Але в нашу більш реалістичну добу Бенарес – Афіни Індії, як його йменують сходознавці, – найпрозаїчнішим чином спочиває на землі, і Паспарту на мить побачив його цегляні будинки й плетені хатини, що надають місту досить сумного вигляду, позбавленого будь-якої екзотики..
Тут закінчував свою подорож сер Френсіс Кромарті. Військові частини, до яких він прямував, були розквартировані за кілька миль від міста. Бригадний генерал розпрощався з містером Фоґґом, побажавши йому успішної мандрівки, і висловив надію, що він коли-небудь повторить її з менш оригінальною, зате кориснішою метою.
Містер Фоґґ злегка потис пальці свого супутника, місіс Ауда попрощалася з ним значно тепліше. Вона сказала, що ніколи не забуде, чим зобов’язана серові Френсісу Кромарті. Щодо Паспарту, то бригадний генерал міцно потиснув йому руку, і розчулений парубок запитав себе, де і як він зуміє довести генералові свою відданість..
Шляхи мандрівників розійшлися.
Після Бенареса залізнична колія пролягає долиною Ґанґу. Днина була погожа, і пасажири могли милуватися розмаїтими пейзажами Біхара; за вікном вагона майоріли гори, вкриті зеленню, поля ячменю, кукурудзи й пшениці, водойми, що кишіли зеленими алігаторами, чепурні селища й усе ще зелені ліси. У священній річці купалися слони й великогорбі зебу, а поряд – групи індусів обох статей, незважаючи на осінній холод, благочестиво здійснювали ритуальні омивання.
Ці віряни – затяті вороги буддизму й палкі прибічники брамінської релігії, втіленої в трьох образах: Вішну – бога сонця, Шиви – божественного уособлення сил природи, і Брами – верховного владики священнослужителів і законодавців. Цікаво, якими очима Брама, Шива й Вішну мали дивитися на теперішню британізовану Індію, де пароплави з ревінням каламутять священні води Ґанґу, лякають чайок, що літають над його плесом, численних черепах на березі і розпластаних біля ріки прочан?.
Уся ця панорама стрімко пролітала за вікном, і хмари білої пари часто приховували від очей окремі її деталі. Мандрівники ледве встигли розрізнити форт Чунар, що за двадцять миль на південний схід від Бенареса, стародавню цитадель раджів Біхара, Газіпур і розміщені там великі фабрики трояндової води й олії, а також могилу лорда Корнвалліса, що здіймається над лівим берегом Ґанґу.
Перед ними промайнули укріплене місто Буксар, Патна, великий промисловий і торговельний центр, головний ринок опіуму, а також найбільш європеїзоване місто Монґхір, що скидається на Манчестер чи Бірмінґем і славиться своїми чавуноливарними заводами й фабриками, де виготовляють різноманітні знаряддя й холодну зброю; їхні високі труби поганили небо Брами димом і кіптявою..
Настала ніч; потяг мчав на всіх парах під супровід ричання тигрів і ведмедів та завивання вовків, нажаханих локомотивом; тепер уже неможливо було розгледіти чудес Бенґалії: ні Ґолконди, ні руїн Ґура, ні Муршидабада, що був колись столицею, ні Бурдвана, ні Хуглі, ні Шандернагора, цього французького пункту на території Індії, де Паспарту з гордістю побачив, як майорить прапор його батьківщини!.
Нарешті о сьомій годині ранку прибули до Калькутти. Пароплав, що вирушав до Гонконга, знімався з якоря лише опівдні. У розпорядженні Філеаса Фоґґа залишилося ще п’ять годин.
За розкладом наш джентльмен мав прибути в столицю Індії 25 жовтня, на двадцять третій день після свого від’їзду з Лондона. Він приїхав туди точно в призначений день. Отже, не спізнився й не прибув раніше терміну. Два дні, які він виграв, подорожуючи з Лондона до Бомбея, були втрачені під час переїзду через Індію з відомих нам причин.
Та, напевно, Філеас Фоґґ про це не шкодував..
Розділ п’ятнадцятий,
де валіза з банківськими білетами стає легшою ще на кілька тисяч фунтів стерлінґів
Потяг зупинився на вокзалі. Паспарту вийшов із вагона першим, за ним – містер Фоґґ, який допоміг зійти на перон своїй молодій супутниці. Філеас Фоґґ вирішив одразу ж податися на пакетбот, що прямує до Гонконга, аби зручно влаштувати місіс Ауду – поки їй загрожує небезпека, він не хотів залишати її саму..
