В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме — він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.
Равік зачинив за собою двері.
— Сподіваюсь, я вам не перешкодив? — спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.
Він поклав капелюха на стілець і спитав:
— Ви все владнали?
— Так. Клопоту було небагато.
— Не виникло ніяких труднощів?
— Ні.
Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.
— Ви десь зібралися йти? — спитав він.
— Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?
— Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?
— Немає.
— Нікого?
Жінка втомлено підвела голову.
— Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. — Вона всміхнулася. — Не дуже багато, правда?
— Так. Небагато. А пан… — Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.
— Ні,— сказала жінка, — Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.
Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.
— Ви вже вечеряли?
— Ні. Та я й не голодна.
— А взагалі ви сьогодні щось їли?
— Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…
Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.
— Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.
Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.
— У дощовику ви змерзнете, — сказав Равік. — Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.
— Удень ішов дощ…
— І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?
— В мене є светр.
Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.
— Так краще?
— Багато краще.
Вони зійшли сходами вниз. Господаря там уже не було. Замість нього біля дошки з ключами сидів портьє і розкладав листи. Від нього тхнуло часником. Поряд непорушно сиділа плямиста кицька й дивилася на нього.
— Вам і досі не хочеться їсти? — спитав Равік надворі.
— Не знаю. Хіба що трішки.
Равік підкликав таксі.
— Добре. То поїдемо в "Бельорор". Візьмемо саму перекуску.
У "Бельорор" виявилось мало відвідувачів. Було вже надто пізно. Вони вибрали столик на другому поверсі у вузенькій залі з низькою стелею. Крім них, коло вікна якась пара їла сир, а неподалік худий чоловік сидів біля цілої гори устриць. З'явився офіціант. Він критичним оком оглянув картату скатерку й вирішив її поміняти на чисту.
— Дві чарки горілки, холодної,— сказав Равік. — Ми вип'ємо, а тоді візьмемось до перекусок, — пояснив він жінці.— Думаю, для вас так буде найкраще. Цей ресторан відомий своїми hors d'oeuvres[3]. Тут, мабуть, більше нічого й немає. В кожному разі, сюди тільки задля них і приходять, їх тут безліч, гарячих і холодних, і всі дуже смачні. Зараз покуштуємо.
Офіціант приніс горілку й наготовив записник.
— Графин vin rosé[4],— сказав Равік. — Ви маєте "анжу"?
— "Анжу" розливне, рожеве, дуже добре, мсьє.
— Великий графин у кризі. І перекуски.
Офіціант пішов. У дверях він мало не стукнувся лобом із жінкою в червоному капелюшку з перами, яка швидко підіймалася сходами. Вона відштовхнула його вбік і підійшла до худого чоловіка з устрицями.
— Альбере, — сказала вона, — ти свиня…
— Тс-с, — просичав чоловік і озирнувся навколо.
— Ніяких "тс-с"!
Жінка поклала на столик мокру парасольку й рішуче сіла.
Альбера, видно, це не здивувало.
— Chérie[5],— сказав він і перейшов на шепіт.
Равік усміхнувся й підніс чарку.
— Вип'ємо одним духом! Салют!
— Салют, — мовила Джоан Маду й випила.
Офіціант привіз на візочку перекуски.
— Що ви хочете? — Равік глянув ка Джоан. — Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху.
Він набрав на тарілку перекусок і подав їй.
— Нічого, як не сподобається. Приїдуть ще візочки. Це тільки початок.
Він набрав і собі тарілку і, не зважаючи більше на жінку, почав їсти. Зненацька він відчув, що вона також їсть. Він обчистив омара й подав їй.
— Покуштуйте. Це смачніше, ніж лангусти. А тепер pâté maison [6] зі скоринкою білого хліба. Бачите, як смачно. 1 ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне.
— Вам зі мною великий клопіт, — сказала жінка.
— Так. Як старшому офіціантові,— засміявся Равік.
— Справді, вам зі мною клопіт.
— Я не люблю їсти сам. Оце й усе. Як і ви.
— З мене погане товариство.
— Чого ж, — заперечив він. — За столом добре. Навіть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно.
Він глянув у бік Альбера. Червоний капелюшок із перами, постукуючи в лад своїм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме він така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав.
Джоан Маду ледь усміхнулася.
— Такого я не вмію.
— Ось їде другий візок із перекусками. Будемо їсти далі чи спершу покурите?
— Спершу покурю.
— Добре. Сьогодні я маю інші сигарети, не ті з чорним тютюном.
Равік дав їй припалити. Джоан відхилилась на спинку стільця й глибоко затяглася. Потім глянула просто у вічі Равікові.
— Гарно так сидіти, — мовила вона, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче.
Каву вони пили в "Колізеї". Велика зала, що виходила вікнами на Єлісейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.
