Ліпше податися у світи з гатіфнатами, покинути всіх і стати самотнім, як вітер пустелі або морський орел…
– Я піду з тобою! – не вагаючись ні хвилини, вирішила Мюмля і покинула помпувати воду.
– Але ж ти не Фредріксон, – сказав я таким тоном, що будь-хто збагнув би його значення, тільки не Мюмля.
– Звичайно! – зраділа Доня. – Мамо! Де ти? Ну куди вона знову поділася!
– Я тут, – озвалася Мюмля-мама, визираючи з-під листочка. – Скількох ти вже помила?
– Половину, – повідомила Доня. – Решта залишаться немитими, бо ось цей мумі-троль попросив мене супроводжувати його у мандрівці навколо світу – будемо самотні, як вітер в пустелі або синиця у небі…
– Ні, ні і ще раз ні! – запротестував я стривожено, і мою тривогу можна зрозуміти. – Я зовсім не це мав на увазі!
– Ага, не як синиця, а як орел… – поправила себе Доня Мюмлі.
– О, невже! – скрикнула здивовано Мюмля-мама. – То ти не обідатимеш з нами?
– Ах, мамо, коли побачиш мене наступного разу, я буду найбільшою мюмлею світу! Вирушаємо вже?
– Знаєш, обдумавши ситуацію ще раз, я вирішив справу на користь колонії, – мовив я ледь чутно.
– Гаразд, – жваво згодилася з моїм рішенням Мюля. Станемо колоністами! Поглянь, мамо, на справжнього колоніста! Я негайно покидаю домівку!
Любий читачу, задля твого ж власного блага, закликаю тебе не втрачати обачності, маючи справу з мюмлями! їх цікавить геть усе, але вони цілком не здатні зрозуміти, що самі нікого не цікавлять!
Отож, я проти власної волі змушений був заснувати колонію з Донею Мюмлі, Вертем та Потішником. Ми зібралися у покинутій Фредріксоном навігаційній рубці.
– Я запитала в мами, – почала Доня Мюмлі, – що таке колонія, і вона пояснила мені, що це, на її думку, поселення, у якому всі живуть гуртом, бо страшенно не люблять самотності. А потім усі починають жахливо гризтися між собою, бо так набагато веселіше, ніж коли довкруги пустка, навіть посваритися нема з ким! Мама мене зразу попередила!
Її слова ми зустріли ворожим мовчанням.
– Сваритися треба вже? – налякано запитав Верть. – Я страшенно не люблю сварок! Перепрошую, але це так сумно!
– Усе не так! – вигукнув Потішник. – Колонія – це місце, де живуть у мирі та злагоді, по можливості якнайдалі один від одного. Інколи трапляється щось надзвичайне, але потім знову настає мир та спокій… Чому б не поселитися, скажімо, на яблуні… Пісеньки, сонце, спання донесхочу – самі розумієте… Ніхто не плутається під ногами і не дзижчить над вухом, що, мовляв, існують важливі речі, які слід зробити негайно, не відкладаючи… Можна покинути їх на самоплив, самі зробляться!
– А вони зуміють самі зробитися? – недовірливо запитав Верть.
– Аякже, – мрійно мовив Потішник. – Головне їм не заважати… Достигають помаранчі, розцвітають квіти, час від часу народжується новий потішник, щоб ласувати ними та насолоджуватися пахощами квіту. А все навколо скупане у сонячних променях!
– Ні! Яка ж це колонія! – урвав я Потішника. – Я вважаю, що колонія – вільне товариство, не пов'язане жодними зобов'язаннями! Товариство, готове на всілякі романтичні, ба навіть небезпечні вчинки, на які ніхто більше не наважиться…
– Які саме? – жваво зацікавилася Доня Мюмлі.
– Побачимо, – відповів я загадково. – Наступної п'ятниці опівночі! Ви будете вражені!
Верть закричав "ура!", а Доня Мюмлі заплескала лапками.
Та весь жах полягав у тому, що я й уявлення не мав, чим вразити друзів опівночі наступної п'ятниці.
