В замку

Карел Чапек

— Ре, Мері, ре, — машинально, терпляче поправляв Ольга. Дівчинка нехотя бренькає на фортепіано легенький етюд; вони товчуть його вже два тижні, але чим далі, тим виходить гірше. Ольгу навіть уві сні переслідує цей ненависний дитячий мотивчик.

— Ре, Мері, ну слухайте ж: до-ре-соль-ре, — тихенько наспівує Ольга й програє пасаж на фортепіано. — Будьте уважніші: до-ре-соль-ре. Та ні, ре! Ре! Чому ви весь час граєте мі?

Мері сама не знає, чому вона фальшивить, вона пам'ятає тільки, що мусить грати; її очі палають ненавистю, вона б'є ногами стілець і ось-ось утече до папа, а тим часом знов і знов уперто грає мі замість ре. Ольга вже не стежить за нею, а змучено дивиться у вікно. Надворі сяє сонце, великі дерева в парку розгойдує гарячий вітер; але й там, у парку, нема волі, та й на ланах жита, що стелються за парком… Ох, коли вже скінчиться цей урок! І знов мі, мі, мі!..

— Ре, Мері, ре, — в розпачі повторює Ольга — і раптом вибухає: — Ви ніколи не навчитеся грати!

Дівчинка випростується й обпікає Ольгу сповненим аристократичної пихи поглядом:

— Чому ж ви, мадемуазель, не скажете цього при папа? Ольга закушує губу.

— Грайте! — наказує вона занадто гостро і, зустрівши злий погляд вихованки, починає голосно й нетерпляче рахувати: —Раз, два, три, чотири. Раз, два, три, чотири. До-ре-соль-ре. Не так. Раз, два, три, чотири.

Двері до зали ледь прочинились. Це, напевне, знову старий граф прийшов і підслухує. Ольга стишила голос:

— Раз, два, три, чотири. До-ре-соль-ре. Ось тепер так, Мері! — Насправді зовсім не так, але ж старий граф слухає! — Раз, два, три, чотири. Тепер добре. От бачте, нічого тут нема важкого, Раз, два…

Двері розчинились навстіж, і кульгавий граф увійшов, стукаючи палицею.

— Ну, ну, Мері, wie geht's? Hast du schцn gespielt?[151] Так, мадемуазель?

— Так, так, ваша світлість, — квапливо підтвердила Ольга, встаючи з-за фортепіано.

— Mary, du hast Talent![152] — вигукнув старий каліка і раптом — то було майже моторошне видовище — важко гупнув на коліна й почав, аж схлипуючи й стогнучи, цілувати своє дитя в шийку лункими, нестямними поцілунками. — Du hast Та-lent, — затинався він, — du bist so gescheit, Mary, so gescheit! Sag'mal, was soll dir dein Papa schenken?[153]

— Danke, nichts[154], — відповіла Мері, лоскотно щулячись під тими поцілункаші. — Ich mцchte nur…[155]

— Was, was mцchtest du?[156] — у захваті пробелькотів граф.

— Ich mцchte nur nit so viel Stunden haben[157], —буркнула Мері.

— Ha, ha, natьrlich[158], — зраділо засміявся граф. — Nein, wie gescheit bist du![159] Правда, мадемуазель?

— Так, — тихо промовила Ольга.

— Wie gescheit[160], — ще раз сказав старий і став підводитись. Ольга квапливо ступнула до нього, щоб допомогти. — Ні, ні! — різко крикнув граф; він, стоячи, мов тварина, на всіх чотирьох, силкувався встати сам. Ольга відвернулася. В ту мить її руку судомно стисли п'ять холодних пальців, і, повиснувши на ній усією своєю вагою, старий граф підвівся. Ольга мало не впала під тягарем цього великого, страшного, розбитого паралічем тіла. Мері засміялась.

Граф випростався, начепив на ніс пенсне і подивився Іна Ольгу якось здивовано, наче досі не бачив її.

— Miss Olga?[161]

— Please[162], — шепнула дівчина.

— Miss Olga, you speak so much during the lessons, you confound the child with your eternal admonishing. You will make me the pleasure to be a little kinder[163].

