Повірте мені, не такий я страшенний людинолюб. Скільки вечорів я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приємно?
— Ні, але з мене погане товариство. Це ще гірше.
— Я відвик шукати товариства. А ось і ваш арманьяк! Салют!
— Салют!
Равік поставив на стіл чарку.
— А тепер тікаймо з цього звіринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю?
Джоан Маду похитала головою.
— Гаразд, то підемо далі. В "Шехерезаду". Там вип'ємо. Видно, нам обом треба ще випити, і ви заразом побачите, що там робиться.
Була десь третя година ночі. Вони стояли перед готелем "Мілан".
— Ви досить випили? — спитав Равік.
Джоан Маду завагалася.
— У "Шехерезаді" мені здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила ці двері… наче замало.
— На це є рада. Мабуть, у готелі щось знайдеться. А як ні, то підемо в шинок і купимо пляшку. Ходімо.
Джоан глянула на нього. Потім на двері.
— Добре, — зважилась вона, проте не рушила з місця. — Підійматися нагору… В порожню кімнату…
— Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку.
Портьє прокинувся.
— У вас є щось випити? — спитав його Равік.
— Може, коктейль із шампанським? — відразу діловито запропонував портьє, хоч іще позіхав спросоння.
— Дякую. Щось міцніше. Пляшку коньяку.
— "Курвуазьє", "мартель", "енессі", "біскюї дюбоп-с"?
— "Курвуазьє".
— Гаразд, мсьє. Зараз відкоркую і принесу вам.
Вони піднялися нагору.
— Ключ у вас? — спитав Равік у Джоан.
— Кімната незамкнена.
— Якщо будете залишати кімнату незамкненою, можуть украсти гроші й папери.
— Їх можна вкрасти і з замкненої кімнати.
— Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненої важче.
— Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулиці, шукати ключа й відмикати порожню кімнату… наче відкриваєш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе ніщо не жде, крім кількох валіз.
— Ніде тебе ніщо не жде, — сказав Равік. — Треба завжди все приносити з собою.
— Можливо. Але тоді є хоч якась жалюгідна ілюзія. А тут і її немає…
Джоан кинула на ліжко плащ та берет і подивилася на Равіка. Її великі ясні очі на блідому обличчі ніби застигли в гнівному розпачі. Вона постояла так хвилину, тоді засунула руки в кишені жакета й почала сягнистим кроком ходити з кутка в куток по маленькій кімнаті, пружно обертаючись, коли доходила до кінця. Равік уважно приглядався до неї. В ній раптом з'явилась сила й рвучка грація, і кімната стала ніби затісна для неї.
У двері постукали. Портьє приніс коньяк.
— Може, ви хочете щось попоїсти? Холодна курка, сендвічі…
— Шкода гаяти час, голубе. — Равік заплатив за питво й випровадив портьє. Тоді налив чарки. — Ось. Це і примітивно, й по-варварському, але в скрутних випадках примітивне найкраще. Вишуканість добра в спокійні часи. Випийте.
— А потім?
— Потім іще вип'єте.
— Я пробувала. Не помагає. Недобре впиватися, коли ти сама.
— Треба як слід сп'яніти. Тоді поможе.
Равік сів на вузеньку хистку канапу, що стояла під прямим кутом до ліжка. Першого разу він її не помітив.
— Вона тут була, коли ви вселялися? — спитав він.
Джоан похитала головою.
— Я попросила, щоб її поставили. Не хотіла спати на ліжку. Мені здавалося, що нема глузду. Розстеляти його, роздягатися і таке інше. Навіщо? Вранці і вдень я ще якось трималась. А вночі…
— Вам потрібна якась робота. — Равік закурив сигарету. — Шкода, що ми не застали Морозова. Я не знав, що сьогодні в нього вільний день. Підіть туди завтра ввечері. Десь о дев'ятій. Він щось знайде для вас. Хоч би роботу на кухні. Тоді ви працюватимете вночі. Ви ж цього хочете?
