Виходить усього кілька пар. Віллі не йде, а можна сказати, виступає, прямуючи до танцювального майданчика.
– Але ж він нічого не розуміє у фокстроті, – пирскає Карл.
Спершись на спинки наших стільців, ми з цікавістю чекаємо,
що буде далі. Назустріч Віллі виходить приборкувачка левів. Широким жестом він подає їй руку. Оркестр починає грати.
Віллі миттєво перевтілюється. Тепер це вже справжній оскаженілий верблюд. Він підскакує, накульгує, стрибає, крутиться, далеко викидає ноги й немилосердно жбурляє навсібіч свою даму, потім дрібними стрибками, як свиня в галопі, мчить через весь зал, тримаючи циркову наїзницю не перед собою, а поруч, так що вона ніби спинається по його витягнутій правій руці, він же, отримавши повну свободу дій із лівого боку, може виробляти що завгодно без ризику відтиснути їй ноги. Він крутиться на одному місці, зображаючи карусель, від чого фалди його фрака розлітаються у повітрі; а наступної миті Віллі вже мчить залою, граційно підстрибуючи, як козел, якому підклали перцю під хвіст, тупотить і крутиться, немов одержимий, а закінчує свій танець моторошним піруетом, високо підкидаючи в повітрі свою даму.
Ніхто з присутніх не сумнівається, що перед ними невідомий досі майстер показує своє мистецтво надфокстроту. Віллі зрозумів, у чому полягає успіх, і використав свій шанс. Перемога його настільки переконлива, що після нього довго нікому не присуджують нагород, і лише через деякий час хтось отримує другий приз. З тріумфом підносить нам Віллі свою пляшку горілки. Перемога, щоправда, нелегко йому далася: він так спітнів, що сорочка й жилет почорніли, а фрак, мабуть, посвітлішав.
Конкурс закінчився, але танці тривають. Ми сидимо біля свого столика, розпиваючи приз Віллі. У нашій компанії не вистачає тільки Альберта, його неможливо відірвати від білявки.
Віллі штовхає мене в бік:
– Дивись, он Адель.
– Де? – пожвавлююся я.
Великим пальцем Віллі показує на середину залу, там, де найбільша штовханина. Так, це Адель. Вона танцює вальс із якимось довготелесим брюнетом.
– Давно вона тут? – мене цікавить, чи бачила вона наш тріумф.
– Хвилин п'ять тому прийшла, – відповідає Віллі.
– З цим здорованем?
– З цим здорованем.
Танцюючи, Адель злегка відкидає голову назад. Одну руку вона поклала на плече своєму брюнетові. Коли я дивлюся на неї в профіль, мені перехоплює подих: так вона схожа у світлі ламп на образ із моїх спогадів про ті далекі вечори. Але якщо придивитися до неї зблизька, видно, що вона погладшала, а коли сміється, обличчя у неї зовсім чуже.
Я відпиваю великий ковток із пляшки Віллі. Цієї миті повз мене проходить у вальсі худенька швачка. Вона тендітніша та граційніша, ніж Адель. Тоді, на вулиці, в тумані, я цього не помітив, але Адель стала справжньою жінкою, з повними грудьми й міцними ногами. Я не можу згадати, чи була вона й раніше такою; мабуть, я не звертав на це уваги.
– Налилося яблучко, правда? – наче вгадавши мої думки, каже Віллі.
– Замовкни! – огризнувся я.
Вальс закінчився. Адель сперлася на одвірок. Я прямую до неї. Вона вітається зі мною кивком голови, продовжуючи сміятись і базікати зі своїм брюнетом.
Я зупиняюсь і дивлюся на неї. Серце б'ється, як перед якимось важливим рішенням.
– Чому ти так дивишся на мене? – питає вона.
– Просто так, – кажу я. – Потанцюємо?
– Цей танець – ні, а наступний – будь ласка, – відповідає вона й виходить зі своїм супутником у коло танцюючих.
Я чекаю, поки вона звільниться, і ми танцюємо з нею бостон. Я дуже стараюся, і вона посмішкою висловлює своє схвалення.
