Як доїхали?
— Добре.
— Ну й слава богу. А врожай у вас цього року гарний?
— О, врожай незгірший!
— Дома всі здорові?
— Красненько дякую, здорові.
Коли поговорили про все, як належить, старий Манья питає:
— Значить, у вас лише одна дочка, Гордубал?
— Так, лиш одна. Більше господь не послав.
Старий хихоче, обмацуючи гостя допитливим поглядом.
— Не ремствуйте, Гордубал, у вас іще може народитися й синок. Відпочила нива добре родить.
Юрай смикнув рукою, ніби хотів відмахнутися.
— Може, у вас іще знайдеться синок, спадкоємець,— посміхається старий, не спускаючи очей з гостя.— Виглядаєте нівроку, Гордубал, років п'ятдесят ще спокійно будете газдувати.
Гордубал неквапливо розтирає собі потилицю.
— Ну, то вже як бог дасть. Але Гафії чекати отчи-ни не доведеться. Хвалити бога, віно для неї я вже маю.
У старого Маньї спалахують очиці.
— Так, так, чув, чув. В Америці, кажуть, гроші можна лопатою загрібати. То правда?
— Я не сказав би, що там так легко,— зітхнувши, відказує Гордубал.— Самі розумієте, Манья, гроші є гроші. Тримаєш їх дома — вкрадуть; покладеш у банк — так само вкрадуть. То найліпше укласти їх у газдівство.
— Свята правда! — киває головою старий Манья.
— Дивлюся,— розважливо веде далі Гордубал,— тут ваша земля багато людей не прогодує. Самий мочар та вигони. Я гадаю, що такої землі треба кілька десятків моргів, аби сяк-так прожити одному газді.
— Правду кажете,— обережно погоджується з ним старий Манья.— Тут важко поділити отчину. Мій найстарший, Міхай, успадкує все газдівство, а решта — тільки частки грішми.
— А по скілько? — випалює Юрай.
Старий Манья здивовано закліпав очицями: "Овва, який швидкий, не дасть і подумати!"
— По три тисячі,— буркає він, сердито глипнувши на Штефана.
Гордубал швидко прикидає:
— Три рази по три — дев'ять. Значиться, всьому вашому газдівству ціна десять тисяч?
— Як то —г три рази по три? — сердиться старий.— А донька? Вона теж має дістати свою частку.
— Ваша правда,— погоджується з ним Гордубал.— Тоді, скажімо, тринадцять тисяч.
— О, ні, тринадцять ні! — крутить головою старий.— Ви, Гордубал, певно, жартуєте?
— Які там жарти? — стоїть на своєму Гордубал.— Просто я хотів би знати, Манья, скільки приблизно варте середнє газдівство тут у вас, на рівнині.
Старий Манья збентежився, Штефан витріщив очі: чи не збирається, бува, цей багач Гордубал купити їхнє газдівство?
— Таке газдівство, як наше, ви не купили б і за двадцять тисяч,— невпевнено мовить старий.
— Геть з усім, що є в обійсті?
Старий захихотів:
— А ви, бачу, хитрий, Гордубал! В нас у стайні четверо... ні, п'ятеро коней.
— Я коней не рахував.
Старий Манья відразу споважнів.
— А чого ви, властиво, до нас приїхали, Гордубал? Газдівство купувати чи свою доньку з моїм сином заручити?
Гордубал почервонів.
— Газдівство купувати?.. Щоб я та купував газдівство тут, на рівнині? Отой мочар, га? Лозу на пищики, га? Красненько дякую, Манья, але я вже скажу вам відверто: якщо ми з вами домовимось і ваш Штефан заручиться з моєю Гафією, то ви запишете своє газдівство на нього, а по весіллі я виплачу вашому Міхаю його частку. І Дюлі також.
— А Марії? — не втримався Штефан.
— І Марії... Більше у вас нікого нема? Хай Штефан газдує тут, у Рибарах.
— А Міхай куди ж? — не розуміє старий.
— Ну, він дістане свою частку й хай іде собі з богом. Парубок він молодий і радніше візьме гроші, ніж землю.
Старий Манья хитає головою.
— Ні, ні,— мимрить він,— так не піде.
