Дістанеться їй, втім, дуже мало: її знудить, і пронос їй, звичайно ж, забезпечено.
– Наступний!
Ніхто не ворушиться. Жандарм, який стоїть зігнувшись, повторює:
– Наступний! – розлютившись, він випрямляється на весь зріст і зустрічається очима з Віллі. – Ви наступний? – говорить він уже набагато спокійніше.
– Я ніякий, – вороже відповідає Віллі.
– Що у вас під пахвою?
– Половина свинячої голови, – відверто заявляє Віллі.
– Ви зобов'язані її віддати.
Віллі не зрушується з місця. Жандарм вагається і кидає погляд на свого колегу. Той стає поруч. Це груба помилка. Видно, у них мало досвіду в таких справах, вони не звикли до опору. Якби вони були досвідченішими, то одразу б помітили, що ми – одна компанія, хоча й не розмовляємо один з одним. Другому жандармові слід було б стати збоку й тримати нас під загрозою наведеного револьвера. Правда, нас би це не особливо налякало: подумаєш – револьвер! Замість цього жандарм стає поруч із колегою на випадок, якби Віллі надумав погарячкувати.
Наслідки тактичної помилки жандармів не забарилися. Віллі віддає свинячу голову. Здивований жандарм бере її і тим самим позбавляє себе можливості захищатися, оскільки тепер обидві руки у нього зайняті. Тієї ж миті Віллі спокійно завдає йому такого удару по зубах, що жандарм падає. Перш ніж другий встигає ворухнутися, Козоле головою вдаряє його під підборіддя, а Валентин, підскочивши ззаду, так стискає йому зоб, що жандарм широко роззявляє рот, і Козоле миттю запихає туди газету. Обидва жандарма хриплять, ковтають і плюються, але все марно, – роти в них напхані папером, руки скручені за сгіину й міцно зв'язані їхніми ж власними ременями. Усе це було зроблено швидко, але куди тепер подіти обох?
Альберт знає. На відстані близько п'ятдесяти кроків звідси він бачив будиночок із вирізаним у дверях кружечком – вбиральню. Ми біжимо туди. Запихаємо всередину обох жандармів. Двері цього приміщення дубові, засувки широкі й міцні; пройде не менш ніж година, поки вони виберуться. Козоле шляхетний: він навіть ставить перед дверима обидва жандармських велосипеди.
Остаточно оторопілі мішечники з трепетом стежать за всією цією сценою.
– Розбирайте свої речі, – з усмішкою пропонує їм Фердинанд.
Удалині вже чути паровозний свисток. Лякливо озираючись, люди не змушують Козоле двічі повторювати пропозицію. Але якась божевільна стара погрожує зіпсувати всю справу.
– О Боже, – побивається вона, – вони побили жандармів. Який жах. Який жах.
Мабуть, це їй здається злочином, гідним смертної кари. Інші теж налякані. Страх перед поліцейським мундиром проник їм у плоть і кров.
– Не вий, бабусю, – посміхається Віллі. – Навіть якби весь уряд стояв тут, ми все одно не віддали б їм ні крихти! Бракувало ще, щоб у старих служак забирали їжу! Такого не буде!
Щастя, що сільські вокзали розташовані зазвичай далеко від осель. Ніхто нічого не помітив. Начальник станції тільки тепер виходить зі станційного будиночка, позіхає і чухає потилицю. Ми вже на пероні. Віллі тримає під пахвою свинячу голову.
– Щоб я тебе так просто комусь віддав, – бурмоче він, ніжно погладжуючи її.
Поїзд рушає. Ми махаємо руками з вікон. Начальник станції, вирішивши, що ми махаємо йому, привітно козиряє нам у відповідь. Але ми маємо на увазі вбиральню. Віллі наполовину висувається з вікна, спостерігаючи за червоною шапкою станційного начальника.
– Повернувся у свою будку, – переможно виголошує він. – Тепер жандармам доведеться добряче попрацювати, перш ніж вони виберуться.