Ми одразу погодилися, що в нашій колонії буде панувати абсолютна незалежність.
Потішник оселився на яблуні поблизу хатинки Мюмлі. Доня Мюмлі, аби цілковито зберегти свою суверенність, постановила собі кожної ночі спати на новому місці, а Верть вирішив не розлучатися з бляшанкою з-під кави.
Я ж, охоплений ностальгією, обрав собі за житло навігаційну рубку. Поставив її на відлюдній скелі, де вона, скоріш за все, нагадувала уламок корабля, винесений на суходіл після бурі. Добре пригадую, як я стояв і з сумом дивився на стару Фредріксонову скриньку з інструментами, якою погордували гемулі-гвардійці Володаря, бо вона, мовляв, не пасувала придворному винахідникові.
Я думав: "Настав найвищий час вигадати щось надзвичайне, таке, що не поступатиметься винаходам Фредріксона. Бо як інакше домогтися визнання мешканців колонії? Вони з нетерпінням чекають сповнення обіцянки, та й п'ятниця вже не за горами, а я стільки наплів про свої виняткові таланти…"
На якусь мить мені стало зовсім зле, я дивився на хвилі, що котилися повз мене, й уявляв, як Фредріксон будує, будує, безперестанку щось винаходить і цілком забуває мене. Я вже навіть готовий був пожалкувати, що не народився гатіфнатом під мандрівними непостійними гатіфнатськими зірками. Мандрував би собі до недосяжного небокраю, нічим не турбуючись, ніхто нічого іншого від мене би й не сподівався.
Пригнічений стан не покидав мене до вечора. А надвечір я засумував за товариством, тож почвалав углиб острова, де піддані Володаря невтомно мурували нікому не потрібні кам'яні огорожі, час від часу влаштовуючи собі перепочинок, щоб попоїсти припасених у прогулянкових кошиках харчів. Вони повсюдно розкладали невеличкі вогнища, інколи запускали у небо саморобні ракети і, як завжди, славословили свого Володаря. Минаючи бляшанку Вертя, я чув, як він бубонить сам до себе нескінченний монолог. Наскільки мені вдалося розібрати окремі слова, йшлося про якогось ґудзика круглої форми, а може, й овальної, залежно з якого кута зору на нього дивитися. Потішник спав на своєму дереві, а Доня Мюмлі десь, напевно, гасала островом, доводячи мамі свою повну самостійність.
Глибоко переконаний у Марноті всього Сущого, я дійшов до Парку Несподіванок, оповитого в цей час цілковитою тишею. Водоспади вимкнули, ліхтарі погасили, карусель дрімала під великим брунатним тентом. Над троном Володаря так само нап'яли тент, біля трону притулився корабельний ревун. Усе довкола було всіяне папірцями з-під карамельок.
Ураз до мене долинуло гупання молотка.
– Фредріксоне! – скрикнув я радісно.
Але він гупав далі і нічого не чув. Тоді я схопив ревуна. За якийсь час з присмерку виринули Фредріксонові вуха і почувся його голос:
– Не заглядай сюди, доки я не закінчу. Ти прийшов надто рано…
– Я зовсім не збирався підглядати за твоїм винаходом, – дорікнув я. – Хотів лише побалакати.
– Про що? – не виявив зацікавлення Фредріксон.
Я трохи помовчав, а тоді мовив:
– Любий Фредріксоне, чим, власне кажучи, займається вільний шукач пригод?
– Усім, чим йому забажається, – відказав Фредріксон. – Ти ще чогось хотів? Бач, я зайнятий.
Він приязно залопотів вухами і зник у сутіні. За короткий час до мене знову долинуло гупання молотка, яким він забивав цвяхи. Я сумно подався назад, у голові роїлися думки, яким я, на жаль, не міг знайти застосування. Уперше міркування про власну персону не приносили мені насолоди. Я поринув у стан глибокої меланхолії, яка і згодом у житті не раз огортала мене, коли я усвідомлював, що хтось зумів досягнути більшого, аніж я.