— Так. — Джоан Маду перестала сновигати по кімнаті, випила чарку й сіла на ліжко. — Я щоночі вештаюсь по місту. Поки ходиш, то трохи краще. А коли сядеш і стеля падає тобі на голову…
— Аз вами нічого не сталося на вулиці? Ніхто вас не обікрав?
— Ні. Мабуть, видно, що в мене багато не вкрадеш. — Вона наставила Равікові порожню чарку. — А інше… мені часто хотілося, щоб хтось озвався до мене. Аби тільки не відчувати себе нічим, автоматом, що йде, і більше нічого! Аби на мене хоч глянули чиїсь очі… очі, а не камені! Аби тільки не ходити, немов тебе відцурався весь світ! Ніби на якійсь чужій планеті! — Джоан відгорнула назад волосся і взяла в Равіка повну чарку. — Не знаю, чого я розповідаю все це. І не хочу, а розповідаю. Може, тому, що всі ці дні я була німа. Може, тому, що сьогодні ввечері вперше… — Вона затнулася. — Не слухайте мене.
— Я п'ю, — сказав Равік. — Говоріть що хочете. Тепер ніч. Ніхто вас не чує. Я слухаю самого себе. Вранці все забудеться.
Він відхилився на спинку канапи. Десь у будинку шуміла сода, щось потріскувало в батареї опалення. У вікно й досі стукотів м'якими пальцями дощ.
— Коли потім повертаєшся й гасиш світло… і темрява огортає тебе, наче маска з хлороформом… тоді знов умикаєш світло і втуплюєшся… втуплюєшся…
Я вже сп'янів, подумав Равік. Сьогодні швидше, ніж звичайно. Може, через це тьмяне світло? Чи через усе разом? Але це вже не та блякла, непомітна жінка. А якась інакша. Раптом з'явились очі. І обличчя. Щось дивиться на мене. Мабуть, тіні. Це її освітлюють ніжні спалахи полум'я в моєму мозкові. Перші відблиски сп'яніння.
Він не слухав, що казала Джоан Маду. Він усе те знав і більше не хотів знати. Самітність — одвічний рефрен життя. Вона не гірша й не краща, ніж чимало іншого. Про неї тільки надто багато говорять. Людина самітна завжди й ніколи не самітна. Раптом десь в імлі зазвучала скрипка. Парк на пагорбах Будапешта, задушливі пахощі каштанів. Вітерець. І, немов молоді сови, на плечах повсідалися мрії, з очима, що світяться в присмерку. Ніч, що ніяк не стає ніччю. Пора, коли всі жінки вродливі. Вечір розгорнув брунатні крила, наче велетенський нічний метелик.
Равік підвів очі.
— Дякую, — мовила Джоан Маду.
— За що?
— За те, що ви дали мені вибалакатись, не слухаючи моїх слів. Я наче трохи ожила. Мені треба було вибалакатись.
Равік кивнув головою. Він помітив, що її чарка знов порожня.
— Гаразд, — сказав він. — Я залишу вам пляшку.
Він підвівся. Кімната. Жінка. Більше нічого. Бліде обличчя, на якому вже ніщо не світилося.
— Ви хочете йти? — спитала Джоан Маду. Вона озирнулася навколо, наче в кімнаті хтось заховався.
— Ось адреса Морозова. Його прізвище, щоб ви не забули. Завтра ввечері о дев'ятій. — Равік написав усе на бланкові для рецептів, потім відірвав аркушик і поклав на валізу.
Джоан також підвелася. Вона взяла плащ і берет. Равік глянув на неї.
— Не треба мене проводжати.
— Я й не збираюся кас проводжати. Тільки не хочу тут залишатися. Хай пізніше. Ще трохи повештаюсь по місту.
— Але ж однаково потім доведеться вернутись. І буде знов те саме. Чого б вам не лишитися тут? Адже найгірше вже минуло.
— Скоро досвіток. Коли я повернуся, почне розвиднятися. Тоді буде простіше.
