Тема останнього твору називалася: "Чому Німеччина повинна виграти війну?"
Це було на початку 1916 року. Вступ, шість пунктів з аргументами на користь тези, висновок. Пункт четвертий: "із релігійних мотивів" – я виклав погано. На полях червоним чорнилом написано: "незв'язно та непереконливо". Загалом же, вся робота на семи сторінках оцінена в два з мінусом. Зовсім непогано, якщо взяти до уваги факти сьогоднішнього дня.
Віллі читає вголос свою роботу з природознавства: "Лісова анемона та її кореневище". Він регоче і обводить нас очима:
– З цим ми, мабуть, покінчили, правда?
– Кінець! – вигукує Вестергольт.
Так, справді, кінець! Ми все забули, і це остаточний вирок. Але те, чого вчили нас Бетке і Козоле, ми ніколи не забудемо.
Після обіду Людвіґ і Альберт зайшли по мене, і ми всі разом вирушили до лікарні провідати нашого товариша Ґізекке. Дорогою зустрічаємо Ґеорґа Рає. Він приєднується до нас: він теж знав Ґізекке.
День видався сонячний. Із пагорба, на якому стоїть лікарняна будівля, відкривається краєвид на далекі поля. Там, під наглядом санітарів в уніформах, групами працюють хворі, одягнені в смугасті, біло-блакитні сорочки. З вікна правого флігеля чується спів: "На берегах веселих Заале". Співає, очевидно, хворий. Якось дивно звучить крізь залізні ґрати: "Хмари небом пливуть".
Ґізекке разом із ще кількома хворими мешкає у просторій палаті. Коли ми заходимо, один із хворих пронизливо кричить: "Прикриття! Прикриття!" – і лізе під стіл. Решта не звертає на нього жодної уваги. Побачивши нас, Ґізекке негайно піднімається нам назустріч. У нього худе жовте обличчя; загострене підборіддя і відстовбурчені вуха роблять його обличчя ще більш юним, ніж він є насправді. Тільки очі неспокійні і постарілі.
Не встигаємо привітатися з ним, як інший хворий відводить нас убік.
– Новини є? – питає він.
– Ні, ніяких, – відповідаю я.
– А що на фронті? Наші нарешті зайняли Верден?
Ми перезираємось.
– Давно укладено мир, – заспокійливо каже Альберт.
Хворий сміється неприємним гикаючим сміхом:
– Дивіться, не дайте себе обдурити! Це вони туману напускають, а самі тільки й чекають, щоб ми вийшли звідси. А як вийдемо, вони – раз! – і відправлять на фронт. – І таємничо додає: – Мене вони більше не побачать!
Ґізекке вітається з нами за руку. Ми вражені його поведінкою: ми чекали, що він буде стрибати, як мавпа, буде казитися, показувати нам гримаси або, щонайменше, трястися, як контужені, які просять милостиню на вулицях, але він тільки посміхається, якось дивно кривлячи губи, і каже:
– Що, не думали?
– Та ти зовсім здоровий, – відповідаю я. – У тебе хіба щось болить?
Він проводить рукою по лобі:
– Голова. Потилицю ніби обручем стискає. А потім – Флері…
У бою під Флері Ґізекке розривом снаряда засипало й при-тисло балкою, після цього він кілька годин пролежав, втулений обличчям у стегно іншого солдата із розпореним животом. У того голова не була засипана, і він постійно кричав, а з кожним його стогоном хвиля крові заливала обличчя Ґізекке. Поступово у пораненого стали випирати назовні нутрощі і могли заду-сити Ґізекке. Щоб не задихнутися, він раз у раз втискував їх назад у живіт пораненого. І постійно чув при цьому глухий рев нещасного.
Усе це Ґізекке розповідає цілком зв'язно та послідовно.
– Так от, це все повертається до мене щоночі, – говорить він. – Я задихаюся, і кімната наповнюється слизькими білими зміями й кров'ю.
