Гордубал

Карел Чапек

Хоч ця історія в окремих деталях і відбиває дійсний факт, однак у цілому її вигадано й вона аж ніяк не претендує на зображення конкретних подій і людей.

ЧАСТИНА ПЕРША

І

Он той другий від вікна пасажир, той, що в пом'ятому костюмі,— хто сказав би, що він американець? Дурниці, американці не їздять у пасажирських поїздах — вони їздять тільки в швидких, та й то їм ще здається повільно; в Америці, мовляв, поїзди куди кращі за наші, вагони там ого які довгі, і в них білий вейтер 1 розносить воду з льодом та айскріми*. Уявляєте? "Хело, бой! 1 2 3— гукає його американець.— Принеси-но пива, всім по кухлю, хай навіть це коштуватиме цілих п'ять доларів, демн! 4" Та що там довго розводитись, в Америці — отам життя, можете мені повірити!

Другий від вікна пасажир куняє, розтуливши рота, спітнілий, стомлений, і голова в нього хилитається, наче нежива. "Ох, боже, боже, отак уже одинадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять днів; п'ятнадцять днів і ночей то сидиш на валізі, то спиш на підлозі або на лаві, липкий від поту й задерев'янілий, оглушений гуркотом машин; отак уже п'ятнадцятий день... Коби хоч ноги випростати, підстелити під голову сіна й спати, спати, спати..."

Опасиста єврейка біля вікна бридливо відсувається в куток. "Чого доброго, ще засне й звалиться на мене, як лантух; хто знає, що він за один — вигляд у нього такий, ніби він качався в одежі по землі, і я б рада пересісти кудись інде, ох, боже, аби вже скорше доїхати!"

А другий від вікна пасажир хилиться, падає вперед і, здригнувшись, прокидається.

— Ну й спека,— несміло озивається до нього дідок, схожий на крамаря.— Далеко їдете?

— До Кривого,— насилу витискає з себе пасажир.

— До Кривого,— порозуміло й добродушно киває головою крамар.— А здалека, здалека, га?

Другий від вікна пасажир не відповідає й широкою брудною долонею витирає вогке від поту чоло; йому млосно від слабості й паморочиться в голові. Крамар ображено сопе й відвертається до вікна. А той уже не наважується визирнути в вікно, втупився в запльовану підлогу й чекає, чи його запитають ще раз. І тоді він їм розповість: "Так, здалека. Аж із самісінької Америки, коли хочете знати".— "Та невже? Аж із самісінької Америки, кажете? І в такий далекий світ їдете в гості?"— "Ні, я вертаю домів. До Кривого. Там у мене жінка й донечка, Гафією звати. Гафією. їй було всього три рочки, коли я поїхав". — "Значиться, аж із самісінької Америки! І скільки ж ви там прожили?" — "Вісім років. Так, відтоді минуло вже вісім років. І всі ті роки в мене був джоб 1 на одному місці. Я робив майнером 5 6. У Джон-стауні. Там зі мною був один краянин — Михайло Бобок його звали. Михайло Бобок із Таламаша. Його вбило, тому вже п'ять років, як убило. Відтоді мені й поговорити не було з ким, коли хочете знати, бо з ними хіба порозумієшся? Бобок — той навчився по-їхньому, але, знаєте, коли в тебе є жінка, то ти думаєш тільки про те, якби їй усе розповісти по порядку, а чужою мовою, знаєте, так не вийде. Звуть її Полана".— "А як же ви там працювали, якщо не могли з ними порозумітися?" — "Ну, як: мені гукали тільки: "Хело, Гордубал!" — і показували на мій джоб. Щоб ви знали, я аж по сім доларів одержував. Севен 7. Але в Америці все дорого, панове. Навіть двох доларів на харчі замало. За нічліг — п'ять доларів на тиждень". Тут озветься пасажир навпроти: "Але ви, пане Гордубал, певно, наскладали там кругленьку суму, га?" — "Та воно, звичайно, можна було б, тілько я посилав їх додому жінці. Я вам уже казав, що звати її Полана? Кождий місяць, панове, по п'ятдесят, шістдесят, а то й по дев'ятдесят доларів. Та то доки був живий Бобок,— він умів писати. Головатий був чоловік, скажу я вам, але його вбило ще п'ять років тому — на нього звалилися підпори. З того часу я вже не мав як посилати гроші жінці й відносив їх у бенк Зверх три тисячі доларів наскладав я, повірите, а потім їх у мене вкрали".— "Не може бути, пане Гордубал! Що ви таке розказуєте?"— "Єс, сер8 9, зверх три тисячі доларів".— "І ви не поскаржилися до суду?" — "Ет, як ви тут поскаржитесь? Наш формен 10 11 водив мене до якогось лойєра , той поплескав мене по плечу: ""О'кей, о'кей"12, але треба заплатити едванс 13; а формен йому на те: "Юресвейн" 14,— і повів мене назад. Отак-то воно в Америці, люди добрі, що й казати".— "О боже, пане Гордубал, три тисячі доларів? Таж то величезні гроші, цілий маєток! Боже небесний, яке нещастя! Три тисячі доларів — кілько ж то буде на наші гроші?"

