Поручкайтеся! Це — Джон Болтон.
Мені здалося, наче на моїй руці повисла дохла риба. Через його грубий голос я очікував і міцного потиску.
— Що б ви хотіли випити? — запитав Рауль. — Тут є все, чого душа забажає, — кока-кола, лимонад, данське пиво, бурбонський коньяк, американське віскі. Якщо забажаєте, навіть шампанське. Як ви тоді сказали, коли моє серце краялося від горя? "Минає все", — сказали ви. Мабуть, процитували якогось древньогрецького філософа? Геракліта, Демокрита чи Демократа? На Сьомій авеню цей вислів перефразовують: "Ніщо не вічне, тлінний навіть Вічний Жид". Це правда. Але підростають нові, молоді покоління. Тому що б ви хотіли випити? Альфонсе! — Він покликав офіціанта жестом, достойним римського імператора.
— Що ви п'єте? — запитав я Наташу Петровну.
— Горілку, як завжди! — відповіла вона весело.
— Горілки, — замовив я Альфонсові.
— Подвійну порцію! — поправив мене Рауль, кліпаючи посоловілими очима.
— Чи кохання — це містерія людського серця? — запитав я Мелікова.
— Це містерія людських ілюзій, коли кожен вірить, що інший — його полонений.
— Le coup de foudre, — сказала Наташа Петровна. — Кохання з першого погляду. Нерозділене!
— Як ви опинилися в такій компанії?
— Випадково. —
Вона розсміялася.
— Прекрасна випадковість! Я хотіла вирватися зі стерильної монотонності в "Колоні Клаб". Але аж такого не очікувала!
— Ви знову йдете до фотографа?
— Ні, сьогодні ні. Чому запитуєте? Пішли б зі мною?
Спершу я не хотів відповідати прямо, та зрештою таки сказав:
— Так.
— Нарешті чую щось розумне, — відповіла Наташа Петровна.
— Будьмо!
— Будьмо!
— Будьмо! Salut, Salve, Salute! — вигукнув Рауль і цокнувся з усіма. Він навіть спробував підвестися, але знову впав у схоже на трон крісло, що аж затріщало під ним. Для цілковитої гармонії цей готель було ще й обставлено псевдоготичними грубо тесаними меблями.
Поки ми цокалися, до мене підійшов Лягманн.
— Сьогодні ввечері, — прошепотів він до мене, — я спою мексиканця.
— А сам не нап'єшся?
— Я підкупив Альфонса. Він приносить мені звичайну воду. А мексиканець думає, що п'є зі мною текілу. В обох однаковий колір, тобто його взагалі немає.
— Я б краще споїв жінку, — сказав я, — мексиканець і так не заперечує. Тут саме жінка не хоче.
На якусь мить Лягманн завагався.
— Нічого, — мовив уперто. — Цього разу вийде. Мусить вийти. Точно мусить. Розумієш?
— Краще пий із обома — і з собою теж. Можливо, на п'яну голову ти придумаєш щось таке, що ніколи б тобі не спало на тверезу. Деякі люди напідпитку просто неймовірні.
— Але тоді я нічого не відчуватиму. Ні про що не пам'ятатиму. Житиму так, ніби нічого й не сталося.
— Шкода, що ти не можеш уявити собі все навпаки. Наче все вже сталося, а ти про все забув.
Що ти кажеш, та це ж справжнє шахрайство! — запротестував Лягманн схвильовано. — Треба бути чесним!
А з текілою ти хіба чесний?
— Я чесний з самим собою. — Лягманн нахилився до мого вуха. Хоч він і пив тільки воду, подих мав гарячий і вологий. — Я дізнався, що в Інес нога не ампутована, вона просто не згинається. Хромовану пластинку вона носить з марнославства!
— Але ж, Лягманне!
— Я це точно знаю. А ти жінок не розумієш. Можливо, вона саме тому й відмовляє мені? Щоб я про це не взнав.
