Що тут робити? Побіг я до купця, розбудив його тихенько та й кажу: "Ти, кажу, купче, не лякайся, а діло наше погане... Ми, кажу, в розбійницьке кубло попали". Він змінився на обличчі та й питає: "Що ж ми тепер, Пантелію, робити будемо? При мені грошей сирітських багато... Щодо душі, каже, моєї, то на це воля божа, не боюсь померти, а, каже, страшно сирітські гроші загубити..." Що тут скажеш робити? Ворота замкнені, нікуди не виїхати, ні вийти... Якби паркан, через паркан перелізти можна, а то двір критий... "Ну, кажу, купче, ти не лякайся, а молись богу. Може, господь не захоче сиріт кривдити. Зоставайся, кажу, наче й не знаєш нічого, а я тим часом, може, і придумаю щось..." Гаразд... Помолився я богу, і напутив мене бог на розум... Виліз я на свій тарантас і тихенько... тихенько, щоб ніхто не чув, став висмикувати солому в стрісі, зробив дірку та й виліз на той бік. На той бік... Потім стрибнув я з стріхи й побіг шляхом скільки духу. Біг я, біг, замучився зовсім... Може, верст із п'ять пробіг одним духом, або й більше... Хвалити бога, бачу — стоїть село. Підбіг я до хати, почав стукати у вікно: "Православні, кажу, так і так, мовляв, не дайте християнську душу занапастити,.." Побудив усіх... Зібралися мужики й пішли зі мною... Хто з мотузком, хто з дрюччям, хто з вилами... Ви-дамали ми ото в заїзді ворота і зараз же до підвалу... А розбійники ножики вже нагострили і зібралися купця різати. Забрали їх мужики усіх до одного, пов'язали і повели до начальства. Купець їм на радощах три сотні пожертвував, а мені п'ять лобанчиків дав і ім'я моє в поминання собі записав. Кажуть, потім у підвалі кісток людських знайшли силу-силенну. Кісток, еге ж... Вони, значить, грабували людей, а потім закопували, щоб слідів не було..* Ну, потім їх у Моршанському через катів карали...
Пантелій скінчив оповідання й оглянув своїх слухачів. Вони мовчали й дивилися на нього. Вода вже кипіла, і Стьопка здіймав піну.
— А сало готове? — спитав його пошепки Кирюха.
— Зажди трошки... Зараз.
Стьопка, не спускаючи очей з Пантелія і ніби боячись, щоб той не почав без нього оповідати, побіг до возів; скоро він вернувся з невеличкою дерев'яною мискою й почав терти в ній свиняче сало.
— їхав я другим разом, теж з купцем...— казав далі Пантелій, як і перше, півголосом і не кліпаючи очима.— Звали його, як зараз пам'ятаю, Петро Григорович. Хороша була людина... купець той... Зупинились ми таким самим манером у заїзді... Він у кімнатці, я коло коней... Хазяї, чоловік і жінка, люди начебто й хороші, ласкаві, наймити теж немов нічого, а тільки, братця, не можу спати, чує моє серце! Чує, та й. годі.І ворота відчинені, і людей кругом багато, а все начебто страшно, не по собі. Всі давно позасинали, вже зовсім ніч, скоро вставати треба, а я сам-один лежу в себе в кибитці і очей не заплющую, немов сич якийсь. Тільки, братця, оте саме, чую: туп! туп! туп! Хтось до кибитки підкрадається. Висовую голову, дивлюся — стоїть жінка в самій сорочці, боса... "Чого тобі, кажу, молодичко?" А вона вся труситься, оте саме, лиця на ній нема... "Вставай, каже, добрий чоловіче! Біда... Хазяї лихе задумали... Хочуть твого купця порішити. Сама, каже, чула, як хазяїн з хазяйкою шепотілися..." Ну, недарма серце боліло! "А хто ти сама?" —питаю. "А я, каже, їхня кухарка..." Добре... Виліз я з кибитки й пішов до купця. Розбудив його та й кажу: "Так і так, кажу, Петре Григоровичу, діло ие зовсім чисте... Встигнеш, ваша статечність, виспатись, а тепер, поки є час, одягайся, кажу, та, поки живі й здорові, тікаймо