Можливо, на цьому шляху ми й зустрінемо людей з "Британії".
— Мало надії, — мовив майор.
— Як би мало її не було, — заперечив Паганель, — але [63] ми не повинні цим знехтувати. Коли правильне моє припущення, що пляшка доплила до океану за течією якоїсь із річок цього суходолу, то ми конче натрапимо на сліди полонених. Погляньте, мої друзі, погляньте на мапу цієї країни, я наочно доведу вам, чи справедливі мої слова!
Паганель розклав на столі географічну карту Чілі й аргентінських провінцій.
— Ось дивіться, — мовив він, — і йдіть слідом за мною в цій прогулянці через Американський суходіл. Спочатку перейдемо вузьку смужку Чілі. Тоді переберемось через Кордільери і зійдемо по той бік гір у пампу. Хіба тут бракує річок, річечок, потоків? Он Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо та їхні допливи, котрі перетинають тридцять сьому паралель, — всі вони могли прислужитися пляшці в її мандрівці до моря. І хтозна, може, там, на берегах цих річок, в гірських ущелинах, в поселеннях індіянських племен, поневолені, очікують ті, кого я волію назвати нашими друзями, очікують, сподіваючись на чудесне визволення. Чи ж можемо ми зрадити їхні надії? Адже ви всі згодні, що, перетинаючи суходіл, треба неухильно дотримуватися тої лінії, яку креслить оце на мапі мій палець? І коли, всупереч моїм передбаченням, знову трапиться помилка, то хіба ми не повинні й далі прямувати вздовж тридцять сьомої паралелі і, якщо буде потрібно, об'їхати навіть навколо світу заради їхнього порятунку?
Палка, піднесена мова Паганеля глибоко схвилювала присутніх.
Усі оточили вченого, щоб потиснути йому руку.
— Так! Мій батько там! — вигукуючи це, Роберт пас очима по мапі.
— Де б він не був, ми знайдемо його, мій хлопчику, — мовив Гленарван. — Наш друг Паганель так логічно тлумачить зміст документа, що нам залишається тільки без жодних вагань йти вказаним шляхом. Каштан Грант в полоні або численного індіанського племені, або ж він потрапив до племені невеликого й кволого. В цьому останньому випадку ми самі зможемо його звільнити. В іншому ж разі, дізнавшись про становище капітана, ми повернемось на східне узбережжя, дістанемось на "Дункані" до Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс швидко збере такий дужий загін, що всім індіанцям буде непереливки!
— Так, правильно, сер! — вигукнув Джон Манглс. — А я додам: цей перехід через американський суходіл цілком безпечний. [64]
Цілком, безпечний і не виснажливий, — ствердив Паганель. —Скільки людей вже топтало цей шлях, не маючи ані наших матеріальних можливостей, ані благородної мети перед собою, що давала б їм наснагу! Хіба ж якийсь Базіліо Вільярмо не пройшов 1782 року від Кармена до Кордільєр? Хіба 1806 року чілієць дон Луїс де ла Круц, суддя з провінції Консепсьйон, не вийшов з Антуко і, подолавши Кор-дільєрський перевал, дотримуючись неухильно тридцять сьомої паралелі, не дістався за сорок днів до Буенос-Айреса? Нарешті, полковник Гарсіа, Алсід д'Орбіньї і мій шановний колега доктор Мартен де Муссі, — хіба вони не з'їздили цю країну вздовж і впоперек, роблячи заради науки те, що ми збираємось зробити в ім'я людяності?
— О пане! — голос Мері Грант забринів а хвилювання. — Як ми віддячимо вам за те, що ви так самовіддано наражаєте себе заради нас на численні небезпеки!
— Небезпеки? Хто сказав слово "небезпека"?
— Не я! — гукнув Роберт. Очі йому палали, погляд був рішучий.
— Небезпеки! — вів далі Паганель. — Хіба ж вони існують? Адже йдеться про подорож усього за триста п'ятдесят льє, бо ми підемо навпростець, про подорож під тим вадусом широти, на якому в Північній півкулі лежать Іпатя, Сіцілія, Греція, тобто в однакових з ними надзвичайно сприятливих кліматичних умовах, нарешті про подо-Цюж, котра триватиме щонайбільше місяць! Це ж просто прогулянка!
— Пане Паганелю, — спитала Гелена, — то ви гадаєте, якщо потерпілі аварію потрапили в полон до індіанців, ті зберегли їм життя?
— Так, я цього певен. Бо ж індіанці не людоїди. Анітрохи. Одиц мій співвітчизник, знайомий по Географічному товариству, Гінар, три роки пробув у пампі в індіанському полоні. Він зазнав багато кривди, з ним поводились брутально, але врешті він вийшов переможцем з усіх випробувань. У цих краях європеєць — істота корисна, індіанці дбають за нього, як за рідкісну тварину.
