Замок в Карпатах

Жуль Верн

Сторінка 12 з 15

Тут він міг жити спокійно, переконаний, що ніхто про це не довідається.

Але назверх ніщо не вказувало на те, щоб у замку хтось мешкав. З коминів не підіймався дим, вікна були щільно позамикані, навіть голос пташок не турбував мертвецької тиші старого замчища.

Молодий граф приглядався мовчки й задумано старій будівлі.

Колись у тому старому замку було гамірно, колись кипіла в ньому життя, а на оборонному валі вартувала озброєна сторожа.

Грицько відійшов на бік, залишаючи графа у спокою, та коли сонце сховалося за верхи гір Плази, а долину обох Солей почали сповивати вечірні сутінки, Грицько заговорив:

— Пане графе... темніє. Наближається ніч.

Граф наче не чув.

— Пора вже йти, — почав знову Грицько. — В Лівадзель позамикають усі корчми.

— Зараз, Грицьку, зараз іду, — відповів граіф і стояв далі, наче вкопаний у землю.

— Не забувайте, що ті скелі ми з трудом пройшли в білий день, а що буде вночі...

— Правда, правда, Грицьку... зараз уже йдемо...

Здавалося, що щось здержує молодого графа й він не може відійти від замку.

Може і йому, як докторові, приросли ноги до скелі?...

Ні! Його ноги були вільні, він ходив сюди й туди по високорівні, а коли б хотів відійти, ніщо б йому не перешкодило...

— Пане графе, йдемо? — не витримав Грицько.

— Так, так, — відповів граф і не рухався з місця.

Тим часом на високорівні почало вже добре вечоріти. Замок оповили вечірні тіні, але ані в одному вікні не блиснуло світло.

— Пане графе, та ходім уже! — просив Грицько.

Граф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс ославлений бук, появилася якась мрячна з’ява...

Граф спинився і вдивився в з’яву.

Це була молода жінка, її довге волосся було розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.

Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?

Так! Це була Стілля! Вона простягла руки до графа й дивилася на нього палаючими очима.

— Це вона... вона... — крикнув граф, хитаючися, і був би впав лід муром, коли б Грицько його не підтримав.

З’ява зникла...

Як дивно! Одна мить і граф пізнав Стіллю.

— Вона, це вона!... Стілля живе!... — закликав.

ХІІ

Хіба це було можливе? Стілля, що її граф ніколи не думав уже побачити, появилася на замковій терасі! Це йому не привиділося, бо й Грицько її бачив!... Це була, певно, вона й мала на собі той сам одяг, що в ньому виступала останній раз у театрі Сан-Карло!

Молодий граф бачив її на власні очі. Чи справді ця обожана жінка, що мала бути його дружиною, була ув’язнена від п’яти літ у тих заліських горах? Хіба ж це було можливе, щоби Стілля воскресла? Чи князь Горц схопив її тоді мертву й завіз до свого замку в Карпатах? Чиї ж це похорони відбулися тоді на цвинтарі Кампо Санто Нуово у Неаполі?

Все це було неймовірне, подобало на чудо й граф сотню разів повторював це собі вперто... А все ж Стілля була на замку... Вона жила, бо він бачив її на терасі!...

Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну вирвати Стіллю з рук князя Горца, що в’язнив її в замку в Карпатах від п’яти літ!

— Слухай, Грицьку... — заговорив придавленим зі зворушення голосом, — розумієш ти що з того... бо я вже нічого не розумію. Мені здається, що я збожеволів...

— Успокійтеся, дорогий мій пане!

— Перш усього мушу дістатися до неї... до неї... ще нині...

— Може би так завтра?

— Кажу тобі: нині... Вона є тут... І бачила мене, так як я її... Вона жде на мене...

— Ну, добре, але коли й я піду з паном графом...

— Ні! Піду сам.

— Хочете йти самі?

— Так.

— Але як дістанетеся туди, коли лісничому Миколі це не вдалося?

— Мені це вдасться!

— Брама замкнена...

— Нічого. Найду якусь щілину в мурі... Я мушу туди дістатися!...

— Позвольте мені, пане графе, іти з вами, прошу вас!

— Ні, Грицьку, підеш до Версту... Ні!... не до Версту, не треба, щоб там знали... підеш до села Вулькану й там переночуєш... а коли мене там до рана не буде, підеш до міста — даш знати поліції, все розкажеш і прийдеш сюди з жандармами... Хай обстрілюють замок. А ти тут зачекаєш. Ах! Господи, вона живе. Ніщо, тільки б дістати князя Горца у руки!...

Грицько бачив, що його пан уже зовсім не володіє собою.

— Ну, йди, Грицьку, — приказав граф.

— Мушу йти?

— Так, — відповів граф і почав відходити.

Грицько постояв ще хвилину на місці, але побачивши, що на впертість графа нема ради, почав потішати себе, що його пан так чи так не дістанеться до замку й прийде до Вулькану... завтра... а може, ще й нині вночі...

Тоді вони оба підуть до міста... повідомлять поліцію... і те, що не вдалося Миколі ані графові, напевно вдасться жандармам... Вони дадуть собі раду з князем Горцем, звільнять бідну Стіллю, зруйнують замок у Карпатах... так, що не залишиться з нього камінь на камені...

Так роздумуючи, зійшов вірний Грицько з високорівні і подався в напрямі Версту.

Тим часом граф ішов довкола оборонного валу.

Крізь його голову пролітала хмара думок.

Тепер він був уже певний, що князь є в замку, коли там була ув’язнена Стілля...

Але як дістатися до неї?...