— А то чому, тату? — з запалом вигукує Штефан.
— А ти пріч звідси! — гримає на нього старий.— Чого пхаєш носа до нашої бесіди?
Штефан; щось ображено бурмочучи, виходить надвір.
Дюла зрозуміла річ, крутиться біля коней.
— Ну що, Дюло? — плеще його Штефан по плечу.
— Файний коник,— каже парубок.— Можна проїха-тися на ньому?
— Завелика честь для твоєї задниці,— цідить Штефан крізь зуби й киває головою на хату.— Наш старий...
— Що?
— Та нічого. Аж із шкури пнеться, щоб загубити моє щастя.
. — Яке щастя?
— Ет, ніяке. Що ти розумієш...
На подвір'ї тихо, тільки льоха порохкує, наче сама до себе; з мочара долинають спів деркача та кумкання жаб.
— А ти зостанешся в Кривому, Штефане?
— Можливо... Я ще не вирішив,— копилить губи Штефан.
— А газдиня?
— А тобі що до того? — присікає його Штефан.
Ну й комарі! А ластівки трохи не черкають черевцями по землі. Штефан позіхає — мало щелепу не звихнув. Цікаво, що ті старі там, у хаті... Чого доброго, ще відкусять один одному носа!
Штефан зі злості й нудьги висмикує з одвірка шило й щосили заганяє його в двері.
— Ану, витягни,— пропонує він Дюлі.
Дюла витягує.
— Ану, давай — хто глибше?
Якусь хвилину вони розважаються, загандючи шило в двері так, що аж тріски летять.
— Ну що ж,— каже нарешті Дюла,— піду до дівчат. З тобою нецікаво.
Поволі сутеніє, обрій над рівниною затягує бузкова імла. "Зазирнути до хати чи що? — міркує Штефан.— Ні, на зло не піду! "Пріч звідси! — гримне старий.— Чого пхаєш носа до нашої бесіди?" Цікаво, за кого "американець" Гордубал сватає свою доньку — за нього чи за мене? Я міг би й сам за себе постояти, а він — "пріч звідси!" А чого ви маєте мене виганяти? — дратується Штефан.— Я вже не ваш!"
Нарешті захмелілий Гордубал виходить із хати. Таки, видно, домовилися; Манья проводжає гостя й поплескує його по спині. Штефан уже стоїть біля коней і тримає їх за вуздечки; Гордубал схвально киває головою.
— Отже, у неділю в вароші! 1 — кричить старий Манья.
Вйо! — і віз рушає з обійстя.
— Щасливої дороги!
Штефан крадькома позирає на газду й ні про що його не питає; чень той сам почне...
— Он наша річка,— показує він батогом.
— Мгм.
— А он той віз з палахом 1 2 — то, певно, наш Міхай їде. Ми стелемо худобі палах замість соломи.
— Мгм.
І більше ані словечка. Штефан править кіньми, старається з усієї сили, але газда тільки головою похитує. Нарешті Манья не витримав:
— То що, газдо, по скільки ви їм дали?
Гордубал звів брови.
— Що?
— По скільки ви їм пообіцяли, питаю?
Гордубал — ні слова. І тільки за хвилину знехотя кидає:
— По п'ять тисяч кожному.
Штефан мовчки прикидає в думці, а тоді цідить крізь зуби:
— Ошукали вас, газдо. Вистачило б і по три.
— Мгм,— мимрить Гордубал.— Твій отець — як той пень дубовий.
"Ех ти,— думає Штефан,— іншим роздаєш, а зі мною розмовляєш так, ніби беру тільки я".
— І тобі теж п'ять тисяч,— додає Гордубал.— На початок газдівства.
"Гаразд,— думає Штефан.— Але тепер, коли я йому вже майже як син... як буде з платнею? Тепер він уже не може платити мені, як наймитові. Може, хай би віддав мені жеребця? Мовляв, продай його, Штефане, а гроші візьми собі: адже ти тепер у нас як свій".
— їдь як слід! — наказує Гордубал.
— Слухаю, пане.
