Молодиця все ще була заклопотана манікюром. Пані Амар демонстративно помахала їй рукою, і жінка у відповідь ледь кивнула головою. А за кілька секунд, коли Аділь-бей знову глянув на вікно, воно було вже зачинене.
— У вас гарні сорочки. Ви із Стамбула їх привезли?
— Купив у Відні.
З кімнати вони виходили разом. Відчинивши двері, Аділь-бей побачив на порозі Соню, яка тримала в руках кілька пакунків.
— Я купила ще й спиртівку, — сказала вона.
Соня одразу ж принюхалася до запаху парфумів у персіянки і відвернулась, насупивши брови, а знічений консул почервонів. Щоб потрапити на кухню — вона була в глибині квартири, — Соня мусила пройти через кімнату, повз пані Амар, яка саме схилилася над розкритими валізами. За хвилину з кухні вже чувся брязкіт тарілок та іншого посуду.
— Ви вже так близько знайомі?
— Від прислуги тут відмовились, тому вона запропонувала мені…
Пані Амар, схопивши Аділь-бея за рукав, мовчки потягла його до кабінету й причинила двері.
— Ви знаєте, хто вона? — зашепотіла йому на вухо персіянка. І, показуючи на будинок навпроти, додала: — Це — сестра товариша Коліна, начальника морського "гепеу"! Ви знаєте, від чого помер ваш попередник? Цього не знає ніхто! Він помер за кілька годин, хоча доти ніколи не хворів.
Аділь-бей, мабуть, дуже зблід, бо пані Амар засміялася, поклала руки йому на плече й сказала:
— Ви звикнете, ось побачите. Треба тільки бути уважним до всього круг вас — до всього, що роблять і що кажуть.
Раптом у кімнаті задзвонив телефон, який досі не нагадував про себе. Двері розчинилися, і Соня підбігла до апарата.
— Візьміть, — кинула консулові пані Амар.
Він узяв трубку, але марно намагався щось зрозуміти. Обидві жінки мовчки стояли поруч.
— Розмовляють по-російському, — зітхнув Аділь-бей і відняв трубку від вухд.
Спритнішою виявилася пані Амар. Схопивши трубку, вона заговорила щось по-російському, а Соня лише відступила на крок.
— Вам налагодили зв'язок із Тифлісом, з посольством. Ось! Тепер розмовляють по-турецькому…
Аділь-бей узяв трубку і з дитячою радістю закричав на рідній мові:
— Я слухаю! Говорить турецький консул!
Чути було погано. Голос лунав ніби десь дуже здалеку, заважав якийсь шум. Нарешті Аділь-бей зрозумів слова:
— Алло… Повідомляємо вам про всяк випадок, що Фікрета-ефенді в Тифлісі заарештовано…
— Алло! Що ви кажете? Я хотів би знати…
Але там уже повісили трубку, і на лінії знову чулася російська мова. Аділь-бей нерішуче обернувся до жінок. Соня байдуже дивилася на нього поглядом секретарки, що чекає розпоряджень. А промовистий погляд персіянки говорив: "Пам'ятайте, що я вам сказала. Виженіть її геть!"
— Можете йти, — зітхнув Аділь-бей.
— Ви їстимете яєчню?
— Як вам завгодно.
Вони почекали, доки двері на кухню зачиняться.
— Я нічого не розумію. Тифліс повідомляє, що Фікрета заарештовано. Персіянка схвильовано ляснула пальцями.
— Я тільки хотів дізнатися, за яких обставин, — провадив далі Аділь-бей, — але там уже ніхто не відповідав… Що тепер робити?
Персіянка вочевидь нервувала ще більше, ніж він. Вона взяла трубку і з кимось поговорила. Після розмови її обличчя змінилося.
— Як ви гадаєте, а якщо надіслати офіційного листа, поклопотатися?
