Знятий за добрих давніх часів.
Господиня взяла портрет.
— Цей можна викинути. Він ні на що не годиться. Одна половина весь час ображає другу. — Вона віддала портрет хлопцеві.— Зніми рамку, Адольфе. Вона з доброго дуба.
— А що ви зробите з тими портретами, що зняли? З Альфонсами і Франко?
— Сховаю в льох. Хтозна, може, вони ще знадобляться.
— У вас, мабуть, не льох, а казка. Тимчасовий мавзолей. Там є ще якісь портрети?
— Певне! Є ще російські — кілька портретів Леніна у картонних рамках, — ану ж колись цих не вистачить. І портрети останнього царя. Залишилися від росіян, що тут повмирали. Один навіть розкішний олійний портрет, намальований з натури, у важкій позолоченій рамі. Він належав пожильцеві, що наклав на себе руки. Є й італійці. Два Гарі-бальді, три королі і трохи попсований Муссоліні на газетному папері, з тих часів, коли він ще був соціалістом і жив у Цюріху. Він, іґравда, цінний тільки як рідкість, ніхто не хоче, щоб він висів на стіні.
— А німці теж у вас є?
— Є кілька портретів Маркса, вони найчастіше трапляються. І один Лассаль, один Бебель… А ще груповий портрет — Еберт, Шейдеман, Носке та інші люди. Носке на ньому заляпаний чорнилом. Мені казали, що він став нацистом.
— Це правда. Можете повісити його разом із соціалістом Муссоліні. А з іншого табору нікого з німців не маєте?
— Чому ж, маємо Гінденбурга, кайзера Вільгельма, Бісмарка і…— господиня всміхнулася, — навіть Гітлера в дощовику. Ми непогано вкомплектовані.
— Що? — здивувався Равік. — Гітлера? Звідки він у вас?
— Лишив один гомосексуаліст. Він приїхав сюди тридцять четвертого року, коли в Німеччині вбили Рема та інших. Чогось дуже боявся і весь час молився. Звався Пуці. Потім його забрав із собою один багатий аргентінець. Хочете побачити портрет Гітлера? Він у льоху.
— Не тепер. І не в льоху. Я краще погляну на нього, коли такими портретами будуть обвішані всі номери в готелі.
Господиня пильно глянула на нього.
— Ага, — врешті мовила вона. — Ви хочете сказати, коли вони приїдуть сюди як емігранти?
Борис стояв у вишитій золотом лівреї перед "Шехерезадою". Він відчинив дверці таксі. З машини виліз Равік. Морозов усміхнувся.
— А мені здавалося, що ти не хотів приходити сюди.
— Я й не хотів.
— Це я його присилувала, Борисе. — Кет Гегстрем обняла Морозова. — Хвалити бога, що я знов із вами!
— У вас російська душа, Катю. Бозна-чому вам судилося народитись у Бостоні. Заходь, Равіку. — Морозов розчинив вхідні двері.— Людина велика у своїх задумах, але слабка в здійсненні їх, У цьому наше лихо і наш чар.
"Шехерезада" була оздоблена як східне шатро. Офіціантами були росіяни в червоних черкесках, а оркестр складався з російських і румунських циганів. Гості сиділи біля столиків на лаві, що тяглася вздовж усієї стіни. В залі було темнувато й досить людно.
— Що ви будете нити, Кет? — спитав Равік.
— Горілку. І нехай грають цигани. З мене досить "Віденського лісу" в ритмі військового маршу. — Кет скинула чере-вички й підібгала під себе ноги. — Я вже не втомлена, Равіку, — мовила вона. — Кілька годин у Парижі — і я зовсім інша. А проте в мене й досі таке почуття, ніби я втекла з концтабору. Ви можете таке уявити?
Равік подивився на неї.
— Приблизно можу.
Офіціант приніс невеличкий графин горілки й чарки. Равік налив їх і подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тоді озирнулася по залі.
— Старий балаган, — усміхнулася вона. — Але вночі він обертається в казкову печеру, де можна сховатись і мріяти.
Вона відхилилася на спинку лави. Лагідне світло, що лилося з-під скляної стільниці, освітлювало і і обличчя.
— Равіку, чому вночі все стає якесь барвистіше? Все здається легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюєш мріями. Чому?
Він усміхнувся.
— Якби не мрії, ми б не могли витримати дійсності.
Оркестранти почали настроювати інструменти. Зазвучали квінти й скрипкові пасажі.
— Ви не схожі на людину, що дурить себе мріями, — сказала Кет.
— Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечніше.
Зазвучала музика. Спершу тільки цимбали. М'які, вкутані замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодію, підкинули її вгору ніжним гліссандо і, повагавшись, передали далі скрипкам.
Циган неквапом перейшов залу й зупинився біля їхнього столика. Він стояв, >сміхаючись і притискаючи скрипку до плеча. Настирливі очі й жадібно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки він скидався б на торговця худобою, а зі скрипкою був посланцем степів, чарівних вечорів, безмежного простору і всього того, що не вкладається в дійсність.
Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.
Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.
— Равіку, ви були коли-небудь щасливі?
— І не раз.
— Я не про те. Я хочу сказати — щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.
Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя — кохання.
— Не раз, Кет, — сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.
— Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?
— Не знаю. Я давно тут не був.
— Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.
— То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.
