розкішною рослинністю. Рівнина починає помітно підвищуватись, і з'являються оброблені поля, де зростають усі рослини півночі й півдня, де тропічне сонце і вода, яка зберігається в глинистому грунті, дають змогу вирощувати ананаси, ямс, тютюн, рис, бавовну, цукрову тростину, що дають багатющі врожаї.
Барбікен, здавалося, був дуже задоволений з поступового підвищення місцевості і, коли Дж. Т. Мастон запитав його про це, він відповів:
— Мій достойний друже, ми дуже зацікавлені в тому, щоб наша колумбіада була вилита в підвищеній місцевості.
— Щоб бути ближче до Місяця? — скрикнув секретар Гарматного клубу.
— О, ні! — відповів Барбікен, усміхаючись. — На кілька метрів більше або менше не має значення. Але на підвищеному грунті легше буде провадити наші роботи. Нам не доведеться боротися з водою і прокладати довгі й дорогі відводні труби. Треба буде викопати колодязь на 300 метрів глибини.
— Так, ви маєте рацію, — сказав тоді інженер Мерчісон. — Слід по змозі уникати води під час свердління. А якщо ми навіть натрапимо на якісь струмки, це ще нічого не значить, ми їх вичерпаємо за допомогою наших машин або змінимо їх русла. Тут ідеться не про артезіанський колодязь[44], вузький і темний, де свердляр працює своїм знаряддям навмання. Ні. Ми працюватимемо просто під небом, вдень, із заступом або мотикою в руці, і навіть за допомогою пороху, коли доведеться висаджувати в повітря тверде каміння.
— Проте, — перебив Барбікен, — якщо через підвищення грунту або його природу ми зможемо уникнути боротьби з підземною водою, наша робота піде швидше й досконаліше. Отже, будемо шукати місце для нашої роботи на кілька сот метрів вище рівня моря.
— Цілком вірно, пане Барбікен, і, якщо я не помиляюся, ми знайдемо незабаром зручне місце.
— Ах! Я б уже хотів бути при першому ударі заступом у грунт! — сказав президент.
— А я — при останньому! — вигукнув Дж. Т. Мастон.
— Ми наблизилися до цього, панове, — відповів інженер. — І, вірте мені, компанії Голдспрінга не доведеться сплачувати вам неустойку через запізнення.
— Ще б пак! Ви маєте рацію! — зауважив Дж.