Я штовхнув їх і опинився віч-на-віч з Гелен.
— Тебе хто-небудь бачив? — спитала вона.
— Так. Якась літня жінка.
— Без капелюшка?
— Так, без капелюшка.
— То, мабуть, служниця. У неї кімната у мансарді. Я сказала їй, що вона може бути вільна до завтрашнього вечора; очевидно, вона трохи забарилась. Виходячи на вулицю, всі служниці думають, ніби людям більше нічого робити, як тільки дивитись на їхнє вбрання.
— До дідька ту служницю, — сказав я. — Була то вона чи ні, вона мене не впізнала. Я помічаю, коли мене хтось упізнає.
Гелен взяла у мене з рук плащ та капелюх і хотіла повісити в передпокої.
— Не тут, — застеріг я. — Сховай у шафу. Якщо хтось зайде, може помітити чоловічий одяг.
— Ніхто не зайде, — запевнила вона і пішла поперед мене в кімнату.
Я обернувся і замкнув двері. Потім пішов слідом за нею.
Перші роки у вигнанні я часто згадував свою квартиру; потім намагався забути. Її. Тепер, коли я був у ній, я майже нічого не відчув. Вона говорила мені не більше, ніж якась картина, що була колись моєю і тепер нагадувала певний період мого життя. Я став на порозі й огледівся довкола. Майже нічого не змінилось. Тільки канапа і крісла були оббиті новим матеріалом. Показуючи на них, я запитав:
— Вони тоді були не зелені?
— Блакитні, — відповіла Гелен.
Шварц обернувся до мене обличчям.
— Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.
— Навіщо ж порівнювати?— запитав я.
— А ви цього ніколи не робите?
— Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю себе з уявним "Я", який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.
— Рак… — мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. — Чому ви про нього згадали?
— Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак — найближче, що спало мені на думку.
— Найближче? — Шварц усе ще свердлив мене очима. — А я вам скажу, що це — найдальше! Найдальше! — повторив він.
— Нехай і так, — поступаючись, відповів я. — Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.
— Це таке далеке, що його не можна й збагнути.
— Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.
Шварц кивнув і на хвилину замовк.
— Ви ще хочете їсти? — спитав він після паузи.
— Ні. Чого це вам спало на думку?
— Ви щось таке сказали.
— Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.
Шварц знову підвів голову.
— А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!
Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:
— Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п'ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом — ось про що я тоді подумав.
— Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.
— Але не тоді, коли вони тобі байдужі.
— Знищувати їх не слід, — сказав я. — Це не так уже й важливо.
— Ні? — спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. — Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені — що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?
— Нічого, — відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. — Тільки ми й надаємо йому ваги.
Шварц похапцем відпив ковток темного вина.
— А чому б і ні? — голосніше запитав він. — Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?
— Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.
Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега. "Ще кілька годин, — подумав я, — до світанку, а там уже можна й піти". Я помацав кишеню, де мали бути квитки. Вони лежали на місці. Просто не вірилось, що я їх маю; незвична музика, вино, закрите шторами приміщення, голос Шварца — все це здавалось трохи нереальним і ніби присипляло мене.
— Я все ще стояв на порозі вітальні, — вів далі Шварц. — Гелен поглянула на мене і спитала:
— Така чужа тобі видалась твоя квартира?
Я похитав головою і ступив кілька кроків уперед. Щось незвичайно бентежило мою душу. Речі ніби хотіли схопити мене в свої обійми; але я вже був для них чужий. Мене блискавкою пронизав страх: то я і для Гелен тепер чужий?
— Все лишилось таким, як було, — поспішив я відповісти, щоб приховати свій гіркий розпач. — Все, як і було.
— Ні, — заперечила вона. — Ніщо не лишилось таким, як було. Чого ти повернувся? Заради цього? Щоб усе стало так, як було?
— Ні, — сказав я. — Я знаю, що того вже нема. Але хіба ми не тут жили? Де все це лишилось?
— Не тут. Його не лишилось і в старому одязі, який уже викинули. Ти це маєш на увазі?
— Ні. Я питаю не про себе. Але ж ти весь час була тут. Я питаю про тебе.
Гелен якось дивно глянула на мене.
— А чому ти ніколи раніше не питав? — сказала вона після паузи.
— Раніше? — перепитав я, не розуміючи її. — Як раніше? Я не міг приїхати.
— Ще раніше. Перш ніж тікати звідси.
Я не міг збагнути, що вона має на увазі.
— Про що ж я мав питати, Гелен?
Вона якусь мить мовчала.
— Чому ти не спитав мене, чи я не хочу піти з тобою?
Я здивовано дивився на неї.
— Зі мною? Втекти звідси? Від твоєї родини? Від усього, що ти любила?
— Я ненавиджу свою родину!
Мене це спантеличило.
— Ти не знаєш, що це значить — опинитись за межами своєї країни, — зрештою пробурмотів я.
— Ти теж не знав тоді цього.
Це була правда.