– Це ти на фронті навчився так добре танцювати?
– Там такого не навчишся, – кажу я. – А знаєш, ми щойно отримали нагороду.
Вона уважно подивилася на мене:
– Шкода. Ми могли би виграти конкурс удвох із тобою. А яка нагорода?
– Яйця чайки, шість штук, і медаль, – відповідаю я. Мені раптом стає гаряче. Скрипки грають так тихо, що чути човгання ніг по паркету. – Зараз ось ми з тобою тут танцюємо, а пам'ятаєш, як вечорами ми бігали одне за одним після гімнастики?
Вона киває:
– Ми тоді були ще зовсім дітьми. Ернсте, подивись на ту дівчину в червоному. Бачиш? Ці блузки з напуском зараз останній крик моди. Шикарно, правда?
Мелодія переходить від скрипок до віолончелі. Густі золотисті звуки ллються і тремтять, як стримувані ридання.
– Коли я вперше заговорив із тобою, ми якраз наздоганяли одне одного. Це було в червні, на міському валу, я пам'ятаю, як зараз.
Адель махає комусь рукою, потім повертається до мене:
– Так, які ми були дурні! А ти танцюєш танго? Цей брюнет чудово танцює танго.
Я не відповідаю. Оркестр замовк.
– Хочеш сісти за наш столик?
Вона кидає туди погляд:
– А хто цей стрункий юнак у лакових чоботях?
– Карл Брьоґер, – кажу я.
Вона підсідає до нас. Віллі подає їй склянку й при цьому жартує. Вона сміється і поглядає на Карла. Часом погляд її ковзає по його супутниці. Це і є та сама дівчина в модній блузці. Я з подивом дивлюся на Адель: як вона змінилася! Можливо, і тут спогади підводять мене? Можливо, вони так сильно розрослися, що заступили собою дійсність? За нашим столиком сидить чужа й занадто балакуча дівчина. Але чи не ховається під цією зовнішністю інша істота, яку я знаю краще? Чи може людина так змінитися лише від того, що вона стала старшою? Можливо, справді винен час, думаю я. Відтоді минуло більше трьох років; їй було шістнадцять, коли ми розлучилися, вона була дитиною, тепер їй – дев'ятнадцять, і вона доросла жінка. І раптом мене охоплює невимовний сум через те, що несе з собою час; час тече й тече, час змінюється, а коли озираєшся, від минулого нічого вже не залишилося. Так, прощатися завжди важко, але повертатися іноді ще важче.
– Що в тебе з обличчям, Ернсте? У животі бурчить, чи що? – запитує Віллі.
– Він нудний, – сміється Адель, – і завжди був таким. Ну, розвеселися ж хоч трохи! Дівчатам це більше подобається. Сидиш, як надгробний пам'ятник.
І це зникло назавжди, думаю я, пішло геть. Не тому, що Адель фліртує з брюнетом і з Карлом Брьоґером, не тому, що вона вважає мене нудним, і навіть не тому, що вона змінилася, ні! Я просто побачив, що все марно. Я бродив і бродив по колу, я стукав у всі двері моєї юності, я знову хотів проникнути туди, я думав: чому б їй, моїй юності, не впустити мене, адже я ще молодий і мені так хотілося б забути ці страшні роки. Але вона, моя юність, вислизала від мене, як марево, вона беззвучно розбивалася, розпадалася, як зотліла плоть, варто було мені доторкнутися до неї; я ніяк не міг цього збагнути, мені все думалося, що хоч тут принаймні що-небудь залишилося, і я знову й знову стукав у всі двері, але виглядав жалюгідним і смішним у своїх спробах, і туга опановувала мене; тепер я знаю, що й у світі спогадів лютувала війна, тиха, мовчазна, і що безглуздо продовжувати пошуки. Час неосяжною прірвою ліг між мною і моєю юністю, мені немає шляху назад, мені залишається одне: кроком руш уперед, куди-небудь, мети в мене поки ще немає.
