А вони не хто-небудь — це ясновельможний пан граф і його слуга!
Війт, подумавши, що його обов’язком є дати добрий примір, переступив, вагаючися, поріг корчми. За ним увійшов учитель і ще трьох-чотирьох селян, а між ними й вівчар Федь. Тільки доктора ніяк не можна було переконати, щоб увійшов до корчми.
— Моя нога не стане в корчмі Йоська, — відповідав, — ніколи, хоч би давав мені десять ринських за одну візиту!
Треба завважити одно: те, що війт зважився ввійти до корчми, не було це справа простої цікавості, ані не мав він охоти поговорити з графом. Ні! Його завів туди інтерес.
Молодий граф мав заплатити війтові туристичну таксу за себе й свого чуру.
Поздоровивши графа дуже чемно, війт представив йому свою справу, а той, хоч і здивований дещо, дав війтові гроші.
Потім попросив війта й учителя сісти при його столі. Відмовити не годилося.
Йосько подав найліпшу сливовицю, інші гості зажадали й для себе по чарці й здавалося, що до корчми "Під королем Матвієм" вернулися давні, добрі часи.
Молодий іраф почав-випитувати, чи часто заходять у село туристи.
— О, дуже рідко, — відповів війт, — а шкода, бо околиця дуже гарна!
— Я теж так думаю. Це, що я бачив з вершка Ретязату, може захопити найвибагливішого туриста.
— Гори тут дуже гарні, дуже гарні, — говорив учитель Гермод, — і ми радили би піти ще на гору Парінг.
— Думаю, що не матиму вже часу, — відповів граф. — Хочу завтра раненько йти до Карльсбургу.
— То вже так скоро хочете нас покинути? — говорив Йосько, солодко всміхаючися.
— Ну, так, — відповів граф. — Зрештою, чого мені сидіти тут у Версті?
— Думаю, що в нашому селі знайдеться не одно, що може зацікавити туриста, — завважив війт.
— А все ж, як самі ви сказали, туристи тут рідко заходять, — відповів граф, — це тому, що в околиці нема нічого цікавого...
— Так справді... нема нічого... — відповів війт, пригадавши собі замок.
— Нічого... — повторив за ним учитель. — Хіба замок...
— Ая!... ая!... — вихопилося Федеві проти його волі.
Граф доглянув їхнє збентеження й це дуже його зацікавило. Він звернувся прямо до Федя й спитав, як розуміти це його безнадійне "ая! ая!"
Федь подумав собі, що, може, це й добре буде для села, коли він скаже про замок, тому відповів:
— Я так сказав, бо мав до цього причину.
— То справді є тут щось цікавого в Версті? — питав далі граф.
— Цікавого... — повторив війт.
— Ні!... ні!... — закричали всі присутні.
А граф, глянувши на їх змінені й перелякані обличчя, запитав знову ще більше здивований:
— Що це таке?
— Знаєте, пане граф, — відповів Грицько, — це замок у Карпатах.
— Замок у Карпатах?...
— Так... саме той вівчар сказав мені про це до вуха, — говорив Грицько, показуючи на Федя, що схилив голову, не сміючи глянути війтові в очі.
Коли вже прорвалася гребля мовчанки, війт сам оповів молодому графові про все, що відносилося до замку.
Франц Телєк як освічена людина не міг вийти з дива, як можна бути таким забобонним. На його думку, всі ті надприродні явища можна собі зовсім дуже легко пояснити: в замку мешкають якісь люди, й, очевидно, палять там, тому й дим іде з комина башти. Їм залежить на тому, щоби ніхто не наближався до замку, тому дзвонять у замковий дзвін і т. д.
Це все говорив молодий граф, голосно сміючися, на великий сором присутніх.
— Але позвольте, ясновельможний пане графе, — говорив війт, — тут є ще щось: до замку ніхто не може дістатйсяі...
— Справді?...
— Наш лісничий і наш доктор пішли недавно тому туди, але це їх дорого коштувало!
— Що ж їм такого страшного трапилося?... — питав граф з насміхом.
Війт оповів докладно всі пригоди лісничого й доктора.
— То кажете, — сміявся молодий граф, — що вашому докторові ноги наче вросли в землю... він не міг рушитися ані вперед, ані взад...
— Ані вперед, ані взад, — повторив учитель.
— Він дуже бояся, той ваш доктор, — говорив граф, — і зі страху втратив владу в ногах...
— Але, ясновельможні, — зачав знову війт, — як це пояснити, що як Микола був уже майже вгорі, на обороннім мурі, його мов вдарила якась рука...
— Певно ланцюг прорвався, або він зле вхопився рукою.,.
— Він так потовкся, — говорив далі війт, — що лежить до нині...
— Але Думаю, що не вмре? — сміявся далі непоправний граф.
— На щастя, ні...
— У цьому всьому нічого надприродного, — говорив далі молодий граф. — В замку хтось, певно, мешкає. Хто?... В кожному випадку ніякі духи, але люди, що їм на тому залежить, щоби всі оминали замок. Напевне, це не дуже порядні люди. Може, й розбишаки.
— Розбишаки?... — крикнув війт.
— Можливо.
— Так думаєте, ясновельможний пане?... — говорив учитель.
— Думаю, що в вашому селі люди є дуже забобонні й ті гості в замку про це знають та використовують вашу забобонність.
Усі мовчали, але в душі ніхто не вірив у слова молодого графа.