Юрай Гордубал відчуває неабияке задоволення: "О, як би ви всі тут на мене видивилися, коли б я почав вам розповідати! З цілого трейну 15 позбігалися б подивитись на того, у кого в Америці вкрали три тисячі доларів. Єс, сер, то я". Юрай Гордубал підводить очі й окидає поглядом своїх попутників. Опасиста єврейка щулиться в кутку, крамар ображено дивиться у вікно й щось жує беззубим ротом, тітка з кошиком на колінах дивиться на Гордувала так, ніби в чомусь з ним рішуче не згодна.

Юрай Гордубал знову замикається в собі. "Ну й добре, я вам не набиваюся; п'ять років ні з ким не розмовляв — і якось прожив" "Виходить, пане Гордубал, ви вертаєте з тієї Америки без гроша в кишені?" — "Ну що ви, у мене там був файний джоб, але гроші я більше до бенку не віддавав, ю бет16 17 18! У валізу, любий мій, ключик на шию під сорочку — і по всьому! Сімсот доларів везу додому. Вел, сер , я був би там іще трохи побув, але втратив імплоймент п. Після восьми рбків, любий мій! Локаут, сер 19. Гейбито забагато вугілля. З нашого піта 1 шістсот чоловік дістали лів 20 21, голубе мій. І всюди, ну просто таки всюди, звільняють людей. Роботи нема ніде. Тому я й вертаюся. Додому, розумієте? До Кривого. Там у мене жінка й трохи землиці. А Гафія тоді мала три рочки. Сімсот доларів під сорочкою везу й знову почну газдувати... Або на якусь фекторі22 наймуся. Чи ліс рубати".— "А за жінкою й за дочкою ви, пане Гордубал, не банували?"— "Банував, ще й як банував; але я їм, знаєте, посилав гроші й думав: "То на корову, то на латку землі, а то Полані на що сама схоче". Кож-дий долар на щось призначався. А коли я клав гроші до бенку, то мені здавалося, що я вже бачу цілу череду корів. Єс, сер, а їх у мене вкрали".— "А чи писала вам бодай іноді ваша жінка?" — "Ні, не писала. Бо не вміє".— "А ви їй писали?" — "Ноу, сер. Кент райт, сер" 23. З того часу, як помер Михайло Бобок, я не посилав їй ані цента,— все відкладав".— "Але бодай телеграму, що приїдете, ви їй послали?" — "Де там, нащо гроші дурно викидати? Та й вона, певно, налякалася б, якби прийшов поштар. А мене не злякається. Ха-ха! Де там!" — "А може, вона думає, що ви померли, пане Гордубал: стілько років від вас не було жодної вісточки".— "Помер? Такий моцак, як я, та щоб помер? — Юрай Гордубал дивиться на свої жилаві руки.— Такий моцак, ну й вигадаєте! Моя Полана — мудра жінка, вона знає, що я повернуся".— "Та воно-то так, але всі ми смертні; що, коли вашої Полани вже й на світі нема?" — "Шат ап, сер24; їй було двадцять три, коли я від'їздив, і вона була міцна, голубе мій, як криця. Ні, ви не знаєте моєї Полани; з такими грішми, з тими доларами, які я їй посилав, щоб вона взяла та й померла? Ноу, сенк'ю" 25.