Коли містер Фоґґ виходив із вокзалу, до нього наблизився полісмен і запитав:
– Містер Філеас Фоґґ?
– Так.
– А цей чоловік – ваш слуга? – додав полісмен, показуючи на Паспарту.
– Так.
– Прошу обох піти зі мною.
Містер Фоґґ жодним жестом не виказав свого подиву. Поліцейський був представником закону, а для всякого англійця закон – святиня. Паспарту, як справжній француз, спробував був розумувати, але полісмен торкнувся його своїм жезлом, і містер Фоґґ зробив своєму слузі знак підкоритися.
– Чи може ця пані супроводжувати нас? – запитав містер Фоґґ.
– Може, – відповів полісмен.
Поліцейський провів містера Фоґґа і його супутників до чотиримісного екіпажу, запряженого парою коней. Рушили. Під час переїзду, що тривав двадцять хвилин, ніхто не промовив жодного слова.
Екіпаж спочатку перетнув "чорне місто" – вузенькі вулички, захаращені халупами, де тулилися брудні й обірвані люди – різноплемінне населення цих кварталів. Потім він проїхав європейське місто з цегляними будинками й кокосовими пальмами обабіч дороги; тут, незважаючи на ранковий час, проїжджали елегантні вершники й рухалися розкішні карети..
Екіпаж зупинився перед непоказним будинком. Полісмен висадив своїх бранців – саме так їх можна було назвати – і провів у кімнату із ґратами на вікнах. Потім він оголосив:
– О пів на дев’яту ви постанете перед суддею Обадія!
По цих словах він вийшов і замкнув двері.
– Ну от! Нас заарештовано! – вигукнув Паспарту, опускаючись на стілець.
Місіс Ауда, марно намагаючись приховати хвилювання, звернулася до містера Фоґґа:
– Наші шляхи мають розійтися, пане! Вас переслідують через мене! За те, що ви мене врятували!
Філеас Фоґґ коротко відповів, що це неможливо. Переслідувати в справі "сутті"! Немислимо! Тут якась помилка. Містер Фоґґ запевнив, що за будь-яких обставин не покине молодої жінки й супроводжуватиме її до Гонконга.
– Але пароплав відходить опівдні! – зауважив Паспарту.
– Ми ще до полудня будемо на пароплаві, – відповів незворушний джентльмен.
Це було сказано так переконливо, що Паспарту мимоволі повторив про себе:
– Чорт забирай! Ну, звичайно! Ще до полудня будемо на пароплаві! – Та він зовсім не був у цьому впевнений.
Пів на дев’яту двері кімнати відчинилася. З’явився полісмен і провів арештованих у сусіднє приміщення. Це був зал суду, наповнений численною публікою, що складалася з європейців і місцевих жителів. Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту сіли на лаву перед підвищенням, призначеним для судді й секретаря.
Майже одразу в супроводі секретаря ввійшов і сам суддя Обадія. Це був огрядний, зовсім круглий чоловік. Він зняв із цвяха одну з перук і спритно надягнув її собі на голову.
– Слухається перша справа, – оголосив він.
Але раптом він підніс руку до голови й вигукнув:
– Еге! Та це ж не моя перука!
Відбувся обмін перуками. Під час усього цього дійства Паспарту згоряв од нетерпіння – йому здавалося, що стрілка величезного годинника, який висів у залі суду, з шаленою швидкістю рухається по циферблаті.
– Слухається перша справа, – повторив суддя.
– Філеас Фоґґ! – оголосив секретар Ойстерпуф.
– Я, – відповів містер Фоґґ.
– Паспарту!
– Тут! – відгукнувся Паспарту.
– Чудово! – почав суддя. – Ось уже два дні, як вас шукають у всіх поїздах, що прибувають із Бомбея.
– Але в чому нас звинувачують? – нетерпляче перебив Паспарту.
– Ви зараз довідаєтеся про це, – відповів суддя.
– Пане, – почав Філеас Фоґґ, – я британський громадянин і маю право…
– До вас нешанобливо поставилися? – запитав суддя.
– Аж ніяк.
– Чудово! Викличте позивачів.
За наказом судді двері розчинили навстіж, і пристав увів у залу трьох індійських жерців.
– Так я й думав! – прошепотів Паспарту. – Це ті самі мерзотники, що хотіли спалити нашу молоду пані.