— Yes, sir[164], —прошепотіла Ольга, вся почервонівши. Мері зрозуміла, що папа вичитує гувернантці, й гордовито відвела погляд, ніби це її не стосувалось.

— Ну, то на все добре, мадемуазель, — закінчив граф.

Ольга вклонилась і пішла до дверей. Враз їй захотілося трохи помститись; вона обернулась, блиснувши очима, й сказала:

— Мері, коли я виходжу, треба попрощатись.

— Ja, mein Kind, das kannst du[165], —добродушно підтвердив старий граф.

Мері осміхнулась і зробила недбалий кніксен.

Тільки-но опинившись за дверима, Ольга вхопилась за голову: "О боже, я не витримаю! Не витримаю! Вже п'ять місяців ні дня, ні години не було, щоб вони мене не мучили…"

"Та ніхто тебе не мучить, — заспокоювала вона себе, стискаючи скроні долонями й поволі ходячи прохолодним вестибюлем. — Ти для них чужа, найнята людина, про тебе ніхто й не думає. Просто такі вони є… Господи, як самотньо серед чужих людей… Але Мері зла, — раптом крикнуло щось у ній, — зла й ненавидить мене. Їй подобається мене мучити, і вона це вміє. Освальд просто пустун, а Мері зла… Графиня пихата й ображає мене, а Мері — злюка… А я ж так хотіла любити цю дитину! Я ж із нею цілий день, цілий день! Господи, скільки років мені тут іще жити?"

У коридорі хихотіли дві покоївки. Побачивши Ольгу, вони замовкли й привітались, відвівши погляди. Ольгу аж заздрість шпигнула, що вони можуть сміятись; вона хотіла була звисока наказати їм щось, але не придумала що. "От би жити з цими дівчатами, — майнуло в голові. — Вони там до півночі регочуть, вовтузяться, жартують; і лакей Франц із ними, щохвилини то одна вересне, то друга… боже, яка гидота!" Мимохіть зринув огидний спогад: учора вона застала Франца з посудницею в порожній кімнаті для гостей, поряд із її спальнею. Він так по-дурному шкірився, застібаючись, що вона з люті мало не вдарила його своїм маленьким кулачком.

Ольга затулила руками обличчя. "Ні, ні, я тут не витримаю! До-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре… Ці покоївки хоч якось розважаються! Вони хоч не такі самотні, не мусять обідати з панами, вони теревенять цілий день, а ввечері потихеньку співають на подвір'ї… Якби вони хоч на вечір приймали мене до гурту!" З солодкою млістю зринула в пам'яті пісня, яку дівчата вчора співали в два голоси під старою липою:

Болить моє серденько,

Болить воно, хоч плач.

Відчинивши вікно, Ольга з повними сліз очима слухала їх і півголосом підспівувала. Вона все пробачила їм і з палкою приязню простягала до них руки. "Дівчата, я ж така сама, як і ви. Я теж у наймах, і я з вас найнещасніша!"

Найнещасніша, повторювала собі Ольга, ходячи туди й сюди по вестибюлю. Як це сказав граф? "Міс Ольга, ви забагато говорите на уроках; ви збиваєте дитину з пантелику своїми… безнастанними… повчаннями. Я просив би вас… поводитися з нею… трохи ласкавіше". Вона проказувала слово за словом, щоб не згубити з них ні краплинки гіркоти. Зціплювала кулаки, згоряючи від гніву й муки. Так, це її помилка: вона занадто серйозно сприймала роль виховательки. Приїхала сюди, до замку, в якомусь гарячковому захваті, наперед закохана в дівчинку, виховання якої мали довірити їй. Ревно взялася за навчання, була завжди старанна, ретельна, підготована; вона так глибоко вірила в значення освіти — а тепер насилу розбирає із знудженою Мері начатки арифметики та граматики, раз у раз дратується, б'є щиколотками по столу, а тоді в сльозах вибігає з класної кімнати, де лишається переможницею норовлива й ледача Мері. Спочатку Ольга радо бавилася з дівчинкою, сповнена палкого завзяття й по-дитячому захоплена її іграшками; та врешті помітила, що грається сама під холодним, знуджено-глузливим поглядом малої. Ігри минулись, і відтоді Ольга ходила за своєю вихованкою, мов тінь, не знаючи, про що з нею говорити, чим її розважити. Вона приїхала, сповнена просто жертовного бажання любити, бути лагідною і терплячою; а тепер гляньте, як палають її очі, як шпарко й нерівно б'ється серце, здатне відчувати вже тільки біль, але не любов. "Поводитися… трохи… ласкавіше, — повторювала Ольга, і все її тіло аж терпло. — Боже, чи я спроможна?"