Равік підійшов до вікна. Дощ не переставав. Вітер метляв його мокрі, сірі пасма в жовтому світлі ліхтарів.
— Слухайте, — мовив він. — Випиймо ще по чарці й лягайте. Погода не для прогулянок.
Він узяв пляшку. Раптом Джоан Маду опинилася біля нього.
— Не залишай мене тут, — швидко й вимогливо сказала вона, і Равік відчув її подих. — Не залишай мене тут саму! тільки не сьогодні! не знаю, що зі мною діється… тільки не сьогодні! Завтра я наберуся відваги, а сьогодні не можу. Я змучена, позбавлена волі, зломлена і не маю більше сили. Вам не треба було виводити мене звідси, сьогодні не треба… а тепер я не витримаю самоти.
Равік обережно поставив пляшку і вивільнив свою руку з рук Джоан.
— Дитино, — сказав він, — колись усі ми мусимо звикнути до самоти. — Він подивився на канапу. — Я можу й тут переспати. Нема глузду йти ще кудись. А поспати кілька годин треба. О дев'ятій у мене операція. Тут можна поспати не гірше, ніж удома. Мені не вперше чергувати вночі. Вас це влаштує?
Джоан кивнула головою, але не відійшла від нього.
— О пів на восьму я мушу встати. З біса рано. Ще збуджу вас.
— Нічого. Я встану і приготую вам сніданок, усе…
— Не треба нічого готувати, — перебив її Равік. — Я поснідаю в найближчій кав'ярні, як скромний робітник: кава з ромом і булочки. А потім ще доснідаю в клініці. Непогано було б попросити Ежені, щоб вона приготувала мені ванну. Добре, залишимось тут. Дві душі, що загубилися в осінній сльоті. Лягайте на ліжко. Якщо хочете, я спущуся вниз і посиджу з портьє, поки ви ляжете.
— Не треба, — сказала Джоан Маду.
— Я не втечу. А, крім того, нам іще дещо потрібне: подушка, ковдра і так далі.
— Я можу подзвонити.
— І я можу. — Равік пошукав кнопку. — Краще, як подзвонить чоловік.
Портьє з'явився зразу. В руках у нього була друга пляшка коньяку.
— Ви нас переоцінюєте, — сказав Равік. — Щиро дякую. Але ми — люди післявоєнного покоління. Принесіть ковдру, подушку і простирала. Мені доведеться тут заночувати. Надворі надто холодно і надто мокро. Дощ не перестає. А я тільки позавчора встав із ліжка після запалення легень. Ви можете дати мені постіль?
— Авжеж. Я й сам хотів вам запропонувати.
— Чудово. — Равік закурив. — Я на вас почекаю в коридорі. Огляну взуття перед дверима. Це моє давнє захоплення. Я не втечу, — сказав він, піймавши погляд Джоан. — Я не Йосиф Прекрасний. Не кину напризволяще свого плаща.
Надійшов портьє з постіллю. Побачивши Равіка, він зупинився. Обличчя його осяяла усмішка.
— Таке рідко трапляється.
— Зі мною таке теж рідко буває. Лише на іменини й на різдво. Давайте постіль. Я сам занесу. А це що?
— Грілка. У вас же було запалення легень.
— Чудово. Але свої легені я грію коньяком. — Равік витяг з кишені дві банкноти.
— У вас, мабуть, немає й піжами. Я можу вам запропонувати.
— Дякую, голубе, — Равік глянув на старого портьє.— Тільки вона буде, мабуть, замала на мене.
— Ні, саме добра. І зовсім нова. Скажу вам під секретом, мені її подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волію нічні сорочки. Вона зовсім нова.
— Добре, несіть. Побачимо.
Равік почекав у коридорі. Там стояло три пари черевиків. Біля одних дверей — закриті, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропіння. Біля других були виставлені чоловічі брунатні черевики й жіночі лаковані чобітки з короткими халявками, високими підборами й застібками. Вони стояли поряд, перед одними дверима, а здавалися дивно чужими одні одним.
Портьє приніс піжаму.