Моя рука міцно стискає чарку; я піднімаю очі. Адель сидить і наполегливо розпитує Карла, де можна роздобути кілька пар шовкових панчіх; танці ще тривають, і оркестр грає все той же шубертівський вальс, і сам я продовжую сидіти на стільці, і дихати, і жити, як колись. Але хіба не вдарила блискавка, убивши мене, хіба щойно не розсипався на порох цілий світ, а я вижив, цього разу безповоротно втративши все?
Адель встає і прощається з Карлом.
– Кажете, у "Майера і Нікеля", – весело промовляє вона. – Це правда: вони торгують з-під поли чим завгодно. Завтра ж зайду туди. До побачення, Ернсте.
– Я проведу тебе трохи, – кажу я.
На вулиці вона подає мені руку:
– Далі зі мною не можна. На мене чекають.
Я чудово розумію, що це виглядає по-дурному й надто сентиментально, але нічого не можу з собою вдіяти: я знімаю кашкет і вклоняюся низько-низько, ніби прощаюся навіки – не з нею, а зі своїм минулим. Секунду вона пильно дивиться на мене:
– Ти справді іноді дивний якийсь.
Наспівуючи, вона бігом спускається дорогою.
Хмари розсіялися, і ясна ніч лежить над містом. Я довго дивлюся в далечінь, а потім повертаюся в ресторан.
IV
Сьогодні у великому залі ресторану Конерсманна перша зустріч наших однополчан. Запрошені всі. Планується велике святкування.
Ми з Карлом, Альбертом і Юппом прийшли на цілу годину раніше. Так хочеться побачити знайомі обличчя, що ми ледь дочекалися цього дня.
В очікуванні Віллі та всіх інших сідаємо в кабінеті, суміжному з великим залом. Щойно ми зібралися зіграти партію в кості, як грюкнули двері й зайшов Фердинанд Козоле. Кості випадають у нас із рук – настільки ми вражені його виглядом. Він – у цивільному.
Досі він, як і майже всі ми, продовжував носити стару солдатську форму, але сьогодні, з нагоди урочистоті, вперше одягнувся у цивільне вбрання і тепер стоїть перед нами в синьому пальті з оксамитовим коміром, у зеленому капелюсі і в накрохмаленому комірці з краваткою. Зовсім інша людина.
Не встигаємо ми отямитися від подиву, як з'являється Тьяден. Його ми теж уперше бачимо в цивільному: смугастий піджак, жовті черевики, у руках палиця зі срібним руків'ям. Високо піднявши голову, він поважно крокує залою. Побачивши Козоле, він зупиняється від подиву. Козоле здивований не менше. Вони ніколи не бачили один одного в іншому вбранні, крім солдатської форми. Секунду вони розглядають один одного, потім вибухають реготом. У цивільному вони здаються один одному неймовірно смішними.
– Послухай, Фердинанде, я завжди думав, що ти статечний чоловік, – зубоскалить Тьяден.
– А що трапилося? – Козоле відразу насторожується і перестає сміятися.
– Ну ось це наприклад, – Тьяден тицяє пальцем у пальто Фердинанда. – Відразу видно, що куплене в лахмітника.
– йолоп! – люто сичить Козоле і відвертається; але видно, як він червоніє.
Очам своїм не вірю: Козоле і справді збентежений і крадькома оглядає своє пальто. Якби він був у солдатській шинелі, то ніколи не звернув би на це уваги, але зараз він рукавом намагається витерти з пальта кілька плям і довго дивиться на Кар-ла, одягненого в чудовий новенький костюм. Він не помічає, що я стежу за ним. Через деякий час він звертається до мене:
– Скажи, а хто батько Карла?
– Суддя, – відповідаю я.
– Так, так, – тягне він замислено. – А Аюдвіґа?
– Податковий інспектор.
– Боюся, ви скоро не захочете знатися з нами, – говорить він, помовчавши.
– Ти з глузду з'їхав, Фердинанде! – вигукую я.
Він знизує плечима.