Аби не заблукати, Пенкроф вирішив триматися берега річки, що завжди приведе їх до того місця, звідки вони вирушили. Але йти берегом було не просто: вони весь час наштовхувалися на дерева, віти яких опускалися аж до води, на густе плетиво ліан та колючий чагарник, крізь які Пенкроф і Герберт мусили продиратися,розчищаючи собі дорогу кийками. Часто Герберт спритно, мов кошеня, прослизав поміж потрощених кущів і зникав у чагарнику. Але Пенкроф відразу гукав його, просячи не віддалятися. А тим часом моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості та навколишньої природи. Лівий берег був низький і переходив у похилу рівнину. Подекуди він ставав болотистим, і тоді відчувалося, що під грунтом сочиться ціла мережа струмків, які, знайшовши підземну розколину, вливаються в річку. Деякі з них бігли поверхнею серед чагарників, але через них легко було перескочити. Протилежний берег був вищий, горбистіший, і долина, якою звивалося русло річки, по той бік окреслювалася чіткіше. Пагорб, порослий згори донизу пасмами зелених дерев, ніби завіса, приховував від очей краєвид. Правим берегом іти було б важче, бо схили його час від часу ставали урвистими, а дерева, схилені до води, втримувало лише міцне коріння.
Нічого й казати, що в лісі, так само, як і на пройденому березі, не виднілося жодного сліду людини. Пенкроф помітив тільки свіжі відбитки чотириногих, але, що то були за тварини, визначити не міг. Безумовно, деякі сліди належали великим і страшним хижакам, з якими не можна не рахуватися, — так думав і Герберт, — але ніде ні разу не трапилося жодної зарубки сокирою на стовбурах віковічних дерев, жодних решток згаслого вогнища, жодного відбитка людської ступні; можливо, цьому треба було тільки радіти, бо на цій невідомій землі, що загубилася у просторах Тихого океану, присутність інших людей була не так бажаною, як небезпечною.
Шлях виявився тяжким, тож Герберт і Пенкроф, зрідка [44] перекидаючись словом і повільно просуваючись уперед, за годину подолали не більше ніж милю. Досі мисливцям не всміхалася доля. А довкола у кронах дерев щебетали пташки, перепурхуючи з гілки на гілку й інстинктивно сахаючись людей, котрі цілком справедливо викликали в них страх. У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха, схожого на рибалочку, з довгим і гострим дзьобом. Та на відміну від згаданого рибалочки він мав яскравіше пір'я з металевим відблиском.
— Це, мабуть, жакамар, — прошепотів Герберт, намагаючись поближче підкрастися до птаха.
— Непогано було б скуштувати його м'ясця, коли б він погодився настромитись на рожен і дати себе підсмажити! — відповів моряк.
У цю мить камінь, спритно запущений хлопцем, ударив птаха в крило, однак удар виявився несильним, бо жакамар прожогом кинувся геть і зник з очей.
— Ну й шелепа ж я! — вигукнув Герберт.
— Б ні, синку! — озвався моряк. — Не кожен зміг би поцілити в пташку. Та не журися! Ми його спіймаємо іншим разом!
Мисливці не зупинялися. І що далі вони йшли, то більші й розкішніші здіймалися дерева, тільки на жодному з них не було їстівних плодів. Марно Пенкроф шукав серед них і безцінні пальми, з яких стільки користі для домашнього вжитку і які зустрічаються в Північній півкулі до сорокової паралелі, а в Південній — до тридцять п'ятої. Але тут росли лише хвойні дерева, — такі, як уже раніше розпізнані Гербертом деодари, дугласи, схожі на своїх родичів із пів-нічно-західного узбережжя Америка,та красуні ялинки в сто п'ятдесят футів заввишки.
Цієї хвилини ціла зграя невеличких пташок з яскравим оперенням і довгими різноколірними хвостами всілася на гілля, розсипавши довкола цілу хмарку пір'я, що встелило землю ніжним пушком. Герберт підняв кілька пір'їнок, роздивився їх і сказав:
— Це куруку.
— Краще б замість них прилетіли цесарки чи глухарі, — відповів Пенкроф. — Зрештою, їх можна їсти?
— Ще й як можна! У них дуже ніжне м'ясо, — запевнив його Герберт. — До того ж, якщо я не помиляюся, вони близько підпускають до себе, і їх легко вбити звичайною палицею.
Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, прослизнули до стовбура розлогого дерева, низькі віти якого обсіли [45] пташки. Куруку чатували на комах — свою їжу. Зблизька видно було, як вони вчепилися волохатими лапками за гілочки, на яких повсідалися.
Підкравшися, мисливці схопилися на ноги і палицями, як косами, стали цілими рядами косити пташок, котрі й не думали злітати у повітря, і безглуздо дозволяли вбивати себе. На землі вже лежала добра сотня пташок, перш ніж решта зграї надумалася полетіти геть.
— Таки пощастило! Оце дичина! Саме для таких мисливців, як ми! Руками бери!
Моряк нанизав пташок, як пічкурів, на лозину і пішов з Гербертом далі. Стало помітно, що русло річки, ледь заокруглюючись, робить гак на південь, але цей поворот, імовірно, не був дуже довгим, бо витоки річки були в горах і живилися талим снігом, що лежав на схилах центральної конусоподібної вершини.
Як відомо, метою походу було добути для поселенців гірського Комина якнайбільше дичини. Досі вони не могли сказати, що мети досягнуто, отож моряк активно вів далі пошуки й сердито лаявся, коли якась тварина, котрої він навіть не встигав розгледіти, втікаючи, зразу зникала у високій траві. От якби з ними був ще й собака Топ! Але Топ .зник разом із своїм хазяїном і, мабуть, теж загинув!