— Я не хотів відривати тебе від усього цього, — сказав я, втрачаючи віру в свої слова.
— Я ненавиджу все це, — відповіла вона. — Все тут ненавиджу! Чого ти сюди повернувся?
— Тоді ти не ненавиділа, —: нагадав я.
— Чого ти повернувся? — повторила Гелен.
Вона стояла по другий бік кімнати, і її відділяли від мене не тільки жовті крісла і не тільки п'ять років розлуки. На мене раптом війнуло ненавистю і пробудженим розчаруванням, і я неясно починав розуміти, що тоді я, керуючись, як мені здавалось, єдино розумним бажанням не завдавати їй ніяких утруднень, міг тяжко образити її своєю втечею.
— Чого ти повернувся, Йозефе? — знову запитала мене Гелен.
Мені хотілось відповісти, що повернувся я заради неї; але в ту мить я не міг цього сказати. Не так просто було відповісти.
Тільки тут я усвідомив — і саме в ту мить, — що мене гнало назад не що інше, як глибокий розпач. Всі мої резерви були вичерпані, а самого тільки бажання вижити виявилось замало, щоб далі протистояти холодній самотності. Почати нове життя я виявився неспроможний. Та я, певно, і не хотів цього. Я не покінчив давно з попереднім життям, як мені здавалося досі: не покинув його і не переборов у собі. Почалася гангрена душі, і мені довелось вибирати: здохнути у смороді тієї гангрени — чи повернутись назад і спробувати вилікуватися.
До того я ніколи цього не усвідомлював цілком, та і в ту мить це стало мені ясним лише в загальних рисах; але й від того, що я усвідомив, мені легше стало на душі. Тепер уже я знав, що мене привело на батьківщину. З тих п'яти років життя у вигнанні я не взяв з собою нічого, крім своїх загострених чуттів, бажання жити, обережності та досвіду втікача-злочинця. Все інше в мені збанкрутувало. Численні ночі, проведені між кордонами, жахлива нудьга животіння, в якому можна лише боротись за шматок хліба та кілька годин сну, кротяче існування, коли боїшся виткнутися на поверхню, — все це зникло безслідно, коли я стояв на порозі свого житла. Хоч я і збанкрутував, але не мав потреби брати на себе ніяких боргів, ніякої вини. Я був вільний.
Моє "Я" минулих років покінчило самогубством саме тоді, коли я перейшов кордон. То не було повернення. Я був мертвий, жило моє друге "Я", і воно жило дарований мені час. Я звільнився від будь-якої відповідальності. Весь тягар спав з моєї душі.
Шварц повернув до мене голову:
— Ви розумієте, що я хочу сказати? Бо я весь час повторююсь і суперечу сам собі.
— Думаю, що я вас розумію, — відповів я. — Можливість самогубства — це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось до самогубства частіше, ніж нам здається. Ми тільки не усвідомлюємо цього.
— Ото ж бо і є! — пожвавішав Шварц. — Якби-то ми це усвідомлювали як самогубства! Тоді б ми мали здатність воскресати з мертвих. Ми могли б жити кілька разів спочатку замість носити на собі виразки досвіду від однієї кризи до другої і кінець кінцем остаточно загинути.
Звичайно, цього я не міг пояснити Гелен. Та й потреби такої не було. Раптом я з полегкістю відчув, що все це зайве. Навпаки: я зрозумів, що пояснення тільки заплутало б наші стосунки. Вона, певно, хотіла, щоб я сказав, ніби повернувся заради неї; але моя нова прозорливість підказувала мені, що в цьому криється моя загибель. Тоді минуле навалиться на нас з усіма своїми аргументами вини, втраченого щастя й ображеної любові — і ми вже не виплутаємось ніколи. Гелен стояла передо мною (ворог, готовий накинутись) з любов'ю і знанням моїх дошкульних місць. Мої позиції були настільки невигідні, що я не мав ніяких шансів на перемогу. І якщо в мене досі було рятівне почуття смерті, то тепер мені б судилося болісне моральне подихання — уже не смерть і воскресіння, а остаточне знищення. Жінкам нічого не слід пояснювати; з ними треба діяти.
Я підійшов до Гелен. Доторкнувшись до мого плеча, я відчув, що вона тремтить усім тілом.
— Чого ти приїхав? — запитала вона ще раз.
— Я вже забув чого, — відповів я. — Гелен, я голодний. Я цілий день нічого не їв.
Біля неї на маленькому розписному італійському столику стояло в срібній рамочці фото незнайомого мені чоловіка.
— Це нам ще потрібне? — спитав я.
— Ні, — відповіла Гелен, трохи спантеличена моїм запитанням. Взяла те фото і сховала до шухляди.
Шварц поглянув на мене й осміхнувся.
Не викинула його, — сказав він, — і не порвала. Поклала 40 шухляди. Вона могла, якщо захоче, знову вийняти його звідти й поставити на місце. Не знаю чому, але той жест захопив мене. П'ять років тому я не зрозумів би її, влаштував би їй сцену.