Повернення

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 24 з 44

Потім оглядає себе, червоніє, як рак, і відходить.

– Мавпа! – говорить він.

Мені незручно поряд із Валентином. Мабуть, він уперше стикається з проявом соціальної нерівності. Досі ми всі були солдатами. А тепер такий собі ось самовпевнений хлопець од-ним-єдиним "ви" вщент розбиває всю його безпосередність.

– Не варто про нього думати, Валентине, – кажу я. – Такі, як він, пишаються татковим капіталом. Теж мені заняття.

Віллі зі свого боку додає кілька міцних слів.

– Нічого не скажеш – чудові бойові товариші! – роздратовано каже Валентин. Видно, що від цієї зустрічі в нього залишився важкий осад.

На щастя, назустріч іде Тьяден. Він брудний, як ганчірка.

– Послухай, Тьядене, – говорить Віллі, – війна вже скінчилася, не завадило б і помитися.

– Ні, сьогодні ще не варто, – поважно відповідає Тьяден, – уже в суботу. Тоді я навіть скупаюся.

Ми вражені. Тьяден – і купатися? Невже він ще не оговтався від серпневої контузії? Віллі з сумнівом прикладає долоню до вуха:

– Мені здається, я не дочув. Що ти збираєшся робити в суботу?

– Купатися, – гордо каже Тьяден. – У суботу ввечері в мене заручини.

Віллі дивиться на нього, як на заморського папугу. Потім обережно кладе свою лапу йому на плече і по-батьківському запитує:

– Скажи, Тьядене, у тебе іноді поколює в потилиці? А якийсь дивний шум у вухах буває?

– Тільки коли я дуже голодний, – зізнається Тьяден, – тоді в мене ще й у шлунку пече, як на передовій. Жахливе відчуття. Але послухайте про мою наречену. Гарною її назвати не можна: обидві ноги дивляться ліворуч, а очі трохи косять. Зате серце золоте, і тато – м'ясник.

М'ясник! Ми починаємо розуміти. Тьяден із готовністю дає подальші пояснення:

– Вона закохана в мене до нестями. Що вдієш, не можна втрачати нагоди. Часи нині важкі, доводиться чимось жертвувати. М'ясник останнім помре з голоду. А заручини – це ще далеко не одруження.

Віллі слухає Тьядена зі дедалі більшою цікавістю.

– Тьядене, – починає він, – ти знаєш, ми завжди були з тобою друзями.

– Ясно, Віллі, – перебиває його Тьяден, – ти неодмінно отримаєш кілька ковбас. І, мабуть, ще шматок корейки. Приходь у понеділок. У нас якраз почнеться "білий тиждень".

– Як це? – дивуюся я. – Хіба у вас ще й магазин білизни?

– Ні, який там магазин! Просто ми заріжемо білу кобилу.

Ми твердо обіцяємо прийти й бредемо далі.

Валентин повертає до готелю "Альтштедтер Гоф". Тут зазвичай зупиняються заїжджі актори. Ми заходимо. За столом сидять ліліпути. На столі – суп із ріпи. Біля кожної тарілки – кусень хліба.

– Треба сподіватися, що хоч вони наїдаються своїм пайковим місивом, – бурчить Віллі, – у них шлунки менші за наші.

Стіни обклеєні афішами та фотографіями. Яскраво розфарбовані пошматовані плакати з зображеннями атлетів, клоунів, приборкувачів левів. Від часу папір пожовтів – довгі роки окопи замінювали всім цим важковаговикам, наїзникам і акробатам арену. Там афіші не були потрібні.

Валентин показує на одну афішу.

– Ось яким я був, – говорить він.

На афіші людина геркулесової статури робить сальто на трапеції під самим куполом. Але Валентина в ньому при всьому бажанні впізнати неможливо.

Танцівниця, з якою Валентин збирається працювати, вже чекає на нього. Ми проходимо в малий зал ресторану. У кутку стоїть кілька театральних декорацій до дотепного фарсу з життя фронтовиків під назвою "Лети, моя голубко"; куплети з цього фарсу цілих два роки мали колосальний успіх.