XVIII
І ось вони вже вертаються з міста. Справу залагоджено, в є^рея-адвоката складено детальну угоду, але вона обійшлася Гордубалові в двісті крон: "І те запишіть, пане адвокате, і те не забудьте туди внести... Так, так: селянин обережний у всьому, що стосується майна, він, любий мій, не дасть себе ошукати; ага, ще ось про що треба не забути: половину газдівства в Рибарах записати на Гафію..." — "Добре,— погоджується адвокат,— запишемо вам і таку клау-зу-лу. Ну ось, клаузула теж тут є". А потім усі під цим підписалися: Юрай Гордубал поставив три хрестики, в ім'я отця, і сина, і святого духа; старий Манья — три хрестики, а Міхай Манья з квіткою на капелюсі, надувши щоки, поважно підписується повним ім'ям. За ними Марія, по чоловікові Янош, у шовковій хустці, й Штефан — увесь святковий... Ще хтось підписуватиметься? Ні, ні, Дюла мусив залишитися коло коней, та й до того ж він іще неповнолітній. "Ну, тоді готово, панове, бажаю вам щастя". Довелося викласти цілих дві сотні; зате робота сумлінна, і клау-зу-ла там є.
А потім усі до корчми — запити могорич. Тепер уже, хочеш чи ні, а Юрай Гордубал мусить бути на "ти" зі старим Маньєю; вони вже встигли навіть посперечатись, як водиться між сватами.
— Ну, вйо, Штефане!
Штефан радий би поговорити з ним, наче з рідним батьком, але яка з ним розмова? Сидить у коробі, схопився за краї обома руками, брови насурмив і насилу видушує з себе слово по слову. "Дивні якісь заручини,— зітхає в думці Штефан,— наймит газді ніколи не буде рівнею. Вйо!"
Ще трохи — і вони вже на повному чвалі влітають до Кривого, лишаючи позаду тільки цокіт підків. Юрай Горду бал глянув з-під брів довкола й раптом змахнув над головою рукою, ляснув пальцями і заспівав, заух-кав, наче на масницю. "Певно, п'яний,— озираються на нього люди.— І чого б то так повеселів наш "американець?"
На майдані повно дівчат і парубків, тож доводиться їхати ступою; Юрай підводиться, обіймає Штефана за плечі й кричить на десь майдан:
— Абисте, люди, знали — я везу зятя! Гей! Ого-го!
Штефан намагається струснути з плеча його руку
й сичить:
— Тихіше, газдо!
Та Гордубал так міцно стиснув його плече, що він мало не скрикнув від болю.
— Чуєте, люди! — горлає Гордубал.— Я везу зятя для своєї Гафії! Ми справляємо заручини...
Штефан стьобає батогом коней, хмуриться й мало не до крові кусає губи.
— Отямтеся, газдо! Ви п'яні!
Віз з гуркотом завертає на Гордубалове подвір'я. Юрай відпускає Штефана й раптом стає тихий і поважний.
— Поводи трохи коней,— сухо наказує йому.— Бачиш, вони в милі.
XIX
А Полана не знає, що й думати про Юрая: тягне Штефана до корчми, мовляв, той уже не наймит, а наче їхній рідний син. І замість того щоб ховатися за стодолою, ходить селом, зупиняється й гуторить з жінками: отак і отак, я заручив свою Гафію, щоправда, вона ще дитина, але дуже звикла до Штефана, поки мене не було дома; а Штефан, сусідко, ну просто молиться на неї, ох, яка то радість — мати таких дітей! Штефаном він теж не нахвалиться — і роботящий, і добрий газда з нього вийде, а після батькової смерті успадкує в Ри-барах увесь маєток. У селі в Гордувала розв'язується язик, але дома він мовчить, як риба. "Оте й оте зроби, Штефане",— і більш ані словечка.
Юрай тиняється селом і шукає, кого ще зачепити; навіть Тезі Феделешеві махнув рукою, тільки від Гери-ча відвернувся. А той уже хотів був простягти йому руку. "Доки живий буду, не хочу тебе й знати; не хочу й чути, що ти там собі думаєш".
А жінки сміються: "Ну й заручини! Наречений насупився, як відлюдько, мовчить, слова з нього не витягнеш, злий, як чорт.