Я дивувався, як вона могла терпіти мене раніше, і тут побачив себе в ролі простака, який гадав, ніби володіє гарненьким ягнятком, і ходив за ним, наче за гарненьким ягнятком, та раптом бачить у своїх руках молоду пуму, яка не жде, що її прикрасять блакитною стрічкою чи розчешуть м'якою щіткою, а навпаки — здатна одкусити руку, яка гладить її.
Я потрапив на слизький ґрунт. Як ви, мабуть, і здогадуєтесь, зі мною сталося те, чого слід було чекати в першу ніч: я дав осічку в найпримітивнішій справі. Я передбачав такий скандал, і, можливо, тому так і сталось, що я чекав цього. Проте факт лишався фактом: я виявився неспроможним; а що на це я й розраховував, то, на своє щастя, і не вдавався до одчайдушних спроб, як звичайно буває в подібних випадках. Можна ще напустити на себе пиху і сказати, що тільки конюхи застраховані від таких несподіванок; жінки удаватимуть, ніби все розуміють, і з фатальною материнською ласкою будуть заспокоювати нещасного чоловіка — і все ж при тому ви не можете уникнути проклятого конфузу, від якого всякий пафос стає до жахливого смішним.
А що я не дав жодного зі звичайних у такому ділі пояснень, то Гелен, підкоряючись власному збудженню, атакувала мене. Не збагнувши, чому я не беру її, вона відчувала себе ображеною. Я міг би сказати їй і правду, але для цього мені бракувало спокою, Крім того, буває дві правди: одна правда, коли ви здаєтесь на милість переможця; друга — стратегічна, коли на милість не здаються. Досвід минулих п'яти років навчив мене, що коли здаються на милість, То немає нічого дивного, якщо у вас стрілятимуть.
— Люди в моєму становищі бувають забобонні, — спробував я відвернути увагу Гелен. — Вони вірять, що коли щось одразу скажеш чи зробиш, все вийде навпаки. Тому я такий обережний. Навіть у словах.
— Яке безглуздя!
Я засміявся.
— Віру в здоровий глузд я давно втратив. Якби не втратив її, то став би гіркий, як дикий лимон.
— Я гадаю, твоя забобонність сягає не надто далеко.
— Лише настільки, Гелен, — досить спокійно відповів я, — що вірю; скажи я зараз, що люблю тебе без міри, як за хвилину гестапо почне грюкати в двері.
Гелен на мить прислухалась, як звір, що почув підозрілий шелест. Потім поволі обернулась до мене обличчям. Просто неймовірно, як воно змінилось.
— Дійсно в цьому причина?
— Це лише одна з причин, — відповів я. — Як можна чекати повного порядку в моїй голові, коли мене тільки-но викинуло хвилею з безвідрадного пекла в небезпечний рай?
— Я іноді думала, як воно буде, коли ти повернешся, — мовила Гелен. — Мені все уявлялось зовсім не так.
Я остерігся спитати, як саме. В коханні завжди задають надто багато запитань, і коли починають серйозно цікавитись відповідями, швидко зникає і сама любов.
— Завжди буває інакше, — сказав я. — Хвалити Бога, завжди..
Вона посміхнулась.
— Ніколи не буває інакше, Йозефе. Лише зовні інакше. Там ще є вино?
Ходою балерини вона обійшла навколо ліжка, поставила бокал на підлогу біля себе і смачно потяглася. Вона була коричнева від чужого сонця і спокійна в своїй наготі, як жінка, яка не тільки знає, що вона принадна, а й чула це не раз від чоловіків.
— Коли мені треба йти звідси?
— Служниця завтра ще не повернеться.
— Післязавтра?
Гелен кивнула.
— Вийшло дуже просто. Завтра неділя. От я і дала їй відпустку на кінець тижня. Вона прийде в понеділок опівдні. У неї є коханець. Поліцай з жінкою та двома дітьми. — Гелен поглянула на мене примруженими очима і додала: ;— Вона аж сяяла від щастя.