— Дивний голос, — сказала Кет. — Сумний і водночас бунтівний.
— Це такі пісні.
— Або я така. Ви розумієте слова?
— "Я вас кохав". Романс на слова Пушкіна.
— Ви знаєте російську мову?
— Тільки те, чого мене навчив Морозов. Переважно лайку. Щодо лайки, то російська мова просто видатна.
— Ви не любите говорити про себе, правда?
— Я не люблю про себе навіть думати.
Кет помовчала.
— Часом мені здається, що давнє життя скінчилося, — мовила вона. — Безтурботність, надія — все це минуло.
Равік усміхнувся.
— Воно ніколи не скінчиться, Кет. Життя надто велика річ, щоб скінчитися раніше, ніж ми перестанемо дихати.
Вона не слухала його.
— На мене часто нападає страх, — повела вона далі.— Якийсь раптовий, нез'ясовний страх. Таке почуття, наче ми вийдемо звідси й побачимо, що світ завалився. У вас воно теж буває?
— Так, Кет. Воно в кожного буває. Ось уже двадцять років уся Європа заражена цією хворобою.
Вона мовчала, дослухаючись до музики.
— А тепер уже не російська пісня.
— Ні. Італійська. "Санта Лючія".
Промінь прожектора перебіг зі скрипаля на столик біля оркестру. Тепер Равік побачив жінку, що співала. Це була Джоан Маду. Вона сиділа сама за столиком, спершись на нього рукою, й дивилася кудись поперед себе, ніби задумалась і нікого не бачила навколо. В яскравому світлі її обличчя здавалося дуже блідим. На ньому не лишилося й сліду від того погаслого, неживого виразу, що його знав Равік. Воно світилося бентежною приреченою красою, і він згадав, що вже раз коротку хвилю бачив його таким — уночі в її кімнаті, але тоді він подумав, що то йому, захмелілому, привиділось, і все зразу зникло. І ось знов те саме обличчя, ще краще, ніж того разу.
— Що з вами, Равіку? — спитала Кет.
Він повернувся до неї.
— Нічого. Просто знайома пісня. Неаполітанський сентиментальний романс.
— Спогади?
— Ні. В мене немає спогадів.
Він відповів гостріше, ніж хотів, і Кет пильно подивилась на нього.
— Інколи мені хотілося б знати, що з вами діється, Равіку.
Він махнув рукою.
— Те саме, що й з кожним. У наш час світ повний авантурників, що стали ними не з власної волі. їх можна зустріти в кожному готелі для втікачів. І в кожного своя історія, яка для Александра Дюма чи Віктора Гюго була б знахідкою. А тепер тільки-но почнеш розповідати її, як твій слухач уже позіхає. Нате ще чарку, Кет. Тепер найнеймовірніша пригода — нескаламучене, спокійне життя.
Оркестр заграв блюз. Танцювальна музика в нього виходила кепсько. Кілька пар почало танцювати. Джоан Маду підвелася й рушила до виходу. Вона йшла так, ніби зала була порожня. Раптом Равік згадав, що про неї сказав Морозов. Джоан пройшла досить близько від їхнього столика. Равікові здалося, що вона побачила його, але її погляд відразу байдуже ковзнув кудись повз нього, і вона вийшла.
— Ви знаєте цю жінку? — спитала Кет, що стежила за Равіком.
— Ні.
VIII
— Бачите, Вебере? — спитав Равік. — Ось… і ось… і ось тут…
Вебер схилився над операційним столом.
— Так…
— Маленькі вузлики, ось… і ось. Це не прості потовщення і не зрощення…
— Ні…
Равік випростався.
— Рак, — сказав він. — Безперечний, виразний рак. Давно в мене не було такого з біса складного випадку. Дзеркало нічого не показує, під час обмацування в ділянці тазу виявлено тільки невеличке пом'якшення з одного боку, ледь відчутну припухлість, може, кісту або міому, нічого загрозливого, проте знизу добратися не можна. Довелося різати, і раптом ми знаходимо рак.
Вебер подивився на нього.
— Що ви будете робити?
— Можна взяти заморожений зріз і дослідити тканину під мікроскопом. Буассон ще в лабораторії?
— Напевне.
Вебер попросив сестру подзвонити в лабораторію. Вона швидко вийшла, нечутно ступаючи гумовими підошвами.
— Треба оперувати далі, зробити гістероектомію, — мовив Равік. — Робити ще щось нема глузду. Найгірше те, що вона нічого не знає. Який пульс? — спитав він у сестри, що давала наркоз.
— Рівний. Дев'яносто.
— Кров'яний тиск?
— Сто двадцять.
— Добре.
Равік подивився на Кет Гегстрем. Вона лежала на операційному столі в положенні Тренделенбурга.
— Треба було б її попередити. Отримати згоду. Не можна ж так просто пошматувати людину… Чи можна?
— За законом можна. А взагалі… ми однаково вже почали.
— Мусили. Звичайним способом нічого не можна було зробити. Але це вже інша операція. Викинути матку не те саме, що зробити аборт.
— Мені здається, вона вам довіряє, Равіку.
— Не знаю. Мабуть. Але чи вона погодилася б… — Він поправив ліктем гумовий фартух, пов'язаний поверх білого халата. — А все-таки… Поки що спробую заглянути далі. Ще встигнемо вирішити, чи робити гістероектомію.