Мегре і старенька пані

Жорж Сіменон

Сторінка 8 з 22

Але підозра все одно повинна впасти на мене.

— Чому ж "усе одно"?

— Адже всі переконані, що я не люблю своєї матері.

— А це правда?

— Це майже правда.

— Ви не будете заперечувати, коли я поставлю вам кілька запитань? Зауважте собі, що я це роблю неофіційно. Адже ви самі зажадали зі мною зустрітися.

— Але ж ви однаково поставили б їх мені.

— Можливо. Навіть напевне.

Літне подружжя вечеряло через три столики від них, а ще трохи далі жінка середнього віку не зводила очей зі свого вісімнадцятирічного сина, доглядаючи за ним, як за малою дитиною. Ще з-за одного столу долинали вибухи сміху: там сидів гурт дівчат.

Мегре та його знайома розмовляли впівголоса, не перериваючи вечері. Розмова їхня перебігала зовні спокійно, немов йшлося про найзвичайніші речі.

— Ви давно вже недолюблюєте матір?

— Відтоді, як мені стало ясно, що вона ніколи мене не любила, що я була для неї зайвим тягарем і, на її думку, зіпсувала їй життя.

— А коли ви зробили це відкриття?

— Ще як була дівчинкою. А втім, я помиляюся, коли кажу тільки про себе. Правильніше було б сказати, що моя матінка ніколи нікого не любила, навіть мене.

— І вашого батька також?

— Одразу по смерті його було забуто назавжди. Спробуйте знайти в домі бодай одну його фотографію. Ви. щойно оглянули всю віллу. Ви були і в кімнаті матері. Вас там ніщо не здивувало?

Він напружив свою пам'ять, потім признався:

— Ні.

— Це тому, що ви, мабуть, не часто буваєте в домах старих жінок. У них на стінах завжди розвішано безліч фотографій.

Вона мала рацію. Але тут він пригадав портрет старого в розкішній срібній рамці на тумбочці в спальні.

— Мій вітчим, — відповіла вона, коли Мегре сказав про портрет. — Та, по-перше, його поставлено там через гарну рамку, а по-друге, він усе-таки колишній власник "Жюва". А це щось та важить. І нарешті, півжиття він був на побігеньках у моєї матері і дав їй усе, що вона має. А мій портрет ви там бачили? Або портрети моїх братів? У Шарля, наприклад, є пристрасть — фотографувати своїх малюків і розсилати фотографії родичам. Матінка складав ці портрети до шухляди разом з недогризками олівців, давніми листами, котушками та іншим мотлохом. Зате на стінах вілли розвішані її власні фотографії, фотографії її автомобілів, замку, яхти, її котів — особливо котів.

— Я бачу, ви й справді її не любите.

— Здається, я вже не серджуся на неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Ет, пусте. Однак якщо її й намагалися отруїти, то…

— Даруйте, ви сказали "якщо"…

— Припустімо, це моя манера розмовляти. До того ж про мою матір нічого ніколи не знаєш напевне.

— Ви натякаєте на те, що вона могла симулювати спробу отруїти її?

— Це виглядало б неправдоподібно. Адже отрута виявилася в склянці у досить сильній дозі, в смертельній дозі, — і бідолашна Роза вмерла.

— Ваші брати й невістка поділяють вашу… ну, скажімо, байдужість, коли б не сказати неприязнь до вашої матері?

— В них на це є свої причини. Мімі, приміром, не любить матір за те, що через неї мій вітчим втратив усе своє багатство.

— І це справді так?

— Не знаю. Безперечно одне: він витрачав на неї величезні гроші, немов хотів здивувати її цим.

— А як складалися ваші стосунки з вітчимом?

— Майже відразу по шлюбі матінка відіслала мене до Швейцарії в шикарний і дуже дорогий пансіонат. Зроблено це було під тим приводом, що мій батько хворів свого часу на туберкульоз і нібито було конче потрібно наглядати за моїми легенями.

— А чому ж "під приводом"?