Перешкоди, що їх лісничий не міг перемогти, він переможе!... Це не була відвага, що перла його до тих старих мурів; це було велике кохання до тої жінки, яку вважав за мертву!

Граф знав, що дістатися до замку буде можна тільки з південного боку, де є брама і звис ний міст. Пустився в тому напрямі довкола оборонного валу.

Вдень було б неможливо вилізти на мур, бо на замку його побачили б, але вночі це могло вдатися.

Тим часом зробилося так темно, що граф ішов далі напомацки, інстинктивно оминаючи скелі й провалля, що були довкола муру. Так дійшов аж до другої башти, але тут попав між такі скелисті дебрі, що не міг з них вийти. Покалічив собі руки, щохвилини падав, а тим часом над його головою зривалися зі скель гірські орли з диким криком.

Ах, чому не задзвонить дзвін у замковій каплиці? Чому не блисне світло з башти, що про нього оповідали Микола і доктор?

Він біг би з утіхою на голос дзвону й на це світло!

Але ні! Ніщо не каламутило мертвецької тиші. Ніщо не роз’яснювало темної ночі...

Вже більше як годину блукав граф поміж скелями й почав боятися, чи не зійшов уже задалеко в долину. Вкінці спинився, ламаючи руки в одчаю. Куди йти, щоб дістатися до брами? Чи підождати до рана? Але тоді побачать його зі замку... Рудольф Горц добре буде його пильнувати!

Тільки вночі й то зараз мусить дістатися до замку, але він не може цього зробити через ту прокляту темінь!

Одчаяний до краю, крикнув:

— Стілля... моя Стілля!...

Хіба він вірив, що ув’язнена вчує його голос?

А все ж таки кликав кохану по імені, аж відгомін котився по горах.

Нараз побачив світло, що плило звисока.

— Замок... ось і замок... — сказав він до себе.

І справді, в одній замковій вежі блиснуло світло.

Граф повірив, що це Стілля засвітила світло, щоб показати йому дорогу до брами...

Почав іти за світлом. Зайшов задалеко направо й тепер вертався. Небавом був уже недалеко замкової брами. Чи вдасться йому дістатися досередини?..

Граф підійшов ближче; звисний міст був спущений... Брама створена...

Не надумуючися, ввійшов крізь браму...

Але ледве поступив кілька кроків, звисний міст з лоскотом піднявся й брама замкнулася.

Граф був в’язнем замку в Карпатах...

ХІІІ

Мешканці Версту й туристи знали замок у Карпатах тільки здалека. Зблизька ніхто його не бачив, бо одних стримував страх, других тяжкий доступ до нього. Тому всім здавалося, що замок у Карпатах — то лиш старі звалища.

Тим часом так не було. Будівля із старої твердині іа оборонним муром була ще ціла й могла помістити в собі цілий відділ війська.

Там були ще великі зали, глибокі підземелля, льохи й ріжні ходи та підземні дороги, що зверху поросли травою. Головна башта підіймалася на три поверхи, а в ній були гарні зали, де зовсім вигідно можна було мешкати. Замість крівлі вона мала терасу, звідки можна було дістатися до обох веж. З тої тераси сходилося кам’яними сходами й до замкового городу, де були ще тут та там керниці; вода з них плила до потока Няди. Довгий підземний коридор єднав замок з дорогою, що вела до села Вулькану. Так виглядав замок усередині. Його геометричний план був дуже складний і подобав на старовинний лабіринт.

Цікаво, чи молодий граф найде в ньому нитку Аріадни подібно, як легендарний Тезей?

Коли за молодим графом брама з грюкотом замкнулася, він ані трохи тим не збентежився. Навпаки, зрадів, що нарешті найшовся в замку князя Горца, де була його Стілля; він рішився віддати навіть життя, щоб тільки її визволити.

Коридор, що до нього ввійшов граф, був широкий й доволі високий. Мав кругле склепіння, а в стінах численні заглибини. Але в коридорі було так темно, що граф міг посуватися вперед тільки крок за кроком.

Він звернув наліво й, обтовкуючись від стіни, йшов далі. За останнім закрутом натрапив на якусь завісу. Обережно підняв її й перейшовши крізь якийсь отвір, знову зачав іти вперед. Враз приспішив ходи, але все щось його спинювало: то якийсь мур, то якийсь закрут, то знову вибої під ногами. Йому здавалося, що замість іти до вежі, він вертається назад. Почав гарячково шукати іншої дороги.

Але скрізь було так темно, що ніяк було визнатися. Це був справжній лабіринт.

Граф задумався. По тому, що він не йшов ані вгору, ані вниз, можна було пізнати, що з тої галереї він не дістанеться до вежі.

Певно, було якесь інше получення між замковою брамою й вежею, але він про нього не знав.

Почав наслухувати, чи не вчує якого голосу, або кроків, але дарма! Тоді почав так голосно кликати Стіллю, що, певно, його голос чути було аж у вежі; але й це нічого не помогло. Граф відчув, що сили його покидають.

Відколи вийшов з Версту, не їв іще нічого, був голодний і спрагнений; ніч була холодна і він дзвонив зубами.

Була, може, дев’ята година вечором, коли граф, поступивши вперед, учув, що під його ногою нема землі. Нахилився і діткнув рукою сходів.

Зачав сходити ними вниз й начислив їх щось шістсот сім, коли нараз на кілька кроків перед собою побачив світло.

— Може це вона?... — заговорив зі зворушенням до себе й пустився бігти в напрямі світла.

Нараз зашпортався й упав через поріг до якогось льоху, що був на яких дванадцять стіп глибокий; його кругла стеля спиралася на вісьмох стовпах.

9 10 11 12 13 14 15