Однак нове відчуття певною мірою видалося мені цікавим, я здогадувався, що навіть всупереч усьому воно свідчило про моє незвичайне обдарування. Зауважив таке: якщо я дозволяв собі впадати у чорний безпросвітній сум, зітхав, дивлячись на морські простори, то відчував майже солодке задоволення. Мені ставало неймовірно шкода себе, а це так приємно.
У такому стані, з думками, що витали деінде, лиш не коло мене, я, взявши до рук інструменти Фредріксона та позбиравши на березі уламки дощок, почав потроху переробляти навігаційну рубку. Вона мені видавалася надто присадкуватою.
Так минув сповнений смутку, але дуже важливий для мого розвитку тиждень. Я майстрував і міркував, розпилював дошки і міркував, забивав цвяхи і міркував, а час від часу у моїй голові чулося "клац!" (ну, ви знаєте, що це означало).
У ніч на четвер місяць сяяв уповні. Ніч безшелесна. Навіть піддані Володаря втомилися без угаву вигукувати "слава!" та запускати в небо феєрверки. Сходи на другий поверх уже були готові, я сидів біля вікна, затуливши носа лапками, а навколо панувала така тиша, що чутно було, як шарудять крильцями нічні мотилі.
Отоді я помітив маленьке біле створіння на піщаному пляжі. На перший погляд воно видалося мені гатіфнатом. Та коли постать, ніби й не торкаючись землі, підпливла ближче, мені хутро на карку настовбурчилося. Істота була прозора! Я бачив крізь неї! До того ж, вона не відкидала тіні! А як додати, що була вбрана у щось схоже на тендітну білу фіранку, то ні в кого не виникне сумніву – то був привид!
Я схвильовано зірвався на ноги. Чи не забув замкнути двері внизу? А може, примара вміє проходити крізь стіни… Що мені тоді робити? Раптом заскрипіли зовнішні двері. Холодний протяг війнув угору сходами й торкнувся моєї потилиці.
Тепер, з віддалі часу, я маю сумнів, що мною тоді керував страх, – радше усвідомлення необхідності бути обережним. Тому я рішуче заповз під ліжко і принишк там. За якийсь час скрипнули сходи. Раз, удруге… Сходи мали дев'ять сходинок, я це точно знав (збудувати їх коштувало мені немало праці – вони були гвинтовими). Отож, я нарахував дев'ять скрипів, а потім запала мертва тиша. "Воно стоїть за дверима", – подумав я…
Тут Мумі-тато урвав читання і зробив ефектну паузу.
– Чмиху, – мовив він. – Підкрути гніт у гасовій лампі. Уявляєте, в мене ще й нині пітніють лапи, коли я читаю про ту ніч примар!
– Хтось щось казав? – сонно пробурмотів Чмих, прокидаючись.
Мумі-тато з докором глипнув на Чмиха.
– Та ж то я читаю свої Мемуари!
– Оте з привидом добре придумано, – мовив Мумі-троль, котрий лежав у ліжку, натягнувши по самі вуха ковдру. – Хай залишається. А от усілякі сумні почування, на мою думку, зайві. Надто затягують розповідь.
– Затягують? – образився Тато. – Що ти маєш на увазі? Сумні почуття та меланхолія повинні бути у мемуарах. У всіх мемуарах вони є. Я пережив душевну кризу!
– Душевну що? – перепитав Чмих.
– Мені було дуже прикро на душі, – сердито пояснював Тато Мумі-троля. – Жахливо зле! Я почував себе таким нещасним, що майже не помітив, як збудував двоповерховий будинок!
– А на яблуні, де жив Потішник, яблука росли? – звернув розмову в інше русло Нюхмумрик.
– Ні, – коротко відбуркнув Мумі-тато і хряснув стулками зошита.
– Послухай, тату, – знову озвався Мумі-троль. – Привид просто фантастичний! Справді! Страшенно хочеться почути про нього більше!
Однак Тато мовчки зійшов униз і сів у вітальні, задивившись на барометр, що висів на стіні над комодом, хоч це й була не навігаційна рубка, а вітальня.