— За все своє життя я ні разу не кашлянула. Її просто дратувала присутність дорослої доньки. А може, вона й ревнувала.

— До кого?

— Фернан Бессон намагався пестити мене. Коли я повернулася до Парижа, мені було сімнадцять років, і він почав ревно упадати за мною.

— Ви хочете сказати…

— Ні, не відразу. Коли це сталося, мені йшов дев'ятнадцятий рік. Якось увечері я одягалася, щоб піти до театру. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще була не зовсім готова.

— І що ж сталося?

— Нічого. Він втратив розум, і я дала йому ляпаса. Тоді він упав навколішки і буквально зі слізьми благав мене нічого не казати матері й не йти з дому. Він заприсягся мені, що це був лише напад божевілля і що він ніколи не повториться.

Помовчавши, вона холодно-додала:

— Він був смішний, у фраку, а з-під жилета вибилася манишка. Потім він квапливо схопився на рівні ноги, бо до кімнати заходила покоївка.

— І ви не пішли з його дому?

— Ні.

— Ви тоді були в когось закохані?

— Так.

— У кого?

— В Тео.

— А він?

— Він не звертав на мене уваги. На першому поверсі в нього була своя кімната, і я знала, що, незважаючи на батькову заборону, він приводить до себе жінок. Цілими ночами я стежила за ним. Одна з них, танцюристка з театру Шатле, тривалий час була в нього щоночі. Якось я сховалася у нього в кімнаті…

— І влаштували йому сцену?

— Не пригадую точно, що я тоді викинула, але танцюристка пішла вкрай розлючена. Я ж зосталася віч-на-віч з Тео.

— І що ж?

— Він не хотів. Я майже присилувала його. Вона говорила впівголоса і так невимушено, що здавалося неймовірним, майже фантастичним те, що вона розповідала, а надто тут, у курортному ресторанчику, для буржуа середнього достатку. Офіціантка в чорній сукні та білому фартушку час од часу перебивала їхню розмову.

— А далі що? — запитав Мегре.

— "Далі" вже не було. Ми уникали одне одного.

— Чому?

— Він, мабуть, тому, що почував себе ніяково.

— А ви?

— Тому, що мені спротивіли чоловіки.

— І тому ви вийшли заміж так несподівано?

— Це сталося не відразу. Понад рік я спала з усіма чоловіками, які траплялися на моєму шляху.

— Бо вам було противно?

— Еге ж. Вам мене не зрозуміти.

— А потім?

— Я зрозуміла, що це може погано скінчитися. Мені все остогидло, і я вирішила покласти цьому край.

— Вийшовши заміж?

— Намагаючись жити, як усі.

— Та заміжжя нічого не змінило? Глянувши на нього серйозно, вона промовила:

— Ви маєте рацію.

Обоє довго мовчали. З дальнього столу долинав регіт дівчат.

— З першого ж року?

— З першого ж місяця.

— Чому?

— Не знаю. Бо я вже не можу інакше. Шюльєн ні про що не здогадується, і я згодна на все, аби лиш він так і не дізнався.

— Ви любите його?

— Може, це вам і смішно, але так. В усякому разі, це єдиний чоловік, якого я поважаю. У вас є ще запитання до мене?

— Коли я перетравлю все, що ви мені сказали, можливо, вони й з'являться.

— Що ж, ви можете не поспішати.

— Ночувати ви думаєте в "Халупці"?

— Я не можу інакше. Що скажуть, якщо я ночуватиму в готелі? А мій поїзд буде аж уранці.

— Ви погиркалися з матір'ю?

— Коли?

— Сьогодні вдень.

— Ми просто сказали одна одній правду в вічі. Проте, як завжди, спокійно. Це вже в нас стало грою, коли ми залишаємося вдвох.

Вона відмовилася від солодкого і, перш ніж підвестися з-за столу, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, і попудрилася малесенькою пухівкою.