Жерці постали перед суддею, і секретар голосно зачитав їхню скаргу на Філеаса Фоґґа і його слугу, яких звинувачували у блюзнірському оскверненні брамінського святилища.
– Ви чули? – запитав суддя Філеаса Фоґґа.
– Так, – відповів містер Фоґґ, поглянувши на годинника, – чув і визнаю.
– То ви визнаєте?..
– Так, визнаю і чекаю, аби ці три жерці у свою чергу зізналися в тому, що вони мали намір зробити в пагоді Пилладжі.
Жерці перезирнулися. Вони, здавалося, нічого не зрозуміли зі слів обвинуваченого.
– Саме так, – нетерпляче втрутився Паспарту, – у тій самій пагоді Пилладжі, перед якою вони збиралися спалити свою жертву!
Знову цілковита розгубленість жерців і превелике здивування судді Обадія.
– Яку жертву? – запитав він. – Кого спалити? У самому центрі Бомбея!
– Бомбея? – вигукнув Паспарту.
– Так. Адже йдеться не про пагоду Пилладжі, а про пагоду Малабар-Гілл у Бомбеї.
– Як речовий доказ представлені черевики святотатця, – додав секретар, ставлячи на стіл пару взуття.
– Мої черевики! – крикнув Паспарту, який був до того здивований, що не міг стримати мимовільного вигуку.
Можна здогадатися, яка плутанина була в думках і пана, і його слуги. Вони давно забули про випадок у бомбейській пагоді, і раптом він привів їх на лаву підсудних тут, у Калькутті.
Річ у тім, що детектив Фікс оцінив весь зиск, який він міг мати зі злощасного вчинку паспарту. Відклавши свій від’їзд на дванадцяту годину, Фікс запропонував жерцям Малабар-Гілла пораду й допомогу. Він пообіцяв їм домогтися великого відшкодування за порушення святості храму, добре знаючи, що англійський уряд суворо ставиться до таких провин, і найближчим поїздом вирушив із жерцями слідом за осквернителями.
Через затримку, спричинену порятунком молодої вдови, Фікс і його індуси прибули до Калькутти раніше за Філеаса Фоґґа й Паспарту, яких попереджена телеграмою місцева влада мала затримати при виході з вагона. Можна собі уявити, як розсердився Фікс, коли довідався, що Філеас Фоґґ ще не приїхав у столицю Індії.
Він вирішив, що його злодій зійшов на одній зі станцій Індійської залізниці і зник у північних провінціях..
Страшенно занепокоєний, детектив цілу добу пробув на вокзалі. І несамовито зрадів, коли вранці побачив мандрівників, що виходили з вагона; утім, з ними була молода пані, присутність якої здавалася Фіксові незрозумілою. Він одразу ж приставив до них полісмена, і от яким чином містер Фоґґ, Паспарту й удова раджі Бундельханда постали перед суддею Обадія..
Якби Паспарту менше переймався ходом справи, то помітив би в кутку зали детектива, що стежив за перебігом судового засідання із цілком зрозумілою цікавістю, бо в Калькутті він знову не одержав ордера на арешт.
Тим часом суддя Обадія наказав занести до протоколу зізнання, що вирвалося в Паспарту, який був ладен віддати геть усе, аби тільки забрати свої необережні слова.
– Чи визнаєте ви факт злочину? – запитав суддя.
– Визнаю, – холодно відповів містер Фоґґ.
– Зважаючи на те, – продовжував суддя, – що англійський закон охороняє релігійні вірування всіх народів Індії, і беручи до відома, що обвинувачуваний Паспарту визнав свою провину в тому, що намагався торкнутися блюзнірською стопою підлоги пагоди Малабар-Гілл у Бомбеї двадцятого жовтня цього року, суд ухвалив присудити вищезгаданого Паспарту до двох тижнів в’язниці і штрафу в триста фунтів..
– Триста фунтів? – вигукнув Паспарту, якого чомусь засмутив тільки штраф.
– Мовчати! – верескнув судовий пристав.
– Беручи до уваги, – продовжував суддя Обадія, – що хоча судове слідство не довело факт змови слуги і його пана в цій справі, та пан у всіх випадках повинен відповідати за дії й учинки слуги, суд постановляє присудити вищезгаданого Філеаса Фоґґа до восьми днів в’язниці й півтори сотні фунтів стерлінґів штрафу.
Секретарю, оголосіть наступну справу!.
Сидячи у своєму кутку, Фікс смакував невимовну насолоду.