далі від гріха..." Тільки-но він став одягатися, коли двері відчинилися і — здрастуйте... Дивлюсь — царице небесна! — входять до нас у кімнату хазяїн з хазяйкою та три наймити. Значить, і наймитів підговорили... Грошей у купця багато, то от, мовляв, поділимо... У всіх п'ятьох у руках по ножику довгому... По ножику, еге... Замкнув хазяїн на замок двері та й каже: "Моліться, подорожні, богу... А коли, каже, кричати будете, то й помолитися не дамо перед смертю..." Де вже тут кричати? Нам від жаху й дух забило, не до крику тут... Купець заплакав та й каже: "Православні! Ви, каже, порішили мене вбити, бо на мої гроші поласились. Хай уже так і буде, не я перший, не я останній; багато вже нашого брата купця по заїздах вирізано. Але за що ж, каже, братця православні, мого візника вбивати? Яка йому потреба за мої гроші муки приймати?" І так ото жалісно говорить! А хазяїн йому: "Коли, каже, ми його живого залишимо, то він перший на нас докаже. Однаково, каже, що одного вбити, що двох. Сім гріхів, одна покута... Моліться богу— та й край, а розмовляти нема чого!" Поставали ми з купцем рядочком, навколішки, заплакали та й давай богу молитись. Він діток своїх згадує, а я тоді ще молодий був, жити хотів... Дивимось на образи, молимось, та так жалісно, що й тепер сльоза проймає... А хазяйка, молодиця б то, дивиться на нас та й каже: "Ви ж каже, добрі люди, не поминайте нас на тім світі лихом і не благайте бога на нашу голову, бо це ми через злидні". Молились ми, молились, плакали, плакали, а бог нас і почув. Зглянувся, значить... У самий раз, коли хазяїн купця за бороду взяв, щоб, значить, ножиком його по шиї різонути, раптом хтось як-ак стукне знадвору у віконце! Всі ми так і присіли, а хазяїнові й руки опустилися... Постукав хтось у віконце та як закричить: "Петре Григоровичу, кричить, ти тут? Збирайся, поїдемо!" Бачать хазяї, що по купця приїхали, злякалися та давай бог ноги... А ми швидше надвір, запрягли та — тільки нас і бачили.
— Хто ж то в віконце стукав? — спитав Димов.
— У віконце? Мабуть, угодник божий або ангел. Бо окрім нього нікому. Коли ми виїхали з двору, на вулиці жодної людини не було... Боже діло!
Пантелій розповів іще дещо, і в усіх його оповіданнях однаково відігравали роль "довгі ножики" і однаково почувалася вигадка. Чи то чув він ці оповідання від кого-небудь іншого, чи сам склав їх у далекому минулому і потім, коли пам'ять ослабла, поплутав пережите з вигадкою і вже не вмів відрізняти одно від одного? Все може бути, та дивно те, що тепер і всю дорогу він, коли доводилося розповідати, віддавав явну перевагу вигадкам і ніколи не говорив про те, що було пережито. Тепер Єгорушка все вважав за чисту монету і вірив кожному слову, а згодом йому здавалося дивним, що людина, яка об'їздила на своєму віку всю Росію, бачила і знає багато, людина, в якої згоріла дружина і діти, знецінювала своє багате життя так, що кожного разу, сидячи біля вогнища, або мовчала, або говорила про те, чого не було.
Куліш усі їли мовчки і думали про те, що оце почули. Життя страшне і чудесне, а тому хоч яке страшне оповідання розкажи на Русі, хоч як прикрашуй його розбійницькими кублами, довгими ножиками та чудесами, воно завжди відгукнеться в душі слухача бувальщиною, і хіба тільки людина надто вже обізнана з грамотою недовірливо, скоса гляне, та й то змовчить. Хрест край дороги, темні паки, простір і доля людей, що зібралися коло багаття,— все це само по собі було таке чудесне і страшне, що фантастичність небилиці чи казки блідла й зливалася з життям.