Її очі були найясніші у світі, ще більш цнотливо блакитні, аніж у Валентіни. Але вони були так само порожні, як і небо над морем, в якому Мегре недавно марно намагався побачити зелений промінь.

4. СТЕЖКА В СКЕЛЯХ

Мегре запитував у себе, — чи скінчиться їхня розмова з вечерею, чи вона продовжить її десь-інде. Його співтрапезниця саме запалювала сигарету, коли адміністратор готелю підійшов до комісара і сказав йому тихо, настільки тихо, що Мегре попросив його повторити:

— Вас просять до телефону.

— Хто?

Адміністратор глянув на молоду жінку так промовисто, що не тільки вона, а й сам Мегре відчув себе ніяково. Арлетта спохмурніла, але погляд залишився, як і доти, байдужий.

— Скажете ви нарешті, хто просить мене до телефону? — запитав Мегре, якому увірвався терпець.

Ображений до глибини душі, адміністратор промовив, неначе його примусили виказати секрет державної ваги:

— Пан Шарль Бессон.

Мегре крадькома підморгнув Арлетті: адже вона могла подумати, що телефонує її чоловік. Підводячись із-за столу, Мегре запитав:

— Ви почекаєте на мене?

І після того, як вона опустила очі на знак згоди, він попрямував до кабіни з адміністратором, котрий на ходу пояснював:

— Краще було б, коли б я послав вам записку. Мушу вибачитися за помилку одного з моїх службовців. Пап Бессон уже, здається, дзвонив вам удень — двічі, а то й тричі. І вам забули сказати про це відразу, коли ви повернулися вечеряти.

Від гучного голосу в трубці задрижала мембрана.

— Комісар Мегре? Мені так ніяково, я навіть не знаю, як виправдатися перед вами. Але, можливо, ви не дуже осудите мене, коли дізнаєтеся, що зі мною сталося…

Голос шаленів. Мегре не міг вставити жодного слова.

— Я відірвав вас од роботи, сім'ї. Я змусив вас приїхати до Етрета і навіть не зустрів вас. У кожному разі, я хочу сказати, що збирався неодмінно бути цього ранку на вокзалі і марно намагався зв'язатися з начальником станції по телефону, щоб він попередив вас. Алло!

— Я слухаю.

— Уявіть собі, минулої ночі я змушений був виїхати до Дьєппа, моя теща була при смерті.

— Вона померла?

— Лише сьогодні вдень. У неї, бачте, самі доньки, і я єдиний чоловік на всю родину. Я змушений був там залишитися. Адже ви знаєте, як воно буває: доводиться про все турбуватися. Одразу виникає безліч проблем. Я не міг зателефонувати вам із дому: небіжчиця не терпіла ніякого шуму. Я тричі вискакував на вулицю й намагався додзвонитися до вас із сусідньої кав'ярні. О! Це було жахливо.

— Вона дуже страждала?

— Не дуже. Але вона знала, що вмирає.

— Скільки їй було років?.

— Вісімдесят два. Тепер я повернувся до Фекана й вожуся з дітьми, бо жінка залишилася там. З нею лише немовля. Але, якщо ви хочете, я можу сісти в машину й приїхати до вас увечері. Або скажіть мені, о котрій годині завтра вранці ви найменше зайняті — і я неодмінно буду.

— Ви хочете мені щось повідомити?

— З приводу того, що сталося в неділю? Мені навряд чи відомо більше, ніж те, що ви вже знаєте. Ага! Мені пощастило домогтися, що всі нормандські газети, як у Гаврі, так і в Руані, не писатимуть про те, що сталося. Отже, і в Парижі ніхто не знатиме. Повірте мені, це було не так легко влаштувати. Я сам їздив до Руана у вівторок вранці. Вони надрукували повідомлення в три рядки, вказавши, що, певно, йдеться про нещасливий випадок.

Шарль Бессон нарешті передихнув, та комісар не знав, що йому казати.

— Ви добре влаштувалися? — провадив далі Бессон.

5 6 7 8 9 10 11