Ерік Сігел
ІСТОРІЯ ОДНОГО КОХАННЯ
1
Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п'яти років і померла. Що говорять у таких випадках?
Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: "За алфавітним". Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім'я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!
На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа[1]. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав, та й одержати книжку з фонду обов'язкової літератури було легше.
А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов'язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.
— Дайте мені "Пізнє середньовіччя".
Вона скоса глянула на мене:
— Хіба у вас немає бібліотеки?
— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою бібліотекою.
— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п'ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.
Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп'ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп'ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію,— але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.
— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.
— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?
— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?
— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний,— відповіла вона, знімаючи окуляри.
— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.
— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.
Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте "багатий" я б іще проковтнув, але за "дурного" спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.
- "Історія одного кохання" (скорочено)
- Як ви думаєте, чому автор робить свого героя студентом Гарварду? (та інші запитання)
- Біографія Еріка Сігела
— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.
— Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.
— А я вас ніколи й не запросив би.
— От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний.
Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією,— я одержав "Пізнє середньовіччя". А що чергувала вона до закриття бібліотеки, то я встиг завчити кілька абзаців про послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав "відмінно" з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка — плід її власної творчої фантазії.
Ми пішли до дешевенького ресторану "Ліліпут", розташованого поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).
— Мене звуть Дженніфер Кавіллері,— сказала вона.— Я американка італійського походження.
Невже вона думає, що я сам не здогадався б?
— Спеціалізуюся з музики,— додала потім.
— А мене звуть Олівер,— відрекомендувався я.
— Це ім'я чи прізвище?
— Ім'я,— відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Берретт.
— Пишеться так само, як прізвище поетеси[2]?— жваво поцікавилася вона.
— Так само,— підтвердив я.— Тільки ми з нею не родичі.
Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: "Отже, так само, як назва корпусу?" Бо така вже мені випала доля — бути родичем отого типа, що збудував Корпус Берретта, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам'ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини.
Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Чи, може, вона втратила до мене інтерес через те, що я — не родич, а тільки однофамілець поетеси? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.
Щоб якось заповнити паузу, я погортав її зошити. Почерк чудний — маленькі загострені буквочки, великих літер немає зовсім (чи не ставить вона себе, часом, на одну дошку з е. е. камінгсом[3]?). А курси лекцій слухає такі, що на них простий смертний і не потикається: "Порівняльне літературознавство-105", "Музика-150", "Музика-201"...
— Музика-201? Це, здається, з програми випускного курсу?
Вона ствердно кивнула, не стримавши гордовитої усмішки.
— Поліфонія ренесансної доби.
— А що таке поліфонія?
— Із сексом — ніякого зв'язку, містере Шпаргалето.
А я все це терплю. Невже вона не читає "Крімзн"[4]? Невже не знає, з ким розмовляє?
— Слухайте, ви знаєте, з ким розмовляєте?
— Авжеж.— І в очах — глум.— Ви — власник Корпусу Берретта.
Ні, вона таки не знає, хто я такий.
— А от і не власник. То мій розумаха-прадід міг бути власником, але подарував корпус Гарварду.
— Подарував, щоб його правнука, дарма що він ніякий не розумаха, без усяких перепон прийняли в студенти?
Ну, знаєте, це вже занадто.
— Дженні, якщо ви маєте мене за нікчему, навіщо було напрошуватися на чашку кави?
Вона подивилася мені просто в очі, усміхнулась і відповіла:
— Ви гарно скроєні.
Справжній переможець — той, хто вміє гідно програвати. Це не парадокс. І ніде так не вміють обертати програш на перемогу, як у Гарварді.
— Тепер ти зрозумів, що таке невезуха, Берретте? Грали ви класно, та коли вже не щастить, то не щастить.
— Ет, я радий, що ви нарешті виграли. Вам перемога потрібна була більше, ніж нам. Що б ви робили, якби програли?
Але слова — словами, а чистий виграш, звісно, краще. Надто коли гол забито в останню хвилину матчу. Прощаючись із Дженні біля дверей її гуртожитку, я думав не про поразку, а про перемогу над цією кусючкою.
— Послухайте, ви, кусючко, в п'ятницю у нас відбудеться хокейний матч із Дартмутом.
— То й що?
— Приходьте. Я вас запрошую.
Вона продемонструвала типово редкліффське ставлення до спорту.
— Чого я там не бачила — на вашому хокеї?
Я недбало відповів:
— Мене. Я гратиму в тому матчі.
Поки я чекав на її відповідь, мені здавалося, ніби я чую, як падає сніг.
— За кого? — нарешті спитала вона.
2
Олівер Берретт IV
Іпсвіч, Массачусетс
20 років
Спеціальність: суспільствознавство
Успішність: занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні 1961, 1962, 1963 рр.
Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962, 1963 рр.
Обраний фах: юриспруденція
Рік навчання: випускний
Зріст: 5 футів 11 дюймів
Вага: 185 фунтів.
Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках.
— Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався!
— Прикуси язика, Віку, поки його тобі не вкоротили.
Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей?
В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку. Зелені[5], видно, відчули це й стали зловживати силовими прийомами. Певно, вирішили відкрити рахунок зламаним кісткам, перше ніж ми відкрили рахунок голам. Уболівальники вже навісніли, жадаючи крові. У хокеї це не фігуральний вираз: тут публіці подавай або кров, або гол. Дбаючи про свою репутацію, я не відмовляв їй ні в тому, ні в тому.
Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене — я давав йому гарту ще тоді, коли він грав за Дірфілд. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників — вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного.
Суддя дав свисток.
— Дві хвилини штрафу!
Я озирнувся. Він показував пальцем на мене. Штраф? Мені? За віщо?
— Слухайте, що я такого зробив?
Він наче й не почув — обернувся до суддівського столу, гукнув: "Сьомий номер, дві хвилини" й помахав руками.
Я ще трошки покомизився, але так, для годиться. Публіка чекає від тебе протесту, хоч би яким явним було твоє порушення. Суддя нетерпляче відмахнувся від мене, і, обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по дерев'яному настилу заглушило радіоповідомлення:
— Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку.
Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів батьки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших.
— І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?
Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:
— Гар-вард, впе-ред!
— Поясніть, чим ви завинили?
Як-не-як — вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти:
— Тим, що перестарався.
Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки Ела Реддінга.
— Це не дуже ганебно?
— Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись!
— На чому?
— На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу!
Розмовляючи, я весь час дивився на поле: хай хлопці бачать, що я — з ними!
— Для вас не існує правил?
Я не зводив очей з нашої зони — вона аж кишіла зеленими.