— Ви вже думали про те, що робитимете далі? — спитав Равік.
— Ні, ще не думала.
— Ви їхали сюди з якимось наміром?
Джоан завагалася.
— Ні, якогось певного наміру в мене не було.
— Я питаю не з цікавості.
— Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…
— Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.
— А хіба ви вже забули його?
Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.
— Так, забув. Залишив папірець у готелі й не міг згадати.
— А тепер пам'ятаєте?
— Пам'ятаю. Джоан Маду.
— Я поганенька артистка, — мовила жінка. — Грала тільки невеличкі ролі. А останнім часом зовсім не грала. Та й не дуже добре розмовляю по-французькому.
— А яка ж ваша рідна мова?
— Італійська. Я виросла в Італії. І ще трохи розмовляю англійською та румунською. Мій батько був румун. Він помер. А мати англійка, вона й досі живе в Італії, не знаю, де саме.
Равік майже не слухав, що вона каже. Він страшенно нудився й не знав, про що з нею ще говорити.
— А що ви ще робили? — спитав він, аби не мовчати. — Крім того, що грали невеличкі ролі?
— Робила те, що треба було в театрі. Трохи співала й танцювала.
Равік недовірливо подивився на неї. Щоб співати й танцювати, треба мати не такий вигляд. Вона була якась блякла, сіра й не дуже знадлива. На артистку вона не скидалася. Хоч, зрештою, це слово можна тлумачити як завгодно.
— Співати й танцювати ви могли б спробувати й тут, — сказав він. — Для цього не обов'язково бездоганно володіти мовою.
— Так. Але спершу треба знайти якесь місце. А як його знайти, коли нікого не знаєш.
Морозов, раптом подумав Равік. "Шехерезада". Звичайно. Морозов знайде, куди її приткнути. Від цієї думки він трохи пожвавішав. Морозов підбив його на цей нудний вечір. Тепер він спровадить йому цю жінку, нехай Борис покаже, на що він здатний.
— Ви знаєте російську мову? — спитав він.
— Ледь-ледь. Знаю кілька пісень. Циганських. Вони дуже схожі на румунські. А чого ви питаєте?
— Я знаю одного чоловіка, що трохи розуміється на цьому. Може, він щось зробить для вас. Я дам його адресу.
— Мабуть, дарма й пробувати. Антрепренери скрізь однакові. Рекомендації мало допомагають.
Равік помітив, що жінка вгадала його намір під цим приводом спекатись її. А оскільки це була правда, він заперечив:
— Той чоловік, про якого я кажу, не антрепренер. Він портьє в "Шехерезаді". Це російський нічний клуб на Монмартрі.
— Портьє? — Джоан Маду підвела голову. — Це інша справа. Портьє знають більше за антрепренерів. З цього щось може й вийти. Ви його добре знаєте?
— Так.
Равік здивувався: вона раптом заговорила діловим тоном. Швидко в неї це виходить, подумав він.
— Він мій приятель. Звати його Борис Морозов, — сказав Равік. — Він уже років десять працює в "Шехерезаді". В них там завжди чимала програма. Й номери часто міняються. Морозов приятелює з розпорядником. Коли не буде місця в "Шехерезаді", він напевне придумає щось інше. Спробуєте?
— Спробую. Коли?
— Найкраще зайти десь о дев'ятій вечора. Тоді йому ще нема чого робити, і він матиме час побалакати з вами. Я його попереджу.
Равік уже радів, уявляючи собі, яка міна буде в Морозова. Йому враз полегшало на душі. Невиразне почуття відповідальності, що все-таки не полишало його, тепер зникло. Він зробив що міг, а далі нехай сама дає собі раду.
— Ви втомилися? — спитав він.
Джоан Маду глянула йому просто у вічі.
— Я не втомилася, — відповіла вона. — Але розумію, що сидіти зі мною невелика втіха. Ви пожаліли мене, і я вдячна вам. Ви мене витягли з готелю й поговорили зі мною. Це для мене багато важить, бо я за всі ці дні майже ні з ким словом не перемовилася. Тепер я піду. Ви для мене зробили більше, ніж досить. І ще робите. Що б зі мною було без вас!
Господи, з прикрістю подумав Равік, знов починається! Він перевів погляд на скляну стіну перед собою. За нею голуб намагався згвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навіть не скидав його з себе. Просто дзьобав далі зерно, не звертаючи на голуба уваги.
— Це ніякий не жаль, — сказав Равік.
— А що ж?
Голуб нарешті здався. Він зіскочив з широкої спини какаду й заходився чистити пір'я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився.
— Випиймо тепер доброго старого арманьяка, — мовив Равік. — Це буде найкраща відповідь.