ВІЛЬЯМ ФОЛКНЕР
ЕЛЛІ
Біла дерев'яна огорожа над прямовисним урвищем була немов іграшкова. Тоненька волокнинка, що прилягла до вигину дороги, вона в одну мить промайнула повз машину і вже зникла ззаду, наче туго натягнута стрічка, яку перетяли ножицями.
Потім вони проминули дорожній знак, перший знак — "Мілс-сіті, 6 миль",— і Еллі подумала, вражена необоротністю того, що сталося: "Ми вже майже приїхали. Вже запізно". Вона не відводила погляду від Поля, що сидів поруч: руки його лежали на кермі, а обличчя, видне їй у профіль, було звернене до автостради, яка розмотувалася перед ними. Вона заговорила:
— Ну добре. Що мені зробити, щоб ти одружився зі мною, Полю? — А сама думала: "Коли ми поверталися з лісу, якийсь дядько орав своє поле і бачив, як Поль ніс дорожнього плаща і як ми знову сіли в машину",— думала про це спокійно, з якоюсь байдужістю і від-стороненістю, бо мала в голові важливіший клопіт. "Щось таке страшне, а я про нього зовсім забула",— думалось їй, коли вона дивилася, як щораз швидше миготять дорожні знаки, щораз частіше — до Мілс-сіті було все ближче й ближче. "Таке жахіття, зараз я його пригадаю". І озвалася вголос: — То значить, я вже нічого не можу зробити?
Поль не глянув на неї.
— Ні,— відповів він.— Нічого не можеш.
І враз вона пригадала те, про що забула. її бабка, стара глуха жінка з холодним дошкульним поглядом, чекає у Мілс-сіті. Еллі пригадала її, вражена тихим розпачем: "Як я могла про неї забути? Як я могла? Як?.."
їй було вісімнадцять років. Вона жила за двісті миль звідси, у Джеф-ферсоні, з батьком, матір'ю і бабкою в чималенькому будинку. Широка веранда будинку обросла виноградною лозою, яка зовсім закривала світло. У цьому затінку Еллі висиджувала напівлежачи мало не кожного вечора, щоразу з іншим кавалером — спочатку то були місцеві хлопці й молодики, а далі пішли майже без перебору, навіть дехто з приїжджих, що з ними вона знайомилась чи то на вечірці, чи просто випадково, аби лиш він мав порядний вигляд. Вечорами вона ніколи не радила з ними-в машині, і невдовзі усім начебто стало ясно, чому це так, хоч кожен із них не відразу втрачав надію, а лише по тому, як дзиґарі на будинку окружної управи вибивали одинадцяту. Бо тоді минало хвилин п'ять, і парочка — яка перед тим могла мовчати годину чи и довше — починала гарячково перешіптуватися:
-' — Тепер" уже йди. ' '' ^~ Ні, ще рано. , — Іди. Вже пора.
— Чому?
}— — Тому. Я втомилася. І хочу спати.
— А-а. Так далеко, і без мами. Через це? < — Може.
У темряві вона ставала насторожена й холодна і, не зробивши жодного руху, відгороджувалася від хлопця якимось таємничим сміхом. І він ішов геть, а вона поверталася в темний будинок,, кидала погляд на прямокутник світла вгорі і враз уся змінювалася. Ступаючи майже по-старечому втомлено, вона підіймалася сходами й проходила повз прочинені двері освітленої кімнати, де сиділа її бабка,— випростана, з розгорнутою книжкою в руках, обернувшись обличчям до холу. Проходячи, вона лише деколи заглядала в ту кімнату. І тоді на мить погляди їхні схрещувалися: втомлений і знесилений старої жінки, холодний і зіркий дівчини. Лице й очі Еллі, темні й розширені, палали безсилою ненавистю. Потім вона рушала далі, входила у свою кімнату, прихилялася на хвильку до одвірка й чула, як стара жінка вимикає у себе світло. Часом вона тихенько й безнадійно схлипувала, шепочучи: "Стара відьма. Стара відьма". Та потроху це минало. Вона роздягалася, дивилась у дзеркало на своє обличчя, на губи, бліді без помади, важкі й пласкуваті (як їй здавалося), втомлені й прив'ялі від поцілунків, і думала: "Боже! Навіщо це я? Що зі мною робиться?" Думала, як наступного ранку їй знову доведеться стати перед очі старої жінки, несучи на губах, наче синці, сліди минулого вечора, і усвідомлюючи безцільність і порожнечу життя, що разило глибше, ніж будь-який гнів чи вимушена покора.