На кілька секунд мені відібрало мову. "Amore, amour, удар блискавки серед тисяч оман, джерело надії у безодні відчаю, безтурботне чудо білої й чорної магії, — думав я. — О, кохання, будь благословенне!" Я урочисто вклонився:
— Дорогий Лягманне, я вітаю твій зоряний сон кохання!
Вічно ти зі своїми жартами! Я — дуже серйозно.
Громохко підвівся Рауль.
— Шановні леді та джентльмени, — почав він, стікаючи потом, — хай живе життя. Себто добре, що всі ми живі-здорові. Як згадаю, що геть недавно хотів накласти на себе руки, то готовий зацідити собі ляпаса. Які ж ми ідіоти, коли думаємо, що поводимося благородно.
Раптом пуерториканка заспівала. Іспанською. Мабуть, мексиканську пісню. У неї був розкішний голос, глибокий і сильний, співаючи, вона невідривно дивилася на мексиканця. То була пісня про сильну, природну пристрасть, переплетену з тугою, далекою від будь-яких роздумів і будь-якої цивілізації, з тих часів, коли людство ще не мало своєї характерної риси — почуття гумору; пісня відверта, хтива і водночас цнотлива. Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі мексиканця. Жінка теж не рухалася — промовляли тільки її обличчя та вуста. Вони обоє невідривно дивилися одне на одного, а пісня лилася і лилася. Це було єднання без жодного дотику, і кожен відчував його своєю душею. Всі замовкли, я дивився на них, поки повільно лилася пісня, — на Рауля і Джона, Лягманна і Мелікова, Наташу Петровну, — вони серйозно слухали жінку, яка зуміла відірвати їх від буденності і яка не бачила нікого й нічого, крім свого мексиканця, і в ньому, в його жалюгідному обличчі утриманця, бачила саме життя — і це не було ні дивно, ні смішно.
8
Перш ніж взятися до нової роботи, я влаштував триденну відпустку. Першого дня пішов гуляти по Третій авеню — після обіду, своєї улюбленої пори: коли заходить сонце, а в антикварних крамничках зупиняється час, синіють тіні й оживають дзеркала. З ресторанів точиться перший несміливий запах смаженої цибулі та картоплі, офіціанти накривають столи, а омари, виставлені у великих вітринах рибного магазину "Короля морів", намагаються втекти з крижаного ложа тортур на скалічених дерев'яними цвяхами клешнях. Щоразу, як я дивився на їхні круглі вигнуті тіла, мені мороз йшов поза шкірою — вони нагадували про камери тортур у концтаборах народу поетів і мислителів.
— Імперський єгермейстер Герман Ґеринґ такого б ніколи не допустив, — зауважив Кан, я зустрів його перед вітриною з велетенськими крабами.
— Ви про омарів? Бо крабів уже давно четвертували!
Він кивнув:
— Третій рейх любить тварин. Вівчарку фюрера звати Блонді, і він плекає її, мов дитину. Імперський єгермейстер, міністр-президент Пруссії, з блондинкою Еммі Зоннеманн утримує у своїй Вальгаллі молодого лева, і Герман у древньогерманських строях, із валторною за поясом, приходить до нього, як до друга. А шеф усіх концтаборів, Генрих Гіммлер, полюбляє ніжних ангорських кроликів.
— Зате четвертовані краби можуть окрилити черговою ідеєю Фрика, міністра внутрішніх справ Третього рейху. Хоча ні, він уже й так, як людина культурна і навіть доктор, скасував гільйотину, оскільки вона занадто гуманна, і замінив її на стару добру сокиру. Можливо, його наступною ідеєю буде четвертувати євреїв, як велетенських крабів.
— Все ж таки ми — народ, визначальною рисою якого колись була прямодушність — це слово перекладеш не кожною мовою, — похмуро зронив Кан.
— Існує ще одне питомо тевтонське слово — зловтіха.
— Може, досить? — запитав Кан. — Наш гумор уже напружує.
Ми глянули один на одного, як школярі, впіймані на гарячому.