— Отже, —зазначив Гленарван, —немає чого вагатися. Треба не баритися й вирушати! Яку дорогу ми обираємо?
— Легку й приємну. Спочатку трохи через гори, потім східний положистий схил Кордільєр, а далі просторі рівнини, порослі травою, часом піскуваті, загалом — справжній сад.
— Подивімось на карті, — запропонував Мак-Наббс.
— Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілій-ському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома пара-лель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінае, до річки Гуаміні, до Сьерра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьерра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.
Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам'ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М'єрса, д'Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:
— Отже, друзі мої, шлях наш — прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж "Дункан", якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.
— Отже, — сказав Джон Манглс, — "Дунканові" треба буде крейеувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?
— Саме так.
— А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? — поцікавився Гленарван.
— По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище каштана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель. —
— І я! — вигукнув юний Грант.
— Роберте! Роберте! — зупинила його сестра.
— А чому б і ні? — відгукнувся Паганель. — Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з "Дункана".
— Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? — звернувся Джон Манглс до Гленарвана.
— Любий Джон, — відповів Гленарван, — ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок — те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан "Дункана"? [66]
— Виходить, нам не можна подорожувати з вами? — спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.
— Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга...
— Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! — мовила Гелена.
— До того ж це навіть і не подорож, — зауважив Пага-нель.
— А що ж тоді? — спитала Гелена.
— Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. "Transire benefaciendo" (21)таке наше гасло.
Ці слова поклали край суперечці, якщо можна вжити таке слово щодо розмови, де не було жодних незгод.
Того ж дня почали лаштуватися в дорогу. Ухвалили робити усе потай, щоб не привернути уваги індіанців.
Від'їзд призначили на 14 жовтня. Коли зайшла мова про те, кого з матросів одрядити з експедицією, то зголосилися геть усі. Гленарванові залишалось тільки зробити вибір серед цих славних хлопців. Щоб не засмутити нікого, він вирішив кинути жереб. Так і зробили. їхати припало помічникові капітана Томові Остіну, Вільсону, міцному, як дуб, парубійкові, і Мюльреді, що, мабуть, міг би викликати на змагання чи не самого Тома Сайерса — славнозвісного боксера.
Готуючись до від'їзду, Гленарван виявив надзвичайну енергію. Він будь-що хотів виїхати в призначений день. Тим часом Джон Манглс запасався вугіллям, аби бути готовим негайно вийти в море. Він гадав раніше за мандрівників прибути на аргентінське узбережжя. З цього між ним і Гленарваном виникло справжнє суперництво, що обернулось на загальну користь.
Справді, 14 жовтня о призначеній годині всі лаштування були закінчені. Пасажири яхти зібралися в кают-компанії. "Дункан" розводив пари, й лопаті його гвинта вже збивали прозору воду бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами й револьверами Кольта, ладналися покинути яхту. Провідники з мулами чекали на них у кінці молу.
— Вже час, — мовив нарешті Гленарван.
— Рушайте, Едварде, — сказала леді Гелена, тамуючи хвилювання.
(27) Transire benefaciendo (лат.) — йдучи, творити добро. [68]
Гленарван міцно пригорнув дружину, а Роберт кинувся в обійми сестри.
— А тепер, дорогі друзі, — вигукнув Паганель, — востаннє потиснемо одним одному, руки й донесемо тепло цього потиску до берегів Атлантичного океану!
Він хотів, може, трошечки забагато. Однак прощальні обійми були такі палкі, що побажання шановного вченого могло б і здійснитися.
Усі зійшли на палубу, і семеро мандрівників покинули "Дункан". Невдовзі вони досягай набережної, до якої яхта наблизилась, маневруючи, на півкабельтова.
Леді Гелена ще раз крикнула з юта "Дункана": ,
— Хай вам щастить, друзі!
— Нам обов'язково пощастить, — відповів Паганель, — бо, присягаюся вам, ми самі собі допомагатимемо.
— Вперед! — дав команду механікові Джон Манглс.
— Рушаймо!. — в свою чергу вигукнув Гленарван.. :
І тої самої хвилі, коли верхівці, попустивши поводи, подались прибережним шляхом, на "Дункані" завертівся гвинт і яхта повним ходом попрямувала до океану.
Розділ XI. ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ ЧІЛІ
Група провідників-тубільців, що їх Гленарван залучив до експедиції, складалася з трьох дорослих і одного.хлопчика. Погонич мулів був англієць, який жив у цій країні вже років з двадцять. Він наймав своїх мулів мандрівникам і сам водив їх гірськими проходами через Кордільєри. Після переправи він передавав мандрівників "бакеано" — аргентинському провідникові, що добре знав усі дороги в пампі.