Близько третьої пополудні Пенкроф і Герберт у просвітку між деревами помітили ще. одну зграю птахів, що мирно дзьобали ягоди ялівцю. І раптом у лісі залунали ніби мідні фанфари. Цими дивними звуками перегукувалися птахи з родини курячих — тетеруки, котрих у Сполучених Штатах називають тетрасами. Вони завбільшки з курку і мають смачне, як у рябчиків, м'ясо. Незабаром мандрівники побачили кілька нар цих птахів з рудуватим і коричневим оперенням та коричневими хвостами. Герберт упізнав самців по красивому пухнастому коміру з двома зубцями, що вимальовувались обабіч шиї. Пенкроф загорівся бажанням будь-що вполювати хоч одного тетерука, але то була непроста справа — тетеруки не підпускали близько до себе. Після кількох марних спроб, коли вони тільки розполохали птахів, моряк сказав Гербертові:
— От що: раз ми не можемо збити їх на льоту, спробуймо ловити їх на вудку.
— Як коропів? — вигукнув хлопець, здивований такою пропозицією.
— Атож, — поважно відповів Пенкроф.
Він знайшов у траві півдюжини тетерячих гнізд, у кожному з яких було двоє-троє яєць. Моряк пильнував, щоб [46] не торкнутися гнізд, знаючи, що птахи неодмінно до них повернуться, і розставляв навколо них не сильця з петлями, а справжні вудочки з гачком на кінці, які приготував з таким терпінням і спритністю, що це зробило б честь навіть учневі Ісаака Уалтона (5). Герберт стежив за цією роботою із цілком зрозумілою зацікавленістю, та все ж сумнівався в успіху морякового задуму. Жилки той зробив із тонких, зв'язаних між собою ліан завдовжки від п'ятнадцяти до двадцяти футів. Замість гачків на кінці ліан поприв'язував міцні гачкуваті шпички, які відламав од карликової акації. За наживку слугували великі товсті черви, що повзали по землі.
Закінчивши роботу, спритно крадучись у високій траві, Пенкроф розклав кінці жилок з наживкою біля гнізд тетеруків, а решту кінців зібрав у один пучок і сховався з Гербертом за великим товстим деревом. І тоді обидва стали терпляче чекати. Тут треба сказати, що Герберт не дуже сподівався на успіх морякового винаходу.
Минуло понад півгодини, і, як і передбачав Пенкроф, кілька пар тетеруків повернулося в свої гнізда. Вони підстрибували, подзьобували щось на землі і зовсім не відчували присутності поблизу мисливців, котрі передбачливо засіли з підвітряного від птахів боку.
Тепер Герберт відчув справжній азарт. Він затамував дух, а Пенкроф, витріщивши очі, розтуливши рота і випнувши губи, наче він уже жував тетерятину, взагалі майже не дихав.
Проте тетеруки байдуже походжали поміж гачками. Тоді Пенкроф став потроху посмикувати — і наживка заворушилася, ніби черви були ще живими.
Немає сумніву, що в цю хвилину моряк хвилювався дужче, ніж рибалка, котрий сидить на березі з вудочкою, не бачачи своїх жертв крізь товщу води.
Посмикування незабаром привернуло увагу тетеруків, і ті стали дзьобати наживку. Троє тетеруків, очевидно, найжадібніших, проковтнули її разом з гачком. Несподівано Пенкроф різко підсік свої вудочки, і лопотіння крил засвідчило, що птахи попалися.
— Ура! — закричав моряк, кидаючись до дичини і миттю'схопивши здобич.
Герберт заплескав у долоні. Хлопець уперше бачив відловлювання птахів, зате моряк скромно сказав, щохоча він і не вперше застосовує такий спосіб, проте не йому належить заслуга цього винаходу.
(5) Відомий автор книжки про риболовлю на вудочку. [47]
— У всякому разі, — додав він, — у нашому становищі нам ще й не таке доведеться вигадувати.
Тетеруків зв'язали за лапки, і Пенкроф, щасливий, що вони не з порожніми руками, і бачачи, що вже вечоріє, вирішив повертатися додому. Дорогу їм указувала течія річки, лишалося тільки йти берегом, і близько шостої вечора, досить стомлені мандрівкою, вони повернулися до Комина.
РОЗДІЛ VII
Наб іще не повернувся. —Роздуми журналіста. —Вечеря. —Напередодні тривожної ночі. — Жахлива гроза, — Пошуки в нічну пору. — Боротьба з дощем і вітром. — За вісім миль від пертої стоянки.
Схрестивши на грудях руки, Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі й дивився, як над морем зі сходу швидко .насувається на все небо аж до зеніту темна грозова хмара. Дув сильний вітер, і під кінець дня різко похолодало. Небо зловісно насупилось, у всій природі виразно відчувалися перші ознаки грози.
Герберт зайшов у Комин, а Пенкроф попростував до журналіста. Той, поглинутий думками, ле помітив, як він підійшов.
— Нас чекає тривожна ніч, пане Спілете! — сказав моряк. — Така буде злива та вітер, що всі буревісники тішитимуться.
Журналіст обернувся, помітив Пенкрофа і несподівано запитав:
— Як ви гадаєте, на якій відстані від берега хвилі вдарили по гондолі аеростата і змили в море нашого приятеля?
Моряк не чекав такого питання. Він на мить замислився і відповів:
— Щонайбільше за два кабельтових.
— А що таке "кабельтовий"? — перепитав Гедеон Спілет.
— Близько ста двадцяти сажнів або шістсот футів.
(6) Морські птахи, що найбільше люблять грозу.