- Вільям Фолкнер — Домашнє вогнище
- Вільям Фолкнер — Троянда для Емілі
- Вільям Фолкнер — Було колись
- Ще 32 твори →
А потім одного дня у домі своєї подруги вона познайомилася з Полем де Монтіньї. Коли він пішов, обидві дівчини залишились самі. Вони подивились одна на одну з-під примружених повік, спокійно, мов два фехтувальники, готові до поєдинку.
— Отже, він тобі сподобався? — запитала подруга.— Дивний у тебе смак, їй-бо.
— Хто сподобався? — перепитала Еллі.— Не знаю, про кого ти говориш.
— О, невже? Тоді ти не помітила, яке у нього волосся. Наче сплетений чепець. А губи! Такі товсті.
Еллі подивилась на подругу:
— Про що це ти?
— Ні про що,— відказала та. Потім глянула в бік холу, дістала сигарету з вирізу своєї сукні й запалила: — Я нічого не знаю. Я тільки чула те, що й інші чули. Що Полів дядько якось убив чоловіка, котрий дорікнув йому, ніби він має домішку негритянської крові.
— Ти брешеш! — попалася на гачок Еллі. Подруга випустила пасемко диму.
— Що ж, спитай про його родину у своєї баби. Адже вона теж мешкала в Луїзіані.
— А як же ти? — озвалась Еллі.— Ти ж запросила його до себе додому.
— Так, але я не ховалася з ним у стінній шафі, щоб там цілуватись.
— Справді? А може, ти просто не змогла цього зробити.
— Не змогла, бо твоя персона стала мені на заваді.
Цього вечора Еллі й Поль сиділи на зарослій виноградом темній веранді. Але об одинадцятій годині вона занепокоїлася і стала впиратись:
— Ні! Ні! Я тебе прошу. Я прошу.
— Та чого ти боїшся?
— Атож, боюся. Іди вже, я тебе прошу. Іди.
— Тоді завтра?
— Ні. Не завтра й ніколи.
— Добре. Значить, завтра.
Цим разом вона вже не заглянула до кімнати бабки, коли проходила коридором. І у своїй кімнаті не прихилилася до одвірка, щоб виплакатись. А тільки стала проти дверей, трохи збуджена, і захекано повторювала вголос:
— Негр. Негр. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася?
Другого дня пополудні Поль прийшов прямо на веранду. Еллі сиділа в гойдалці, її бабка — у кріслі поруч. Дівчина підвелася й зустріла Поля на східцях.
— Навіщо ти сюди прийшов? — запитала вона.— Навіщо?
Потім Еллі обернулася і немов побачила саму себе збоку; ось вона підводить Поля до старої жінки, що сидить випростана й невблаганно сувора в тому самому потаємному місці, де не раз перед Еллі являлися незліченні й безіменні привиддя, які наче в один голос нашіптували їй щось звабливе... Еллі нахилилась і гукнула:
— Бабусю, це містер де Монтіньї.
— Хто такий?
— Містер де Монтіньї! З Луїзіани! — прокричала Еллі і враз побачила, як бабка в кріслі шарпнулася назад, мов змія перед стрибком на свою жертву.