Всі їли з казана, а Пантелій сидів обік окремо і їв куліш з дерев'яної мисочки. Ложка в нього була не така, як у всіх, а кипарисова і з хрестиком. Єгорушка, дивлячись на нього, згадав про лампадну скляночку і спитав стиха Стьопку:
— Чого це дід окремо сидить?
— Він старої віри,— відповіли пошепки Стьопка і Вася, і при цьому вони так дивилися, начебто говорили про хворобу або таємний порок...
Всі мовчали й думали. Після страшних оповідань не хотілося вже говорити про те, що є звичайним. Раптом серед тиші Вася випростався і, втупивши тьмяні очі в одну точку, нашорошив вуха.
— Що таке? — спитав його Димов.
— Людина якась іде,— відповів Вася.
— Де ти її бачиш?
— Он-он вона!.. Ледве-ледве біліє...
Там, куди дивився Вася, не видно було нічого, крім пітьми; всі прислухались, але ходи не було чути.
— Шляхом він іде? — спитав Димов.
— Ні, полем... Сюди йде. Минула хвилина в мовчанці.
— А моя^е, це в степу гуляє купець, що тут похований,— сказав Димов.
Усі скоса подивилися на хрест, перезирнулись і враз засміялися; стало соромно за свій страх.
— Чому йому гуляти? — сказав Пантелій.— Це тільки ті ночами ходять, кого земля не приймає. А купці нічого... Купці мученицький вінець прийняли...
Та ось почулася хода. Хтось поквапливо ішов...
— Щось несе,— сказав Вася.
Стало чути, як під ногами того, що йшов, шелестіла трава і тріскотів бур'ян,— але за світлом багаття нічого не було видно. Нарешті почулися кроки близько, хтось кашлянув; миготливе світло наче розступилося, з очей спала заслона, і підводчики раптом побачили перед собою людину.
Чи то вогонь так мигнув, чи через те, що всім хотілося розглядіти насамперед обличчя цієї людини, але тільки дивно так вийшло, що всі при першому погляді на неї побачили насамперед не обличчя, не одяг, а усмішку. Це була усмішка, надзвичайно добра, широка і лагідна, як у розбудженої дитини, одна з тих заразливих усмішок, на які важко не відповісти так само усмішкою. Незнайомий, коли його розгляділи, виявився людиною років тридцяти, негарною з себе і нічим не видатною. Це був високий хохол, довгоносий, довгорукий і довгоногий; взагалі, все в пього здавалося довгим, і тільки шия була така коротка, що робила його сутулуватим. Одягнений вія був у чисту білу сорочку з вишиваним коміром, у білі штани і нові чоботи і в порівнянні з підводчиками здавався чепуруном. В руках він тримав щось велике, біле і на перший погляд чудне, а з-за його плеча виглядало дуло рушниці, теж довге.
Потрапивши з пітьми в світляне коло, він спинився як укопаний і з півхвилини дивився на підводчиків так, начебто хотів сказати: "Гляньте, яка в мене усмішка!" Потім він ступив до багаття, усміхнувся ще ясніше й сказав;
— Хліб і сіль, братця!
— Ласкаво просимо! — відповів за всіх Пантелій.
Незнайомий поклав біля багаття те, що тримав у ру-ка£,— Цв була забита дрохва,— і ще раз привітався. Усі підійшли до дрохви й стали оглядати її.
Здорова птиця! Чим це ти її? — спитав Димов.
— Картеччю... Дробом не дістанеш, не підпустить... Купіть, братця! Я б вам за два гривеники віддав.
— А навіщо вопа пам? Вона смажена добра, а варена, мабуть, жорстка — не вкусиш...
— Ех, досада! її панам до економії віднести б, ті б півкарбованця дали, та далеко — п'ятнадцять верст!
Невідомий сів, скинув рушницю й поклав її коло себе.