Старша сестра прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино зі своїм сповідником — але я тоді й нізащо не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, — а проте так воно сталося.
Бодендік куштує вино.
— Це "Замок Рейнгардсгаузен" із маєтків принца Генріха Прусського, — майже побожно проголошує він. — Дуже добре вино. Старша сестра розщедрилася. Ви розумієтесь на винах?
— Мало, — відповідаю я.
— Треба навчитись. їжа й напої — дарунок божий. Треба втішатися ними й розумітись на них.
— Смерть напевне теж дарунок божий, — відповідаю я і дивлюся крізь вікно в темний сад. Там знявся вітер і хилить крони дерев. — Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?
Бодендік глузливо позирає на мене поверх своєї чарки.
— Для християнина смерть — не проблема. Втішатися нею йому не треба, але зрозуміти її він може дуже легко. Смерть — це брама до вічного життя. Її нічого боятися. А для багатьох людей вона ще й порятунок.
— Від чого?
— Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.
Бодендік з насолодою бере в рот ковток вина і смакує
його, ворушачи рожевими щоками.
— Знаю, — кажу я. — Порятунок від земних скорбот. А навіщо, власне, бог створив їх?
Цієї хвилини не видно, щоб Бодендік, цей знавець потойбічного життя і вина, страждав від земних скорбот. Круглий, гладкий, він сидить, міцно тримаючи в руках чарку. Поли сутани він закинув на спинку стільця, щоб вони не зім'ялися під вагою його могутнього заду.
— Навіщо, власне, бог створив земні скорботи? — ще раз кажу я. — Не міг відразу пустити нас у вічне життя?
Бодендік знизує плечима.
— Прочитайте про це в Біблії. Людина, рай, гріхопадіння…
— Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а через нього прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовго-часнішої помсти.
— Бог прощення, — заперечує Бодендік і дивиться проти світла на вино. — Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який віддав у жертву свого власного сина, щоб урятувати людство.
— Пане вікарію, — кажу я з раптовою люттю, — навіщо бог любові й справедливості створив людей такими неоднаковими? Одного — бідним і хворим, а іншого — здоровим і підлим?
— Той, хто принижений тут, буде звеличений у царстві небесному. Бог справедливий і зрівноважує всіх.
— Я не дуже впевнений, що так воно й буде, — заперечую я йому. — Я знав одну жінку, яка десять років хворіла на рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися й причащатись і, згідно з догматами церкви, померла в смертних гріхах. Згідно з тими самими догматами, вона тепер вічно горітиме в пеклі, яке теж створив бог любові. Це справедливо, так?
Якусь мить Бодендік мовчки дивиться на вино.
— Це ваша мати? — питає він нарешті.
Я вражено дивлюся на нього.
— Яке це має значення?
— Це ваша мати, правда ж?
Я ковтаю вина.
— А якщо навіть і моя мати?
Бодендік мовчить.
— Вистачить однієї секунди, щоб примиритися з богом, — нарешті обережно каже він. — Однієї секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов'язково навіть, щоб вона була вимовлена.
— Кілька днів тому я те саме казав одній жінці, що впала в розпуку. Ну, а якщо такої думки не було?
Бодендік дивиться на мене.
— Церква має свої догмати, щоб утримувати людей від гріха і виховувати їх. У бога догматів немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?
— А він судить?
— Ми так називаємо це. Насправді це любов.
— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого раю.
Бодендік усміхається.
— Вам не здається, що до вас інші люди вже міркували про це?
— Безліч людей. І розумніших за мене.
— Я теж так вважаю, — добродушно погоджується Боден-ДІк.
— Це ще не причина, щоб я не міркував про це.
— Безперечно, не причина. — Бодендік наливає собі чарку. — Тільки обміркуйте ці питання грунтовно. Сумнів — зворотний бік віри.
Я дивлюся на нього. Він сидить переді мною, нездоланна фортеця віри, і ніщо не може його сколихнути. За його твердою головою причаїлася тривожна ніч Ізабелли, яка тріпоче і б'ється у вікно, безмежна ніч, ущерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендік на все має відповідь.
Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з'являється вечеря. Каструлі добре припасовані одна до одної, так завжди подають їжу в лікарнях. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.
Бодендік знімає верхню каструлю.
— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він, — бульйон із фрикадельками з мозку. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Просто одкровення!
Він насипає бульйон у тарілки й починає їсти. Я серджуся на себе, що завів із ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч вона не має ніякого стосунку до проблеми, про яку йшлося. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.
Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.
— Повечеряєте з нами? — питає Бодендік. — То сідайте, бо після нас нічого не залишиться.
Лікар хитає головою.
— Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.
— Наче не видно, щоб була гроза.
— Не видно, але вона буде. Хворі відчувають її наперед. Декого вже довелося посадити в заспокійливу ванну. Важка буде ніч.
Бодендік ділить печеню. Собі він кладе більше.
— Гаразд, докторе, — каже він. — То хоч випийте чарку вина. П'ятнадцятирічної витримки! Дарунок божийі Навіть для нашого молодого поганина.
Він підморгує мені, а я залюбки вилив би підливу з печені за його засмальцьований комірець.
Лікар сідає до нас і бере чарку. Бліда сестра просовує голову в двері.
— Я зараз не буду вечеряти, сестро, — каже лікар. — Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.
Лікареві років тридцять п'ять. Це чорнявий чоловік із вузьким обличчям, близько посадженими очима й великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке. Гвідо Вер-ніке, і він так само ненавидить своє ім'я, як я ненавиджу ім'я Рольф.
— Як там панна Терговен? — питаю я.
— Терговен? А, так… На жаль, нічого втішного. Ви нічого сьогодні не помітили? Якихось змін?
— Ні. Вона була така сама, як завжди. Може, трохи збу* дженіша, але ж ви кажете, що це від грози.
— Побачимо. В нас тут щось сказати наперед дуже важко.
Бодендік сміється.
— Безперечно, важко. Тут важко.
Я дивлюся на нього. От тобі й християнин! Та потім мені спадає на думку, що його ж фах — піклуватися про людські душі, тому почуття в нього грубіші, зате він більшого може досягти, так само як лікарі, сестри й торговці надгробками.
Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається величезна хмара з білими краями. Я дивлюся на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, й відкидає давню, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабелли: "Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?" Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був, поки не став ландшафтом у нашому розумінні — парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендіка, яке ще не було Бодендіком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як пов'язалося з цим іменем? Чи ми ще знаємо щось про них? Чи ми попали в тенета уявлень і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає правогонь, до якого ми ьже не маємо доступу, тому що обернули його на тепло й вигоду, на вогонь у грубах і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство і мури, та ще, може, на турецьку лазню пітної філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, такі, як були до того, коли стали для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, що тепер сидять, втупившись перед собою невидющими очима, або тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові рідну їм грозу? Де межа, що відділяє хаос від ладу, і хто може її переступити й повернутися назад? А якщо комусь і вдалося переступити її і повернутись, то хіба він щось пам'ятає про те, що там побачив? Хіба один спогад не стирає іншого? Хто божевільний, затаврований і вигнаний — ми зі своїми межами, зі своїм розумом, зі своїм упорядкованим світоглядом, чи ті, в кому бушує хаос, хто відданий на поталу безмежному, як кімнати без дверей і стелі, як приміщення з трьома стінами, куди б'ють блискавки, залітає вітер і дощ, тим часом як ми гордо походжаємо у своїх закритих кімнатах із дверима й чотирма стінами і віримо, що маємо перевагу над божевільними, бо уникнули хаосу? Але що таке хаос? І що таке лад? І в кому вони є? І чому? І хто уникає їх?
Бліда блискавка розтинає край неба над парком, і аж згодом долинає слабкий гуркіт грому. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, лине в ніч, яка стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, щоб звільнитись і знищити плем'я карликів, що на якийсь час зуміли прикувати їх. Освітлена каюта в темряві, і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, замкнутий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках! А що, якби їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони об'єдналися б для бунту, розбили б замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть цю освітлену каюту обмеженого твердого розуму й понесли б її кудись у ніч, у те безіменне, ще могутніше, що стоїть за нею?
Я обертаюся. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом безодні, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, але їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, і навіть жах, чорна завіса перед самогубством, має в їхньому бутті своє визначене місце — в нього є назва, його можна класифікувати, і тому він перестав бути небезпечним.