Це діялося пополудні. А ввечері Еллі вперше за весь час відступилася від веранди. Вони з-Полем примостилися серед чагарника на моріжку. У темряві суцільних заростів надходила хвилина згуби для Еллі, її кров кричала від розпуки й збудження і мстивої втіхи, говорила ледве чи не вголос, коли дівчина вже ось-ось мала піддатись: "Хай би вона побачила! Хай би вона побачила!" — як раптом (а доти не чути було ні звуку) пролунав якийсь вигук над нею, і Еллі, несамовито кинувшись, відчула, що біля них., над ними стоїть бабка. Коли вона тут з'явилася, чи довго так стояла — вони не знали. Стара мовчки застигла на місці, поки повільно спадало напруження, і Поль без поспіху відходив собі, а Еллі стояла, почуваючи себе по-дурному: "Застукали мене на гарячому, а я навіть і не встигла нічого такого". Потім вона опинилася у своїй кімнаті, стояла, прихилившись до одвірка, силкуючись заспокоїти віддих, і прислухалась, , як, бабка підіймається сходами, і чекала, чи не піде вона до батькової кімнати. Але хода старої завмерла біля її власних дверей. Еллі підійшла,до ліжка й не роздягаючись лягла. Вона все ще була задихана, кров усе ще кричала в жилах. "Отже, це станеться завтра,— думала дівчина.— Вона вранці розкаже батькові". Еллі почала корчитись, як від болю, перевертаючись із боку на бік. "А я ще ніколи цього не робила,— пройняв її несподівано пекучий жаль.— Вона думає, що я таки згрішила, і так і скаже, а я досі ще незаймана. Сама ж довела мене до цього, і в останню мить перешкодила". А потім Еллі відчула, що сонце б'є їй просто в очі і що вона лежить одягнена. "Отже, це буде вранці,—наче крізь млу поду-малесь їй.— Боже! Як я могла, як могла! Не хочу я ніякого чоловіка, нічого не хочу!"
Вона сиділа вже в їдальні, коли батько зійшов униз на сніданок. Він не озвався,— мабуть, ще нічого не знав. "Може, вона сказала мамі",— подумала Еллі. Але трохи згодом і мати вийшла й теж подалася в місто, так нічого й не сказавши. "Отже, ще нічого не було",— подумала Еллі, підіймаючись сходами. Двері до бабчиної кімнати були причинені. Відчинивши їх, Еллі побачила, що стара сидить у ліжку й читає газету. Бабка підвела очі на онуку — холодний, застиглий, невблаганний погляд — а Еллі кричала до неї в порожньому будинку:
— А що мені ще робити в цьому мертвому, безнадійному містечку? Я піду працювати. Я не хочу бити байдики. Знайдіть мені яку-небудь роботу — байдуже, яку й де, аби лиш так далеко, щоб я більш ніколи в житті й не чула слова "Джефферсон"!
її назвали на честь бабки Ейленсією, хоч стара жінка уже мало не п'ятнадцять років не чула ні власного імені, ні імені онуки, ні імені будь-кого іншого, хіба що хтось кричав би до неї так, як оце тепер Еллі •кричала:
— Учора ввечері нічого не сталося! Ти не віриш мені? Це правда. Нічого навіть і не сталося. А то б я принаймні мала щось... щось таке...— Стара жінка дивилася на неї холодним затятим поглядом, непорушним і затятим, який буває у зовсім глухих.
— Добре! — кричала Еллі.— Тоді я вийду заміж! Це тебе задовольнить?
Цього дня пополудні вона зустрілася з Полем у місті.
— То як учорашнє — все гаразд? — запитав він.— Чи, може, вони?..
— Ні. Полю, одружись зі мною.— Еллі й Поль сиділи в кутку аптеки, почасти закриті прилавком, за яким продавалися ліки, але щохвилини хтось міг заглянути сюди. Вона пригорнулася до нього, обличчя її було бліде й напружене, нафарбовані уста скидалися на кривавий шрам.— Одружися зі мною. А ні — то буде запізно, Полю.
— Я не одружуюся з такими,— відповів Поль.— Ну, ну. Візьми себе в руки.
Вона пригорнулася ще ближче, вся — втілена обіцянка. Голос її звучав приглушено й настійливо.
— Вчора ми вже майже зробили. Коли ти одружишся зі мною, я погоджуся.
— Погодишся, ге? До чи після?
— Так. Зараз. Коли тільки схочеш.
— Шкода,— відповів він.
— Навіть якщо я й зараз згодна?
— Яке там зараз! Візьми себе в руки.
— Я от чую тебе.