Валентин ставить на стілець грамофон і дістає платівки. Хрипка мелодія затинається і сичить у рупорі. Платівка затерта, але в ній ще проривається вогонь, вона – немов зношений голос красивої колись жінки.

– Танго, – пошепки, з виглядом знавця, повідомляє мені Віллі. По обличчю його ніяк не можна здогадатися, що він кілька секунд перед тим прочитав напис на платівці.

На Валентині – сині штани й сорочка, жінка – в трико. Вони розучують танець апаш і ще якийсь ексцентричний номер, на закінчення якого дівчина висить униз головою, схопившись ногами за шию Валентина, а він крутиться з усієї сили.

Обидва працюють мовчки, з серйозними обличчями, лише зрідка приглушеними голосами перекидаючись кількома короткими словами. Блимає тьмяне світло лампи. Тихо шипить газ. Величезні тіні танцюристів колишуться на декораціях до "Голубки". Віллі незграбно, як ведмідь, топчеться навколо грамофона, підкручуючи його.

Танець завершився. Віллі аплодує. Валентин із досадою відмахується. Дівчина переодягається, не звертаючи на нас уваги. Вона стоїть під газовим ріжком і повільно розшнуровує туфлі. Її спина у вицвілому трико граційно вигнута. Випроставшись, дівчина піднімає руки, щоб натягнути на себе сукню. На її плечах переливаються світло й тіні. У неї гарні довгі ноги.

Віллі нишпорить по залу. Він знаходить десь лібрето до "Голубки". Наприкінці надруковані оголошення. В одному якийсь кондитер пропонує для відправки на фронт шоколадні бомби і гранати в оригінальній упаковці. В іншому якась саксонська фірма рекламує ножі для розрізання конвертів, зроблені з осколків снарядів, туалетний папір із висловами великих людей про війну та дві серії листівок: "Прощання солдата" і "Стою я у темряві ночі".

Танцівниця одяглася. У пальті й капелюсі вона виглядає зовсім по-іншому. Щойно вона була як гнучка тварина, а тепер така сама, як усі. Насилу віриться, що якихось кілька ганчірок здійснили таке перевтілення. Дивно, як навіть звичайний одяг змінює людину! Що ж говорити про солдатські шинелі!

III

Віллі щовечора ходить до Вальдмана. Це заміський ресторан із садом, де вечорами танцюють. Я вирушаю туди, Карл Брьоґер якось сказав мені, що там буває Адель. А мені хочеться зустріти її знову.

Всі вікна ресторанного залу яскраво освітлені. За опущеними шторами кружляють тіні танцівників. Я стою біля буфета й шукаю очима Віллі. Усі столики зайняті, навіть стільця вільного немає. У ці перші післявоєнні місяці люди надзвичайно спраглі розваг.

Раптом бачу чийсь блискучий білий живіт і величний ластівчин хвіст: це вбраний у фрак Віллі. Засліплений, я не можу відвести зачарованого погляду: фрак чорний, жилет білий, волосся руде – справжній тобі німецький прапор на двох ногах.

Віллі поблажливо приймає данину мого захоплення.

– Що, здивований? – говорить він, повертаючись у різні боки, як павич. – Цей фрак я пошив на спомин про імператора Вільгельма. Що тільки не зробиш із солдатської шинелі! Правда? – він плескає мене по плечу. – До речі, Ернсте, ти добре зробив, що прийшов. Сьогодні тут танцювальний конкурс, і ми всі збираємося взяти участь. Призи першокласні. Через півгодини початок.

Ще залишається час потренуватися. Його дама схожа на борця. Це – міцно збита істота, здоровенна, як тяглова коняка. Віллі вправляється з нею, танцюючи ванстеп, де найголовніше – швидкість рухів. Карл танцює з дівчиною, яка працює в продовольчому управлінні; вона, як конячка у святковій збруї, загнуздана різними ланцюжками й кільцями. Він поєднує таким чином приємне з корисним. Але де ж Альберт? Біля нашого столика його немає. Він вітає нас із віддаленого закутка, де сидить із якоюсь білявкою, на його обличчі – легка розгубленість.