З вулиці долинули характерний тупіт колони і спів.
— Що це? — спитав я.
— Солдати або гітлер-югенд. У Німеччині весь час хто-небудь кудись марширує.
Я підійшов до вікна і виглянув крізь щілинку між завісами. То виявився загін гітлер-югенду.
— Просто дивно, як ти могла така вдатись одна на всю вашу родину, — сказав я.
— Тут, мабуть, винна бабуся-француженка, — пояснила Гелен. — Була в нашому роду така. Тепер її навіть не згадують, наче вона єврейка.
Гелен позіхнула і знову потяглася. Враз вона стала така спокійна, ніби ми вже кілька тижнів прожили отак разом і жодна небезпека не загрожувала нам. По змозі ми уникали розмови на цю тему. Досі вона і слова не спитала про моє життя у вигнанні. Я не знав, що вона давно розкусила мене і вже прийняла своє рішення.
— Ти більше не хочеш спати? — спитала вона.
Була тільки перша година ночі. Я ліг у постіль.
— Можна лишити світло? — запитав я. — Так я краще спатиму. Я ще не звик до німецької темряви.
Гелен зиркнула на мене.
— Якщо хочеш, то засвіти всі лампи, любий…
Ми лежали, притулившись одне до одного. Я ледве міг пригадати, як ми спали колись щоночі в одному ліжку. Це було, наче якась бліда тінь, безбарвний спогад. Гелен знову лежала поряд, але зовсім інша, в якийсь незвичайно чужій інтимності; поки що я впізнавав у ній тільки щось невимовне — її дихання, запах волосся, а найбільше запах її шкіри, який для мене був утрачений на такий довгий час і ще й досі цілком не повернувся, а проте був близько і говорив мені більше, ніж мозок. Яка відрада — запах шкіри коханої людини! Я довго не спав у ту ніч — лежав, тримаючи в обіймах Гелен, і дивився на лампу й на півосвітлену спальню, яку я знав і не знав, і кінець кінцем мене вже не турбувало жодне питання.
Гелен прокинулася ще раз.
— Ти багато мав жінок у Франції? — проворкотала вона, не розплющуючи очей.
— Не більше, ніж це було необхідно, — відповів я. — І жодної такої, як ти.
Гелен зітхнула й хотіла повернутись. Але сон подолав її. Вона лише трохи підвелась і знову впала на подушку.
Поступово й мене оповив сон без сновидінь, тільки спокій та дихання Гелен сповнювали моє єство, а над ранок я прокинувся, і між нами вже не було нічого, що б роз'єднувало нас, я взяв її, і вона віддалась охоче, а потім ми знову поринули в сон, наче в хмару, в якій усе сяяло, і темряви вже більше не було.
6
Вранці я подзвонив у мюнстерський готель, де лишив свій чемодан, попередив, що затримався в Оснабрюку й повернусь уночі, і попросив поки що не віддавати нікому мою кімнату. Це я зробив з обережності. Не хотів, щоб з-за марнотратства на мене звернули увагу й донесли в поліцію. Якийсь байдужий голос відповів: гаразд. Я спитав ще, чи немає там для мене пошти. Ні, на моє ім'я нічого не було.
Я повісив трубку. Гелен стояла у мене за спиною.
— Пошти? — спитала вона. — Від кого ти чекаєш листів?
— Ні від кого. Я спитав про Це лише для того, щоб не викликати підозри. Як не дивно, а про людей, які очікують листів, здебільшого не думають, що вони шахраї.
— А ти шахрай?
— На жаль, так. Всупереч своїй волі. Але й не без задоволення притому.
Гелен засміялась.
— Ти хочеш сьогодні повернутись до Мюнстера?
— Але ж тут мені довше не можна лишатись. Завтра повернеться твоя служниця. А оселитись десь тут у місті надто ризиковано. Адже мої вуса не роблять мене зовсім невпізнанним.