— Вже нічого зробити не можна, — сухо відповіла пані Амар. Замислившись, вона ніби забула про нього. Риси її обличчя враз зробилися жорсткими й негарними. — Ви не знаєте, чи забрали і його багаж?
— Про це нічого не сказали, мене навіть не вислухали!
— Чорт забирай!
— А що сталося?
— Нічого особливого. Просто ми доручили йому перевезти три чудових срібних самовари.
Аділь-бей нічого не розумів.
— Чому ви на мене так дивитесь? — утративши самовладання, закричала персіянка. — Так, три самовари! Тут вони ще трапляються, їх приховують селяни. Такий самовар можна виміняти всього за буханець хліба чи за борошно. Той дурень Фікрет нахвалявся, що може провезти в Персію срібло. Треба попередити чоловіка…
Вона пошукала поглядом свого капелюшка, але потім пригадала, що він залишився в іншій кімнаті. Помітивши так і не розібрані валізи, пані Амар, здавалося, забула про свій клопіт, обернулася до консула і взяла його руки в свої.
— Ви не ображаєтесь на мене?
— За що?
— За те, що я вас покидаю та ще й так несподівано. Але я певна, ми станемо друзями, дуже добрими друзями… — Вона нервово стискала його пальці, і цей потиск ставав дедалі наполегливішим. — Ви ж хочете цього?
Він відповів "так", хоч не мав бажання говорити щось узагалі, і в цю мить вуста персіянки вп'ялися в його.
— Тихо!.. Не треба мене проводжати…
Понуривши голову, він ввійшов на кухню й почув, як шкварчить на пательні яєчня. Соня вже надягла капелюшка, в руках вона тримала сумочку.
— Все необхідне ви знайдете в шафі. Але ні скатертин, ні серветок, ні простирадел уже немає.
— А досі вони були?
— Звичайно.
— А кому вони належали?
— Не знаю. Та їх теж можна купити в Торгсині. Я йду на обід. Коли мені повернутися?
Хіба він знав?
— А коли ви звичайно повертаєтесь?
— О третій.
Він не дивився їй в обличчя, тільки скоса стежив за її рухами.
— Скільки вам років?
— Двадцять один.
— Ви звідси родом?
— Ні, з Москви.
— Де вивчали турецьку?
Вона так само просто відповіла:
— До революції мій батько був швейцаром у турецькому посольстві. Ваша яєчня підгорить, а мені вже пора йти.
Цей обід нагадав йому воєнні часи, тільки ж атмосфера була наче не воєнна… Самотньо сидячи за маленьким білим столиком, Аділь-бей їв яєчню просто з пательні. Потім він відкрив банку рибних консервів, випив пляшку пива. Голоду консул не відчував, просто їв, аби їсти. Треба було на чомусь зупинити погляд, і він звів очі на зачинене вікно навпроти. Було видно, як за мусліновими фіранками блукає якась тінь чи й дві. Стояла спека, на вулиці — ані душі. Аділь-беєві хотілося чи то спати, чи то щось робити, але він не міг збагнути, що саме. Не маючи сили навіть прибрати зі столу, він так і сидів, підперши голову руками.
3
Аділь-бей із Сонею проштовхався крізь натовп людей, що стояли й сиділи на сходах, потім продерся крізь іще густіший натовп у приймальні. Людська маса, напираючи на двері в кінці коридора, немовби утворювала якусь невідому субстанцію.
Сюди, до іноземного відділу, вони приходили вже втретє. Як і в попередні рази, консул ніс чорного шкіряного портфеля, якого потім передавав секретарці.
В Аділь-бея вже виробилися деякі звички. Спочатку він, як завжди, простяг руку чоловікові в косоворотці і з поголеною головою, що сидів біля заваленого папками столу, потім ледь уклонився в бік жінки за іншим столом. День видався дуже ясний, спекотний. На побілених стінах у кімнаті висіли дерев'яні полиці. Соня сіла край столу й розгорнула серветку. Аділь-бей примостився на плетеному стільці біля вікна. Атмосфера видавалася простою й щирою.