Потроху мішечники заспокоюються. Люди підбадьорились і починають розмовляти. Жінка, яка знову отримала свій шматок сала, від вдячності сміється зі сльозами на очах. Тільки дівчина, яка з'їла масло, плаче: вона занадто поквапилася. А на додачу її вже починає нудити. Але тут Козоле проявляє себе джентельменом. Він віддає їй половину своєї ковбаси. Дівчина затикає ковбасу за панчоху.
Ми завбачливо сходимо за одну зупинку до міста й полями вибираємося на шосе. Останній шматок дороги маємо намір пройти пішки. Але нас наздоганяє вантажівка з молочними бідонами. Шофер – у солдатській шинелі. Він бере нас до себе в машину. Ми мчимо, розсікаючи вечірнє повітря. Мерехтять зірки. Ми сидимо поряд. Згортки наші апетитно пахнуть свининою.
II
Головна вулиця занурена у вечірній туман, вологий і сріблястий. Навколо ліхтарів великі жовті кола. Люди ступають, як по ваті. Вітрини ліворуч і праворуч – немов чарівні вогні; Вовк підпливає до нас і знову пірнає кудись у глибину. Біля ліхтарів блищать чорні і вологі дерева.
За мною зайшов Валентин Лаер. Хоча сьогодні він і не скаржиться, як робить це зазвичай, але все ще не може забути акробатичного номера, з яким виступав у Парижі та Будапешті.
– На цьому доведеться поставити хрест, Ернсте, – говорить він. – Кістки тріщать, ревматизм мучить. Як я не намагався чогось домогтися, мало не непритомнів, але все марно.
– Що ж ти збираєшся робити, Валентине? – запитую я. – Фактично держава зобов'язана була б платити тобі таку ж пенсію, як і офіцерам у відставці.
– Ех, держава! – зневажливо каже Валентин. – Держава дає тільки тим, хто вміє голосно кричати. Зараз я розучую з однією танцівницею кілька номерів. Такі, знаєш, естрадні. Публіці подобається, але це все дурниці й порядному акробатові соромно займатися такими речами. Та що вдієш: жити якось треба.
Валентин іде на репетицію, і я вирішую сходити разом із ним. На розі Гакенштрасе повз нас пропливає в тумані чорний циліндр, а під ним – канарково-жовтий плащ і портфель.
– Артуре! – кричу я.
Леддергозе зупиняється.
– Чорт, – захоплено вигукує Валентин, – яким же ти став франтом! – із виглядом знавця він мацає краватку Артура – чудовий виріб зі штучного шовку в лілові смужки.
– Справи йдуть непогано, – квапливо каже потішений Леддергозе.
– А ярмулка яка, – продовжує дивуватися Валентин, роздивляючись чорний циліндр Артура.
Леддергозе, пориваючись геть, постукує по портфелю:
– Поспішаю, маю купу справ.
– А як твій тютюновий магазин? Ти вже попрощався з ним? – питаю я.
– Ні, – відповідає Артур. – Але в мене зараз тільки оптова торгівля. До речі, чи не знаєте ви якого-небудь приміщення під контору? Заплачу будь-яку ціну.
– Приміщень під контори ми не знаємо, – відповідає Валентин. – До цього нам поки що далеко. А як поживає твоя дружина?
– Чому це тебе цікавить? – насторожується Леддергозе.
– В окопах, пригадую, ти дуже журився, що вона в тебе занадто худа. Ти ж більше любиш повненьких?
Артур хитає головою:
– Не пригадую. – Він тікає.
Валентин сміється.
– Як же можуть змінюватися люди, Ернсте, правда? В окопах він був жалюгідний, а тепер он який ділок! А яким соромітним він був на фронті! А зараз і чути про це не хоче. Ще трохи – і стане головою якогось товариства під назвою "Доброчесність і мораль".
– Йому, видно, з біса добре живеться, – задумливо кажу я.