– Цього ми втратили, – пророчо прорікає Віллі.

Я придивляюся до публіки, вишукуючи для себе гарну партнерку. Завдання це далеко не просте: за столиком дівчина може здаватися граційною ланню, а танцює, як вагітна слониха. До того ж на дам, які добре танцюють, неабиякий попит. Але мені все ж таки вдається домовитися з худенькою швачкою.

Лунає туш. Виходить ведучий із хризантемою в петлиці й оголошує, що пара танцюристів із Берліна зараз продемонструє новинку: танець фокстрот. Цього танцю ми ще не знаємо, тільки чули про нього.

Ми з цікавістю обступаємо танцюристів. Оркестр грає уривчасту мелодію. Під цю музику обидва танцюристи, немов ягнята, стрибають один біля одного. Вони рухаються по колу й то розходяться, то знову беруться за руки. Віллі витягає шию і широко розкриває очі. Танець йому явно подобається.

Заносять стіл із розставленими на ньому призами, ми кидаємося туди. На кожен із танців: ванстеп, бостон і фокстрот – припадає по три призи. Фокстрот відпадає. Ми його не танцюємо. Але у ванстепі та бостоні ми себе покажемо!

Для всіх трьох танців перший приз на вибір: десяток чайчиних яєць або пляшка горілки. Віллі з недовірливою міною питає, чи їстівні яйця чайки. Заспокоєний, він повертається до нас. Другий приз – шість таких же яєць або шапочка з чистої вовни. Третій приз – чотири яйця або коробка сигарет "Слава Німеччини".

– Ну, цигарок ми точно брати не будемо, – каже Карл, який знається на цигарках.

Конкурс починається. Танцювати бостон будуть Карл і Альберт, ванстеп – ми з Віллі. На Віллі ми, правду кажучи, мало сподіваємося. Він може перемогти лише в тому випадку, якщо члени журі мають почуття гумору.

У бостоні Карл, Альберт і ще три пари виходять в останній, вирішальний тур. Карл іде першим. Високий комір його парадного мундира, його лакові чоботи з ланцюжками й кільцями шпор створюють картину такої запаморочливої елегантності, проти якої ніхто не може встояти. За манерою триматися, за стилем танцю Карл неперевершений, але витонченістю рухів Альберт щонайменше не поступиться йому. Члени журі щось нотують, наче у Вальдмана відбувається рішуча сутичка перед Страшним Судом. Карл перемагає і бере чайчині яйця, а не горілку. Йому дуже добре відома її марка: цю горілку він сам продав на конкурс. Свою здобич він дарує нам – удома в нього є кращі продукти. Альберт отримує другий приз. Розгублено подивившись на нас, він відносить шість яєць білявці. Віллі багатозначно посвистує.

У ванстепі я вихором вилітаю в коло з моєю тендітною швачкою і теж проходжу в завершальний тур. На мій подив, Віллі просто залишився за столиком і навіть не записався на ванстеп. В останньому турі я продемонстрував власний варіант танцю з присіданнями й поворотом, чого раніше не показував. Дівчина танцювала, як пір'їнка, і ми з нею заробили другий приз, який поділили між собою.

Гордо, з почесним срібним значком Загальнонімецької спілки танцювального спорту, я повертаюся до нашого столика.

– Ех, Віллі, голова бараняча, – кажу я, – і чого ти сидів? Ну, хоч спробував би. Може, й отримав би бронзову медаль!

– Так, справді, Віллі, чому ти не танцював? – приєднується до мене Карл.

Віллі встає, розправляє плечі, обсмикує свій фрак і, дивлячись на нас зверхньо, кидає:

– Зараз зрозумієте!

Чоловік із хризантемою в петлиці викликає учасників конкурсу на фокстрот.

21 22 23 24 25 26 27