— Спочатку запитайте його, які новини у справі того вірменина, чиє досьє я передавав їм під час минулого візиту.
Голова іноземного відділу не розмовляв ані турецькою, ані французькою. Йому було близько сорока років. Толстовка надавала йому аскетичного вигляду, що його підкреслювала й м'яка, тактовна усмішка та спокійні блакитні очі. Поки Аділь-бей говорив, чиновник дививсь на нього, всміхався, хоча нічого й не розумів. Соня повторила фразу по-російському. Чоловік ковтнув чаю зі склянки, яку завжди мав під рукою, потім сказав кілька слів.
— Вони чекають розпорядження з Москви, — переклала Соня.
— Ці розпорядження йдуть телеграфом уже другий тиждень!
Соня, не відповідаючи, зробила гримасу, яка, певно, мала означати: від мене це не залежить, доведеться почекати.
— А що з тією жінкою, в котрої відібрали меблі?
Розмова тривала не по-російському, тому чиновник то дивився на Аділь-бея, то розглядав папку, яку йому подала секретарка. Його обличчя виражало безмежну терплячість і добру волю.
— Може, спочатку краще передати йому нові справи? — порадила Соня.
— Добре. Тоді ось що: чому позавчора заарештували чоловіка, який щойно вийшов із консульства?
Аділь-бей уважніше, ніж звичайно, стежив, чи вірно Соня передає його слова.
— Що він каже?
— Що нічого про це не чув.
— Але інші мали чути! Хай у них дізнається.
Його охоплював гнів. Цілими ранками він просиджував за столом навпроти Соні. Вона робила нотатки, а він роздивлявся відвідувачів, інколи вслухаючись у монотонні скарги когось із них. Це були ті самі люди, яких він побачив тоді, у рибному порту, де бідолахи лежали просто у вуличній пилюці. Ці люди прибували пароплавами з Одеси, заповнювали набережну й причали, ночували на вокзалах, сподіваючись на випадкове місце в якомусь поїзді.
"Куркулі!" — з холодною байдужістю відгукувалася про них Соня. Це були селяни. Вони прибували здалеку, іноді аж із Туркестану, бо хтось їм сказав, нібито в Батумі можна знайти роботу й хліб. Вони по кілька днів блукали містом, поки якийсь інший "куркуль" не говорив їм, що в турецькому консульстві можна дістати допомогу.
— Ти підданий Туреччини?
— Не знаю…
Багато хто з них до війни вважався турком, але потім, сам того не помітивши, перетворився на росіянина.
— Чого ж ти хочеш?
— Не знаю. Але ми не маємо ні хліба, ні роботи.
— Ти хотів би повернутися до Туреччини?
— А там є що їсти?
Декотрі погубили дорогою дітей і благали консула довідатися щось хоч про них. В інших якийсь начальник на вокзалі забрав усе майно, а їх самих на кілька днів запроторив до в'язниці. Люди не розуміли, за що, але навіть не питали про це, тільки з тихою впертістю й далі домагалися свого. На тих, хто був справді турецького походження, Аділь-бей заводив досьє. Такі досьє він передавав тепер до іноземного відділу. Чиновник у косоворотці щоразу приймав його з тією самою доброзичливою усмішкою.
— Що він каже?
Даючи позитивну відповідь, чиновник мав звичку розглядати свої брудні нігті. Напередодні до консульства зайшло сільське подружжя. Але тільки-но подружжя вийшло, як жінка, очманіла від жаху, одразу ж прибігла назад і розказала, що на розі люди в зелених кашкетах схопили чоловіка й кудись потягли, а саму ЇЇ вдарили, щоб не могла за ними йти.
— Він каже, — перекладала Соня, — що зробить усе можливе, аби дати відповідь наступного разу.
— Але в тієї жінки немає ні копійки! Всі гроші були в чоловіка!
— Як вони заробили ті гроші?
— Йдеться про незначну суму.