Ми бредемо далі. Пливе туман. Вовк бавиться, скаче. Обличчя то наближаються, то зникають. Раптом, у білому промені світла блиснув червоний шкіряний капелюшок і під ним обличчя, ніжно відтінене нальотом вологи, від чого очі здаються більш блискучими.
Я зупиняюся. Моє серце б'ється сильніше. Адель! Промайнув спогад про вечори, коли ми, шістнадцятирічні хлопчики, ховаючись у напівтемряві біля дверей гімнастичного залу, чекали появи дівчаток у білих светрах, а потім бігли за ними по вулицях і, наздогнавши, мовчки, ледве переводячи подих, пожирали їх очима де-небудь під ліхтарем; але дівчата швидко тікали від нас, і ми знову змушені були наздоганяти. А іншим разом, побачивши їх на вулиці, ми боязко й наполегливо йшли за ними, на два кроки позаду, від збентеження не наважуючись заговорити, і лише в останню мить, коли вони ховалися в під'їзді якогось будинку, ми набиралися хоробрості, кричали їм навздогін "до побачення" і тікали.
Валентин озирається.
– Я мушу на хвильку назад, – квапливо кажу я, – мені треба тут де з ким поговорити. Зараз повернуся.
І я біжу назад, біжу шукати червоний капелюшок, червоне сяйво в тумані, дні моєї юності – дні в іншому житті, ще до солдатської шинелі та окопів.
– Адель!
Вона озирається:
– Ернсте! Ти повернувся?
Ми йдемо поруч. Туман повзе між нами, Вовк із гавкотом стрибає навколо нас, трамваї дзвенять, і світ довкола теплий і м'який. Повернулося колишнє почуття, повнозвучне, трепетне, відчуття польоту, ніби хтось стер раптом із пам'яті всі страшні роки й перекинув міст до минулого – міст-веселку, світлий міст у тумані.
Я не знаю, про що ми говоримо, та це й байдуже, важливо те, що ми поруч, що знову звучить ніжна, майже нечутна музика колишніх часів, ці летючі каскади передчуттів і марень, за якими шовком переливається зелень лугів, співає срібний шелест тополь і темніють м'які обриси горизонту юності.
Чи довго ми так блукали? Не знаю. Я повертаюся назад сам – Адель пішла, але, немов великий яскравий прапор, у мене всередині майорять радість і надія, повнота життя. Я знову бачу свою кімнату, кімнату юного хлопця, зелені вежі й неосяжну далечінь.
Дорогою додому зустрічаю Віллі, і ми разом вирушаємо шукати Валентина. Ми вже майже наздогнали його й бачимо, як він раптом радісно кидається до якогось незнайомого нам чоловіка та з розмаху добряче плескає його по плечу.
– Кукгофе, це ти? Як ти сюди потрапив? – Валентин простягає йому руку.
– Оце так зустріч! І де довелося побачитися!
Кукгоф деякий час дивиться на Валентина, ніби оцінюючи його:
– А, це ти, Лаере?
– Я. Ми разом воювали на Соммі. Пам'ятаєш, як ми з тобою серед усієї цієї гидоти їли млинці, які мені прислала Ділі? Ґеорґ приніс їх нам на передову разом із поштою? Страшенно ризиковано було з його боку, правда?
– Так, – говорить Кукгоф.
Валентин схвильований від напливу спогадів.
– А Ґеорґа таки наздогнала куля, – розповідає він. – Тебе тоді вже не було. Довелося йому розлучитися з правою рукою. Це непросто для нього, адже він кучер. Мабуть, займається тепер чимось іншим. А тебе куди потім занесло?
Кукгоф бурмоче у відповідь щось невиразне. Потім каже:
– Дуже приємно зустрітися. Як поживаєте, Лаере?
– Що? – оторопіло запитує Валентин.
– Як ваше здоров'я, питаю, що поробляєте?
– "Ви"? – Валентина немов обухом по голові стукнули. Хвилину він дивиться на Кукгофа, одягненого в елегантне пальто.