— Бачу, що не переконаю вас і що ви далі будете вірити в ті всі страховища, — обізвався граф.
— Ми віримо ясновельможному панові, але віримо і в те, що ми бачили, — відповів війт.
— І в те, що справді є, — докинув учитель.
— Дуже жалую, що не маю часу на це, бо щоб вас переконати, що так є, як я кажу, ми з Грицьком пішли би до того вашого замку...
— Що?... ви хотіли би, пане графе, йти до замку?... — крикнув війт.
— Очевидно, й сам чорт нас не спинив би.
Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з насміхом про духів, почали непокоїтися, чи це не стягне якого нового нещастя на село. Бо ж ті надприродні сили чують усе те, що тут говориться й хто зна, чи не заговорить котрийсь з них знову, як тоді?
Війт оповів ще й про таємний голос графові, але той лише знизав плечима. На його думку, всі мусіли тоді забагато випити й це їм причулося.
Присутні стояли вже коло дверей, щоб чим-скорше вийти й не слухати далі тих святотацьких слів, але граф відізвався:
— Справді, село Верст, як бачу, ціле живе в страху.
— І це не без причини, ясновельможний пане графе, — відповів війт.
— Ну, добре; я позавтра буду в Кольошварі й, як хочете, повідомлю владу, щоби прислала тут жандармів.
Нічого люди так радо не приняли, як ту звістку, а все ж люди гаки не вірили, щоб жандарми чи військо або хоч би навіть ціла армія могла здобути замок, коли духи захочуть боронити його своїми надприродними способами.
— Одно ще, — говорив далі граф, — ви досі таки не сказали мені: до кого належить чи належав цей замок?
— До родини князів Горців, — відповів війт.
— До Горців?... — закликав граф, — то це князь Рудольф походив з тої родини?
— Так, пане графе.
— А ви знаєте, де він?
— Ні. Давно вже нема його в замку.
Граф поблід, повторюючи мимохіть прибитим голосом:
— Рудольф Горці.
ІХ
Рід графів Телєків був одним з найстарших та найславніших у Семигороді. Вже від початку XVI ст., ще поки Семигород не втратив своєї самостійності, повторюється це ім’я в історії краю в усіх війнах та помітніших політичних подіях.
Згодом залишилася з того роду, хоч він і був щасливіший від роду князів Горців, тільки одна лінія графів Телєків з Крайової. Останнім нащадком тої лінії був Франц Телєк, той сам, іцо прийшов до Версту.
Дитячі літа провів молодий граф у батьків нк замку; виховали його по великопанськи, як годиться нащадкові славного, старого роду.
Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що поклав уже не одного ведмедя.
Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п’ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.
Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.
Але таке життя вкінці йому набридло й граф, скінчивши двадцять три роки, рішився поїхати в світ. Одного дня покинув замок на старих слуг, а сам з чурою Грицьком, колишнім жовніром, подався в невідоме. Гриць був дуже відважний, рішучий і прив’язаний до свого пана.
Молодий граф хотів відбути подорож по цілій Європі й звидіти всі більші міста, щоб поширити своє знання.
На початок вибрав Італію, край, що про нього стільки наслухався від свого старого вчителя. В Італії перебув повних чотири роки, живучи нп переміну у Венеції, у Флорентії, Римі та Неаполі. З черги бажав звидіти Німеччину, Іспанію, Росію й Англію.
Коли граф мав двадцять сім літ, приїхав до Неаполя. Думав пробути там всього кілька днів, потім оглянути Сицилію й на рік вернутись до свого замку в Крайовій. Але тут трапилася "йому пригода, що перекреслила ті плани й залишила нестертий слід на цілому життю графа.
Під час свого останнього побуту в Італії граф часто перебував у товариствах, де сходилися всякого роду й покрою мистці.
Будучи раз у театрі, познайомився з жінкою, що в ній палко закохався. Була це’співачка в театрі Сан-Парльо, молода й талановита, що захоплювала всіх своїм голосом і грою. Театри в Мілане, Венеції, Флорентії, Римі й Неаполі переймали її навзаводи так, що вона не могла вирватися за кордон.
Називалася Стілля. Мала двадцять п’ять літ, довге, золоте волосся, чорні очі, удуховлене личко й ціла була, мов статуя, вирізьблена Праксітелем. А до того голос у неї був чарівний. Льоссе, напевно, сказав би про нього: "Твій спів заносить біль до неба".
Але той спів, що захоплював поетів, можна було передати тільки безсмертними словами: "...це голос серця, що сам пливе до серця".
Але ж ця велика артистка, що з таким чуттям і мистецтвом грала любовні сцени, сама ще не кохала ніколи. Ніколи ще її очі не відповіли на захоплений погляд, що з сотень очей плив до неї на сцену. Здавалося, що її життя зосередилося тільки в мистецтві, що вона живе тільки мистецтвом й для мистецтва.
Граф закохався в ній з першого погляду. Це було його перше кохання. Не поїхав уже до Сицилії, як задумав, але залишився в Неаполі; почав старатися бачитися зі славною співачкою, але її двері були замкнені перед ним так само, як і перед іншими її звелични-ками.
Тепер він жив лиш думкою про Стіллю. Для неї вирішив пожертвувати ціле своє майно, життя і душу.
Але був іще хтось, що подібно, як граф Телєк, ходив, мов тінь, за Стіллею. Це був старший добродій, що його граф уперше побачив під час своєї останньої поїздки до Неаполя.