– Але раз ти знаєш, що все тобі тільки здається, невже ти не можеш побороти себе? – питає Альберт.
Ґізекке мотає головою:
– Нічого не допомагає. Навіть якщо я не сплю. Як тільки стемніє, вони тут як тут. – Він увесь тремтить. – Удома я вистрибнув із вікна та зламав ногу. Тоді вони привезли мене сюди.
Він мовчить. Потім звертається до нас:
– А що ви тепер робите? Випускний іспит уже склали?
– Скоро будемо складати, – каже Людвіґ.
– У мене, напевно, уже нічого не вийде, – сумно промовляє Ґізекке. – Такого, як я, до дітей не пустять.
Хворий, який перед тим кричав: "Прикриття!", тихенько підкрався ззаду до Альберта й ляснув його по потилиці. Альберт спалахнув, але відразу ж схаменувся.
– Придатний, – підсміюється хворий, – придатний! – Він аж присідає зо сміху, але раптом замовкає і тихо відходить у кут.
– Слухайте, чи не могли б ви написати майорові? – питає Ґізекке.
– Якому майору? – не розумію я.
Людвіґ підштовхує мене.
– Про що ж йому написати? – швидко говорю я, схаменувшись.
– Щоб він дозволив мені ще раз вирушити під Флері, – збуджено відповідає Ґізекке. – Мені це неодмінно допомогло б. Зараз там повинно бути тихо, а я пам'ятаю це місце, коли там все гуркотіло та злітало на повітря. Я пішов би пішки через Ущелину Смерті, повз Холодну Землю, просто до Флері; якби я не почув жодного пострілу, у мене би все пройшло. І я напевно заспокоївся б, ви як думаєте?
– Ти й так заспокоїшся, – умовляє його Людвіґ і кладе йому руку на плече. – Тобі тільки треба чітко все усвідомити.
Ґізекке сумно дивиться перед собою:
– То напишіть, будь ласка, майору. Мене звати Герхардт Ґізекке. З двома "к". – Очі його помутнішали й немов осліпли. – Принесіть мені трохи яблучного мусу. Я б з таким задоволенням поїв зараз мусу.
Ми обіцяємо йому все, що він просить, але він уже нас не чує, він уже до всього збайдужів. Ми прощаємося. Він встає і віддає Людвіґу честь. Потім із відсутнім поглядом сідає за стіл.
Виходячи, я ще раз озираюся на Ґізекке. І раптом він, наче прокинувшись, схоплюється і біжить за нами.
– Візьміть мене з собою, – просить він якимось високим дивним голосом, – вони знову повзуть сюди.
Він злякано тулиться до нас. Ми не знаємо, що робити. У цю хвилину з'являється лікар, дивиться на нас і обережно бере Ґізекке за плечі.
– Ходімо в сад, – каже він, і Ґізекке слухняно дає себе відвести.
Ми виходимо з лікарні. Вечірнє сонце низько стоїть над полями. Із заґратованого вікна й далі лунає спів: "А вже замки в руїнах. Хмари небом пливуть".
Ми йдемо мовчки. Поблискують борозни на ріллі. Вузький і блідий серп місяця повис між гілками дерев.
– Мабуть, – говорить Людвіґ, – у кожного з нас є щось схоже.
о
Я дивлюся на нього. Його обличчя освітлене призахідним сонцем. Воно серйозне і замислене. Я хочу відповісти Людвіґу й раптом починаю тремтіти, сам не знаю чому.
– Не треба про це говорити, – перериває його Альберт.
Ми продовжуємо наш шлях. Захід сонця блідне, насуваються сутінки. Яскравіше світить місяць. Нічний вітер піднімається з полів, і у вікнах будинків спалахують перші вогні. Ми підходимо до міста.
Ґеорґ Рає за всю дорогу не сказав ні слова. Тільки коли ми зупинилися і стали прощатися, він немов прокинувся:
– Ви чули, чого він хоче? Під Флері – назад під Флері.