— А у Мартенса ти не можеш пожити якийсь час?
— Він пропонував ночувати в його кабінеті, але вдень дати притулку не може. Ні, Гелен, краще мені їхати до Мюнстера. Там на вулиці мене ніхто не впізнає, не те, що тут. І їхати туди всього годину.
— Скільки, ти збираєшся пробути в Мюнстері?
— Це я зможу визначити лише тоді, коли буду там. З часом у людини розвивається шосте чуття — чуття небезпеки.
— Ти і тут відчуваєш її?
— Так, — відповів я. — 3 сьогоднішнього ранку. Вчора не відчував.
Вона подивилась на мене, зсунувши брови, і потім сказала:
— Тобі не можна виходити на вулицю.
— Не можна, поки не стемніє. Та й тоді можна буде тільки на вокзал.
Гелен мовчала.
— Все буде гаразд, — мовив я. — Не суши собі цим голови. Я навчився жити від години до години, не забуваючи при тому думати про завтрашній день.
— Навчився? — перепитала Гелен. — Це дуже практично! — У її тоні знову відчувалась роздратованість, як і напередодні увечері.
— Не тільки практично, а й необхідно, — відповів я. — І все ж іноді я що-небудь забуваю. Мені слід було б, наприклад, захопити з Мюнстера приладдя для гоління. Сьогодні ввечері я вже буду схожий на бродягу. Згідно з вадемекумом емігранта, цього слід уникати за будь-яких умов.
— У ванній кімнаті є все, що треба для гоління, — сказала Гелен. — Все, що ти лишив п'ять років тому, коли тікав звідси. Там ти знайдеш і свою білизну, і свої старі костюми — вони висять у шафі зліва.
Вона це сказала таким тоном, наче п'ять років тому я кинув її й перейшов до іншої жінки, а тепер повернувся лише для того, щоб забрати свої речі і піти знов. Я не збирався спростовувати її, це ні до чого б не привело. Вона б тільки зміряла мене здивованим поглядом і заявила, ніби нічого подібного й не думала, а якщо я сам так думаю, то сам у тому і винен, — і так я, безглуздо захищаючись, тільки б ще більше заплутався. Дивно, які звивисті шляхи ми часто обираємо, щоб приховати свої почуття!
Я зайшов до ванної. Мої костюми не викликали в мене ніякого почуття, я тільки побачив, наскільки потоншав за останні роки. Білизна порадувала мене, і я вирішив узяти з собою, скільки треба. Жодних сентиментальних поривів я не відчув. Прийняте мною три роки тому рішення дивитись на своє вигнання не як на нещастя, а як на свого роду прояв холодної війни, необхідний для мого розвитку, хоч принагідно приносив свої плоди.
День минув у якомусь роздвоєнні почуттів. Свідомість близької розлуки сповнювала нас обох, і особливо Гелен, яка не звикла до цієї думки, як я. Вона сприймала це майже як особисту образу. Я-то був підготований усім своїм досвідом емігранта і зокрема за той час, відколи виїхав із Франції; а Гелен ще не опам'яталась після мого прибуття, як тут настав і від'їзд. Її гордість іще мала не досить часу для примирення, а тут мала повторитись та сама ситуація. До цього ще домішувалась реакція на події вчорашнього вечора; хвиля почуттів відкотилась, і старі, затонулі уламки минулого раптом знову постали перед очима і здавались більшими, ніж були в дійсності. Ми уникали одне одного; звикали до розлуки. Я б охоче побув з годину на самоті; та коли потім подумав, що це буде не просто година, а дванадцята частина часу, який ми з Гелен маємо ще провести разом, це здалося мені немислимим. Колись давно, ще в роки спокійного життя, я часом ставив собі питання: як би я повівся, коли б почув, що мені лишилось жити всього місяць? Якоїсь ясної відповіді я так і не знайшов.