Розкислий крамар біля вікна синьою хустинкою витирає піт. Може, він знову скаже: "Ну й спека!" — "Спека, кажете? І ви називаєте це спекою? Побували б ви на ловердеку26; або в антрацитовій шахті... Туди посила-ють самих ніггерів але я там теж витримав, єс, сер. За сім доларів. Хело, Гордубал! Хело, ю нігаз!27 28 Так,голубе мій, людина багато може витримати. А от кінь — ні. Туди, в шахту, вже не можна було спускати коней, щоб тягали вагонетки. Там була страшна спека, голубе мій. Або взяти ловердек на пароплаві... Людина здатна витримати дуже багато, аби лиш вона могла порозумітися. Від тебе щось хочуть, а що... ти не розумієш; а тобі кричать, сердяться, знизують плечима... Ну, приміром, як мені було в Гамбурзі допитатися про дорогу до Кривого? їм вільно кричати, а мені — ні. До Америки поїхати — то в вас піде як по маслу: один посадить вас на пароплав, другий зустріне там на місці, а от назад, голубе мій... дістатися назад вам не поможе ніхто. Ноу, сер. Тяжка дорога додому, голубе мій, дуже тяжка".

І Юрай Гордубал хитає головою. Тепер вона вже хитається в нього сама — хилиться то до одного плеча, то до другого, мов нежива,— і Юрай засинає. Опасиста єврейка біля вікна невдоволено стискає губи; тітка з кошиком на колінах і ображений крамар промовисто перезираються: мовляв, отакі тепер люди! Гірші за худобу!

II

Що то за один іде по той бік долини? Якийсь пан у черевиках, машиніст чи що? В руках чорна валізка, і він підіймається на гору; якби не так далеко, приклав би долоні до рота й гукнув би: "Слава Ісусу Христу, пане, котра зараз година?" — "Друга пополудні, пастушку. Якби не так далеко, я спитав би тебе: "А чиїх то ти корів пасеш?" А ти, може, відповів би: "Он ті — Лиска, Рябуха, Зірка, Ягідка і та ялівка — то Полани Гордубалової".— "Так, так, легіню, красні корівки, там трава кисла й вода гірка. То, кажеш, Полани Гордубалової? Так, так, а раніше в неї було тільки дві корівки... А що, легіню, може, в неї ще й воли є?"— "Ой, боже мій, ще й які — подільські, роги — як розставлені руки; пара волів, пане".— "Ну, а вівці?" — "І барани, і вівці, пане, але вони пасуться вище, на Дурній Полонині. Розумна й багата

Подана".— "А чоловіка в неї нема? Чого рукою махаєш? Хіба нема в Полани газди? Гляньте на цього дурника,— не впізнає своїх; заслонив очі долонею від сонця й вилупився на мене, як сич на сову".

Серце Юрая Гордувала калатає аж десь у горлі; треба спинитися й звести дух: "Ох-ох-ох!" Чого то воно так сильно й раптово забилося? Юрай захлинається, як потопаючий: нарешті! Нарешті він дома, тільки ступнув у кам'янистий ізвір — і вже наринули на нього з усіх боків спогади: так, ізвір був тут завжди, і тернина й тоді була обсмалена пастушими ватрами: як і колись, на кам'янистому осипищі цвіте дивина, стежка губиться в сухій траві й сухому чебреці, ось і камінь, зарослий чорницями, і тирлич, і ялівець, й узлісся, і сухі коров'яки, і занедбана колиба; нема вже Америки й нема вісьмох років; усе, як було колись — блискучий жук на квітці будяка, слизька трава, далеке подзенькування дзвіночків на шиях у корів, сідловина над Кривим, бурі зарості осоки й дорога додому...

Дорога — й легка хода верховинця в постолах, який ніколи не бував в Америці, дорога, що пахне коровами й лісом, нагріта сонцем, наче хлібна піч, дорога в долину, дорога кам'яниста і втоптана худобою, подекуди розкисла від джерелець, що дзюрчать по камінню...

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...