— Як же важко цього позбутися, — пробурмотів Кан.
— Тільки нам так зле?
— Усім. Спершу охоплює поверхове почуття безпеки і всі, мов страуси, ховають голови в пісок, а потім приходить небезпека. Що більша загроза, то безпечніше почувається людина. Найкраще тим, хто, мов невтомні мурашки після грози, усе будує наново — мостить гніздо, створює бізнес, заводить сім'ю, творить майбутнє. Найбільше загрожені ті, хто чекає.
— Ви теж чекаєте?
Кан іронічно глянув на мене.
— А ви, Россе, хіба не чекаєте?
— Чекаю, — визнав я, трохи помовчавши.
— Я теж. А чому?
— Не знаю чому.
— У кожного причини свої. От тільки боюся — щойно все минеться, всі вони підуть, як вода у суху землю. І тоді ми знову втратимо кілька років і знову починатимемо все спочатку. А решта отримають за цей час кілька років фори.
— То й що? — здивувався я. — Життя — це ж не скачки з перешкодами.
— Та невже? — перепитав Кан.
— Ми ж не змагаємося одне з одним. Хіба більшість емігрантів не хоче повернутися?
— Думаю, ніхто не знає цього напевно. Деякі змушені повертатися. Наприклад, актори, бо вони нічого тут не досягнуть, бо ніколи не опанують англійської досконало. Чи письменники, бо їхніх творів тут не читатимуть. Але в більшості причина зовсім інша. Непереборна, дурнувата туга за батьківщиною. Попри все! Аж блювати хочеться! Знаєте, хто були найкращі патріоти Німеччини? Євреї! Вони любили ту країну з якоюсь собачою, сентиментальною відданістю.
Я промовчав. Подумав, що євреї, мабуть, безмежно любили цю країну саме тому, що їм так і не дозволили почуватися там як удома. Відчуття непевності ніколи не давало їхній любові заспокоїтися. Щоправда, в епоху Німецької імперії їх навіть захищали, потім — перестали. Але антисемітизм до 1933 року був зовсім не поширеним явищем, темою для балачок тільки вульгарних, спітнілих, немитих невротиків.
— Таку любов до Німеччини я відчув на власній шкурі, — сказав я. — У Швейцарії. В особі єврейського комерційного радника, в якого я хотів позичити грошей. Він їх мені не позичив. Зате дав цінну пораду — повертатися до Німеччини. На його думку, газети брехали. А коли щось і не так, то тільки тимчасово, просто вимушені суворі заходи. Де борошно, там і порошно. Євреї й самі багато в чому винні. Коли я йому сказав, що і сам сидів у концтаборі, він пояснив мені, що на те мала бути причина, а те, що мене відпустили, свідчить на користь німецької справедливості.
— А й справді, чому вас відпустили? — перебив мене Кан.
— Бо я не єврей, — відповів я, розізлившись, бо колись уже про це згадував. — На комерційного радника я гаркнув. Він розкричався у відповідь і назвав мене антисемітом.
— Такий тип людей я знаю! — похмуро сказав Кан. — Таких небагато, але вони є.
— Навіть в Америці. — Я згадав свого адвоката й уточнив: — Зозулі.
Кан розсміявся і повторив:
— Зозулі! Скільки ж розвелося тих ідіотів на білому світі!
— Особливо наших власних.
— Надто їх. Можливо, ми все ж таки з'їмо кількох крабів?
Я кивнув.
— Дозвольте вас запросити. Це просто прекрасно, коли ти знову можеш когось запросити. Тоді в тебе зникає комплекс вічного жебрака. Чи, якщо хочте, шляхетного паразита.
— Ніщо не позбавить нас комплексу провини за те, що ми живі; комплексу, який нам прищепила наша люба вітчизна. Я приймаю ваше запрошення. Дозвольте мені натомість купити пляшку нью-йоркського рислінгу, щоб ми хоч на кілька годин знову відчули себе людьми.
— То ми тут не люди?
— На дев'ять десятих.