Додому мені ще не хочеться. І Альберту теж. Ми повільно
бредемо вздовж валу. Унизу шумить річка. Біля млина ми зупиняємося і перехиляємося через перила мосту.
– Як дивно, Ернсте, що у нас тепер ніколи не з'являється бажання побути на самоті, правда? – говорить Альберт.
– Так, – погоджуюся я. – Не знаєш, куди подіти себе.
Він киває:
– Саме так. Але, зрештою, треба ж себе кудись подіти.
– Якби в нас була вже якась професія! – кажу я.
Він зневажливо відмахується:
– Це нічого не дасть. Жива людина потрібна, Ернсте. – І, відвернувшись, тихо додає: – Близька людина, розумієш?
– Ох, людина! – заперечую я. – Це найбільш ненадійна штука на світі. Ми надивилися, як легко відправити людину на той світ. Доведеться тобі завести десяток чи й більше друзів, щоб хоч хто-небудь уцілів, коли кулі почнуть їх косити.
Альберт уважно дивиться на силует церкви:
– Я не те хочу сказати. Я говорю про людину, яка цілком належить тобі. Іноді мені здається, що це має бути жінка.
– О Господи! – вигукую я, згадуючи Бетке.
– Дурень! – розлючено каже він раптом. – У житті абсолютно необхідно мати якусь опору, невже ти цього не розумієш? Я хочу, щоб мене хтось кохав, і тоді я буду опорою для тієї людини, а вона – для мене. А по-іншому хоч у петлю лізь! – Він здригається і відвертається.
– Але послухай, Альберте, – тихо кажу я, – а нас тобі хіба не достатньо?
– Так, так, але це зовсім інше. – І, помовчавши, шепоче: – Треба мати дітей, дітей, які ні про що не знають.
Мені не зовсім ясно, що він хоче сказати. Але я не розпитую більше.
ЧАСТИНА IV
І
Ми уявляли собі все інакше. Ми думали, потужним акордом почнеться інтенсивне і яскраве існування, сповнене радості вдруге здобутого життя, – так ми збиралися почати. Але дні й тижні прослизали якось повз нас, проходили в якихось другорядних, поверхневих справах, а озирнешся – і виявляється, що насправді нічого не зроблено. Війна привчила нас діяти майже не роздумуючи, бо кожна хвилина зволікання могла закінчитися смертю. Тому мирне життя здається нам неймовірно повільним. Ми кидаємося в нього з головою, але поки воно відгукнеться і зазвучить, ми вже перегоріли й відвернулися в інший бік. Занадто довго смерть була нашим незмінним супутником; вона була сильним гравцем, і щомиті на карту робилася найвища ставка. Це виробило в нас якусь напруженість, гарячковість, навчило жити лише теперішнім, однією миттю, і тепер ми почуваємося спустошеними, а все довкола видається нам чимось не тим. І ця порожнеча породжує тривогу: ми відчуваємо, що нас не розуміють і що навіть кохання не може нам допомогти. Між солдатами й несолдатами пролягла прірва, яку неможливо подолати. Допомогти собі можемо лише ми самі.
У наші неспокійні дні нерідко вривається дивний гуркіт, наче віддалений грім гармат, наче глухий заклик звідкись із-за обрію, заклик, який ми не вміємо розгадати, якого ми не хочемо чути, від якого ми відвертаємося, немов боячись пропустити щось, що тікає від нас. Занадто багато ми втратили, а дехто з нас втратив і саме життя.
У барлозі Карла Брьоґера все перевернуте догори дном. Книжкові полиці порожні. Книги цілими пачками розкидані довкола – на столах і на підлозі.
Колись Карл був справжнім бібліоманом. Він збирав книги так, як ми збирали метеликів або поштові марки. Особливо любив Айхендорфа. У Карла є три різних видання його творів. Багато з віршів Айхендорфа він знає напам'ять. А зараз він збирається розпродати всю свою бібліотеку й на виручений капітал відкрити торгівлю горілкою.