загрузка...

Вона ходила туди й сюди між залізних опудал-рицарів, раніш таких кумедних для неї, і щоки її горіли від хвилювання, їй спадали на думку тисячі відповідей на графові докори; зринали в голові сповнені гідності, рішучі й горді слова, які раз назавжди здобули б їй повагу в цьому домі. "Ваша світлість, — могла б вона сказати з високо піднесеною головою, — повірте, я знаю, чого домагаюсь. Я хочу навчити Мері серйозно ставитись до життя й бути вимогливою до себе; хочу зробити з неї людину, яка не дозволяє собі хибних вчинків. Ідеться не про фальшиву ноту, ваша світлість, а про фальшиве виховання; я могла б не любити Мері, а тому й не помічати її хиб, та коли я її люблю, то буду вимоглива до неї, як до себе самої…"

Її очі ще палали й серце горіло від недавньої образи, коли вона подумки промовляла все це; та власні слова підбадьорили її, Ользі полегшало, і вона твердо вирішила, що незабаром, завтра ж таки поговорить про це з графом. Він не лихий, часом буває навіть великодушний, а крім того — він же так мучиться! Якби тільки не отой гнітючий погляд його страшних, безбарвних, вирячених очей за скельцями пенсне!..

Вона вийшла надвір, і її засліпило сонце. Кам'яні плити, щойно политі водою, блищали й парували.

— Стережіться, мадемуазель! — раптом гукнув ламкий хлоп'ячий голос, і ту ж мить просто в білу Ольжину спідницю плюхнув мокрий футбольний м'яч. Освальд захихотів, але зразу й умовк, побачивши, як ужахнулась бідна дівчина; спідниця була геть забруднена. Ольга трохи підняла її і, нічого не сказавши хлопцеві, схлипнула. Освальд почервонів і, затинаючись, почав виправдовуватись: — Я… не бачив вас, мадемуазель.

— Beg your pardon, miss[166], — озвався Освальдів гувернер містер Кеннеді, що в білій сорочці й штанях лежав на траві. Він враз схопився, ляснув Освальда по потилиці й знову ліг.

Ольга не бачила нічого, крім своєї зіпсованої спідниці; вона так любила цей білий костюм! Без жодного слова вона повернулась і ввійшла в дім, ледве-ледве стримуючи плач.

Сльози душили її, коли вона відчиняла двері до своєї кімнати. А переступивши поріг, застигла з круглими від подиву очима, не розуміючи, що тут діється: посеред кімнати сиділа на стільці сама графиня й дивилась, як покоївка порпається в одежній шафі…

— A, c'est vous?[167] — кинула графиня, не озираючись.

— Oui, madame la comtesse[168], — насилу вимовила Ольга: їй перейняло дух.

Покоївка вийняла з шафи оберемок одягу.

— Ні, тут нема, вельможна пані.

— Ну, гаразд, — відказала графиня, важко підвелась і рушила до дверей. Остовпіла Ольга навіть не здогадалася дати їй дорогу. Графиня зупинилась за три кроки перед нею.

— Mademoiselle?

— Oui, madame[169].

— Vous n'attender pas, peut-etre, que je m'excuse?[170]

— Non, non, madame![171] — вигукнула дівчина.

— Alors il n'ya pas pourqui me barrer de passage[172], — гаркаво проказала графиня.

— Ah, pardon, madame la comtesse[173], — прошепотіла Ольга й квапливо ступила вбік.

1 2 3 4